Цей матеріал про художницю з Блистови, що у Менській громаді, Ірину Гренько був готовий до публікації ще два місяці тому. Але 24 лютого війна перекреслила всі плани. Та життя триває. Ми поговорили нещодавно про це з пані Іриною. Зійшлися на спільній думці, що трагічні події останніх двох місяців торкнулися кожного українця настільки, що часом руки опускалися і не хотіли братися за те, що було таким звичним у мирному житті.
– Тривога за рідних, за тих, хто перебував під бомбардуваннями, за наших захисників ніяк не надихала мене на малювання, – зізнається Ірина. – Якось взялася за пензля, щоб створити щось патріотичне, але поки ніяк не закінчу. Радію весняному сонечку, і тільки тоді, коли починаю копошитися в землі, саджаючи квіти, переконуюся, що дійсно життя триває. А в ньому, окрім сірих фарб, є і барвисті відтінки, яких значно більше.
Дерепівські пейзажі
Більшість картин Ірини Гренько – це пейзажі: сільська вулиця, струмок, місток через нього, ставок, захід сонця, лісова галявина. В пейзажі вона найбільше залюблена, бо це – краса.
– Дуже люблю малювати саме сільські пейзажі, – каже пані Ірина. – Особливо зимові та весняні. Хоч і живу все життя в Блистові, але чомусь більше приваблюють краєвиди хутора Дерепівка, який розташований поряд. Це зараз там нема ні людей, ні хат. Але я пам’ятаю часи, коли життя кипіло. В дитинстві ми з подружками часто ходили туди. Нам подобалося милуватися розкішшю зелені, ставочками і струмками. Їх у наших місцях дуже багато, бо неподалік Десна. Річка Пулка – її права притока, утворена у річищі, залишеному Десною. На ставочках були містки, через які ми переходили з одного берега на інший.
Дерепівські пейзажі пані Ірини зачаровують. І зимові, коли хати перебувають у сніговому полоні, і весняні – в буянні зелені та цвіту.
– Не знаю, чи то спогади дитинства, чи потяг до селянської простоти, але саме село мене зачаровує, – міркує Ірина. – За весь свій вік надовго Блистову не полишала. Був короткий час, коли спробувала пожити в Чернігові, були наміри на навчання та здобуття професії, але життя внесло свої корективи.
У художній школі не навчалася
Народилася Ірина в Блистові. Тут зростала і навчалася в школі. Коли закінчила її, подалася до обласного центру. Невдовзі вийшла заміж, повернулася додому та так і залишилася тут. Працювала в блистівському колгоспі художником-оформлювачем. Потім одне за одним з’явилися діти – син Петро та донька Інна.
Поки ростила дітей, колгосп канув у Лету, але період роботи в ньому вона вважає чи не найважливішою своєю художньою школою. Тоді доводилося оформляти різноманітні стенди, малювати декорації в клубі. Навіть перебуваючи в декретній відпустці, продовжувала малювати.
Але то були замовлення, які зовсім не схожі на роботи, які вона творить тепер: малювала казкових персонажів на картинах, які прикрашали стіни коридорів дитячого відділення Менської лікарні, сільського дитячого садка. А ще Ірина є співавторкою герба Блистови.
Уже тоді художниця почала освоювати новий рівень: у вільну хвилину брала пензлі, фарби і творила. Хоча, згадуючи ті часи, пані Ірина оцінює свої роботи з деякою іронією.
– Тоді я малювала тільки на шматках оргаліту, – пригадує майстриня. – Це не той матеріал, який придатний для картин: хоч як би ти старався, але вони не такі привабливі і якісні. Та й на той час такі пензлі, фарби, як тепер, були недоступні для сільської людини. Сьогодні ж можна придбати це все на будь-який смак. Аби були гроші.
Недешеве захоплення
За словами Ірини Гренько, малярство сьогодні – справа не з дешевих. Свої сучасні картини вона пише на полотні, використовує дорогі пензлі та олійні фарби. Тож її пейзажі зачаровують: яскраві відтінки кольорів, ретельно накладені тіні передають атмосферу реальності. І водночас, споглядаючи на зображену природу, наче переносишся в казкову атмосферу: так і здається, що ось-ось з-за рогу дерепівської хати під стріхою вийде святий Миколай з торбинкою подарунків за плечем чи побачиш мавку на розлогих вітах верби, що схилилась над ставком.
– Пейзажі – це моє, – каже Ірина. – Я не практикуюся в портретах. Хоча не приховую: пробувала і це, але не вважаю, що у мене виходить так, як хотілося б. Люблю малювати переважно з натури. Інколи додаю трохи своєї уяви, бо, на жаль, вже не побачиш сьогодні тих старих хатин, колишніх краєвидів. Вони збереглися тільки в пам’яті. Буває, що роблю репродукції малюнків: знаходжу щось в інтернеті, що сподобається, і малюю. Але все ж намагаюся тоді додати своє, оригінальне. Бралася розмальовувати кухонні дошки, глечики. Розмальовувала, лакувала, а потім просто дарувала друзям та знайомим.
Бабуся – художниця, онуки – спортсмени
На думку пані Ірини, малярський хист їй передався від рідної тітки Раїси Малюк. Вона також живе в Блистові. Раніше, поки зір не став підводити, тітка захоплювалася малюванням.
З нащадків Ірини Гренько ніхто не перейняв її таланту. Хіба що донька колись бралася за пензля. Онуки ж (а їх двоє – Єгор і Павло) не люблять малювати.
– Ще поки були зовсім малими, то крутилися біля мене, коли я малювала, – згадує пані Ірина. – Навіть пропонували свою допомогу. Але якось не перейняли це захоплення. Може, тому що хлопці. Їм би рухатися весь час, кудись бігти, когось наздоганяти, перемагати... Вони у мене спортсмени. Єгор, наприклад, перевагу віддає футболу, займається в футбольній секції Менської спортивної школи. У сучасних дітей сьогодні, окрім зайнятості в школі, в секціях та гуртках, є стільки різноманітних спокус, які, вважаю, часто їм не на користь. Це і комп’ютери, і телефони, й інтернет та комп’ютерні ігри. На жаль, за цим всім їм буває ніколи помічати красу навколишнього світу.
У доробку Ірини Гренько чимало картин. Але вдома їх небагато. Час від часу на стіні з’являються вільні цвяхи, які згодом слугують новим творам. Потім історія повторюється.
– Деякі мої картини можна побачити в бібліотеці, медпункті та сільській школі, – ділиться художниця. – Дарую картини родичам. Буває, донька просить на подарунок комусь. Можливо, це і не зовсім правильно. Бо сьогодні багато хто з майстрів, не тільки художників, своє вміння намагаються перетворити на бізнес, заробляючи на таланті. Особливо молоді. Вони спритніші в рекламі своєї творчості, бо обізнаніші в інтернеті і його можливостях. Іноді задумуюся над цим і я. Якщо в чомусь не розуміюся сама, то сподіваюсь на підтримку та допомогу дітей та онуків.
За своє життя Ірина Гренько пробувала себе багато в чому, що так чи інакше потребувало естетичного та художнього смаку. Це – шиття, вишивання, кондитерство. Але вона зробила висновок, що це не її заняття. Малювання для неї – цілющі ліки. Тільки взявши до рук пензля, жінка може заспокоїтися, відірватися від буденних проблем, сьогоднішніх страхів, уявно побувати в тих стареньких хатинах, яких вже ніколи не побачити. І поринути в спогади дитинства, у яких були росяні трави придеснянських лук, таємничість засніженого дерепівського лісу.
