У просторому й затишному будинку Валентини й Василя Ховренків у Городні панують тиша, біль і розпач. У просторій вітальні багато кімнатних квітів і серед них на столику – портрет усміхненого Андрія. З чорною стрічкою. Тут назавжди поселилося безмежне батьківське горе. Штаб-сержант, інспектор прикордонної служби Андрій Ховренко загинув 26 лютого, захищаючи Чернігів. Андрія і його побратимів Сергія Чубаня та Олександра Горицького рашисти розстріляли на околиці Чернігова, коли хлопці під час бойового чергування натрапили на ворожу диверсійно-розвідувальну групу.
«Мамо, не хвилюйся»
Валентині Петрівні кожне слово про сина дається важко. Материнський біль заполонив не тільки її єство, а й увесь простір довкола.
– Який він був, наш Андрійко? – жінка посміхається крізь сльози. – Як і усі хлопчаки – допитливий, жвавий, мав багато друзів. Любив свою першу вчительку Наталію Фіонову. І змалечку мріяв служити в поліції. Я все життя працювала бухгалтером у місцевому відділенні поліції. Андрію дуже подобались хлопці у поліцейській формі, які стояли на сторожі законності. Але після школи сина в армію на строкову службу не взяли через плоскостопість. Сказали: «Ну якщо дуже вже прагнеш стати військовим, почекай до 25 років». Він пішов навчатись у Чернігівське профтехучилище на електрозварювальника. Отримавши спеціальність, у 19 років працював за фахом у Києві, але ми все кликали його додому, в Городню. Він повернувся, влаштувався в автомайстерню. Пізніше поїхав у Чернігів, працював на будівництві. Захотів вчитися далі, вступив до Чернігівського кооперативного технікуму, отримав диплом юриста. Одружився з гарною дівчиною, вони з Тетянкою подарували нам онучечку Сніжану. А як тільки дочекався 25 років, побіг у військкомат, щоб здійснити свою мрію. Щоправда, пішов не в поліцію, а підписав контракт на прикордонну службу. Так і служив у Чернігівському прикордонному загоні, у відділі прикордонної служби «Добрянка».
Материнське серце рвалось на частини, жінка просила сина дзвонити частіше, щоб вона знала, що з ним усе добре. А він віджартовувався: «Мамо, як буде не добре – вам повідомлять». Частіше дзвонив дружині і донечці, яких любив безмежно.
Якось телефон мовчав майже тиждень, Андрій не відповідав. Вже потім розповів, що на його очах вбили друга й бойового побратима. Так переживав втрату, що не міг розмовляти й не хотів хвилювати батьків, які по голосу б зрозуміли, що щось трапилось. Але були й радісні дзвінки з передової: «Мамо, ти там в інтернеті знайди, вже вся країна говорить, як ми з хлопцями затримали авто, вщент забите готівкою». Він пишався своєю непростою службою, безмежно любив Україну – в його гаражі у Чернігові на всю стіну квітло жовто-блакитне знамено і висіли численні відзнаки, отримані за мужність і патріотизм.
Ледь вирвалися з пекла, але воно наздогнало їх
Мати каже, що Андрій весь час їх заспокоював і намагався не хвилювати розповідями про ризики та небезпеку. Але десь за тиждень перед 24 лютого батьки помітили, що син став телефонувати частіше – щодня, а то й двічі на день запевнював: «Усе нормально. Не переживайте». Якось обмовився – мовляв, зайду в гараж, візьму лопату, треба окопи копати. На стривожене запитання батьків швидко виправдався: «Та то я пожартував». А у день вторгнення подзвонив і пошепки мовив: «Не хвилюйтесь. Все нормально. Тільки сховайте мою форму і все, що вказує на приналежність до військового. Щоб у вашому домі нічого такого не було. Так треба».
Уже пізніше батьки дізнаються, що Андрій 24 лютого вранці повинен був заступати на чергування, і з першими сигналами тривоги полетів на бойовий пост. Потім друзі розкажуть, що їм Андрій розповідав, як з боєм на трьох БТРах відходили від кордону під смертельним вогнем рашистської зграї, втративши дві машини. «Як шпаки, сиділи, обліпивши одну, яка залишилась і вивозила нас з-під обстрілів. Ледь вирвалися», – поділиться він з товаришами. У перший день вторгнення вони змогли повернутись у Чернігів, а 25 лютого знову були в бою, вивозили поранених.
– Андрій наш з тими хлопцями не тільки разом служили, а ще й близькими друзями були. А з Сашком Горицьким навіть зовні схожі, – каже батько Василь Ховренко тихим тремтячим голосом.
– Та батьковою копією син наш був, – показує фото Валентина Петрівна і надовго замовкає у німому риданні.
І я згадала, де бачила цього чоловіка. Коли під час окупації в Городні не було світла і зв’язку, лише великими зусиллями можна було вловити сигнал мобільного зв’язку та подзвонити по стаціонарному телефону, яких вже майже ні в кого не залишилось, біля міської ради зранку шикувались черги з тих, хто теплив надію з офісного телефону спробувати зв’язатись із рідними. Чоловік стояв окремо з таким відчаєм і безпорадністю на обличчі, що я підійшла: «Давайте з мого телефону спробуємо». Зі слухавки линули безкінечні гудки, а з ними з батька витікало саме життя. Тоді він і розповів, що втратив сина на цій війні. А додзвонитись намагався доньці Марині, яка з двома дітьми була під обстрілами в Чернігові.
Він став воїном світла
Молодша Андрієва сестра, 32-річна Марина, працює медсестрою в Чернігівському пологовому будинку. 32 доби вона провела з новонародженими й породіллями в підвалі лікарні. А разом з нею – і її сини, чотирьох і восьми років.
– Я не знаю, як моє серце витримало все це, – каже Валентина Петрівна. – Андрія вже нема, а Маринка з онуками й новонародженими крихітками під обстрілами, без тепла і без харчів. Дзвонила нашому отцю Андрію, який волонтерив у Чернігові, прохала, щоб хоч щось із продуктів їм туди завіз. А він мені в слухавку: «Не плачте, кажіть, куди везти!» І завіз же! Донька казала, що не тільки продуктів, а ще й іграшки якісь нашим хлопчикам. Я вже після звільнення пішла в церкву, щоб йому подякувати, а він сміється: «Та хіба я пам’ятаю, куди що привозив. Вийшло – і добре. Хай усі будуть живі й здорові». А нещодавно старший онук Микитка каже мені: «Бабусю, а ти знаєш, що наш Андрійко тепер страж?» Ми давай допитуватися, що це значить, а дитина у відповідь: «Я уві сні його бачив. Він стоїть із щитом і мечем біля Бога. Нас усіх захищає і поганих людей не пускає». А менший Ваня дуже на свого дядька схожий. Ті ж очі, той же погляд…
Андрій Ховренко в мирному житті
Дружина Андрія Тетяна та 14-річна татова улюблениця Сніжана досі не вірять у те, що війна відняла того, хто був найдорожчим. Доньку Андрій встиг у перший день вторгнення відправити з друзями у Волинську область. Тетяна ж залишилась у Чернігові, щоб бути поруч із чоловіком. Виїхала до дитини вже значно пізніше, після загибелі Андрія.
– Ми Сніжанку й на кладовище не брали, – зізнаються дідусь із бабусею. – Таня на похорон приїхала, а дитина каже, що для неї татко живий. Нещодавно подзвонила і щебече: «Я татків срібний браслет на руку наділа. Він завеликий, то його зменшили, тільки два хвостики висять. Я сиджу за ноутбуком, а браслет тими хвостиками по клавіатурі клац-клац, ніби сам по собі. Дивлюсь на літери, по яких він клацає, а воно виходить «Я тебе люблю». То татко мені каже».
Були безкінечні труни й тіла цивільних та військових
– Ми хотіли, щоб сина тут поховали, у Городні, – мовить Валентина Петрівна. – А Тетянка в сльози: «А як же я? Нехай Андрійко тут буде, в Чернігові, поруч». То так і вирішили. Ховали ми синочка 5 квітня, на 39 день після його загибелі. Окупантів тільки вигнали. Ні доріг, ні мостів, ні пального. Міська рада дала солярки, то ми найняли мікроавтобус і поїхали в Чернігів. Забирали Андрія з військового моргу. Це були найжахливіші миті. Кругом тіла, тіла… А тут хлопчина, років 18, на велосипеді під’їжджає: «Тут моєї мами нема?» Жінка з моргу каже йому: «Ні, дитинко, у нас тут лише військові». А він: «Я вже всі морги об’їхав. Її ніде нема. Може, випадково тут опинилась?» Це все не можна словами передати…
Поховали Андрія Ховренка на Ялівщині. Від побаченого в той день там, кажуть батьки, досі кров у жилах холоне. Тут тільки технікою землю розрівнюють, а тут вже братські могили готують. Під’їжджає вантажівка, а в ній не труни, а ящики з тілами загиблих від обстрілів та вбитих цивільних людей.
– У ті дні в Чернігові було пекло, – витирає сльозу Валентина Петрівна. – З моргу тіло забрати було нічим, щоб довезти до кладовища. Вже після обіду це було, ми чекали на Таню. Кругом тіла, смерть, руїни. Вивозити загиблих військових з моргу на кладовище не встигають. Ми тим хлопцям, що машиною возять, навіть гроші пропонували, а вони нам: «Ви що, хочете, щоб ми за кров гроші брали?» Не в грошах справа, вони не встигали возити страшні вантажі. Я тоді подзвонила Роману Лутченку, нашому начальнику поліцейського відділку. Він допоміг, з кимось домовився за транспорт. Якби не Роман Михайлович, не знаю, скільки б іще чекати довелось, поки свою дитину змогли б поховати…
Весь час у колі родини й друзів, відданий своїй службі й наповнений безкінечною любов’ю до України, він знаходив час для захоплень. Найулюбленішим хобі була риболовля. Любив збирати гриби, а ще колекціонував старовинні монети. Його енергії й оптимізму міг позаздрити будь-хто.
Після загибелі воїна його товариші повідомили дружині Тетяні, що Андрія та двох побратимів, які загинули разом з ним, нагородили посмертно орденом «За мужність». Пізніше виявилося, що указом президента Андрій Ховренко, Сергій Чубань та Олександр Горицький відзначені медаллю «За військову службу Україні» посмертно.
– Та хіба в нагородах справа? – гірко зітхає батько. – Тих медалей за службу в Андрія зібралося багато. Ніякими відзнаками нам сина, дружині чоловіка, а доньці батька не повернути. Він безмежно любив нас усіх. І безмежно любив Україну. Як і усі ті хлопці, що стали на її захист, навіть не завжди маючи чим оборонятися.
З фотокартки Андрій світлим поглядом ніби хоче втішити та заспокоїти убитих горем батьків. Але, мабуть, нема у світі такої сили, щоб загасила біль материнського серця. Єдине, що ми можемо зробити для всіх тих, хто віддав життя за майбутню перемогу, – це не забути. Пам’ятати Героїв і ту ціну, яку вони заплатили за те, щоб ми могли жити.
