Олексію 46 років. Родом він з Корюківщини. До того, як піти на військову службу, працював у Корюківському лісгоспі в бригаді лісорубів. Нібито ця професія ніяк не пов’язана з творчістю. Однак якщо людина має ліричну душу, для поетичних поривів завжди знаходиться час – і у мирному житті, й під ворожим вогнем.
З блокнотом не розлучався ніколи
– Початкову школу я закінчував у Петровій Слободі, що поблизу Корюківки, – розповідає Олексій. – У першому класі вже знав напам’ять усі вірші шкільної програми від першого до третього класу. І дуже любив їх декламувати на всіх шкільних святах. Як трохи підріс, став брати участь у КВК. А ще й досі дуже люблю читати, особливо історичні книги й матеріали.
Професію собі обрав геть не романтичну – після школи навчався у Сновському ПТУ на тракториста-машиніста. Перед армією трохи послюсарював, а тоді вирушив на строкову службу, де його залучали до редколегії військової газети, як і пізніше в школі прапорщиків.
Навіть у кафе за чашкою кави Олексій не розлучається зі своїм зошитом, який береже його римовані думки
У Олексія дружина й троє дітей. Каже, щоб забезпечувати родину, доводилося працювати й понаднормово, особливо в 90-ті роки, коли в країні панували економічні негаразди. Але з ручкою і блокнотом не розлучався ніколи. А через 22 роки знову повернувся до військової служби. У 2018 році підписав контракт, який закінчився торік, а потім і другий – уже довготривалий, на десять років.
Три його ротації за два перші роки служби відбулися на Донбасі – служив під Докучаєвськом, Волновахою, Новотроїцьким. За три кілометри була Оленівка – там, де нещодавно рашисти знищили наших військовополонених.
На околицях Чернігова
У вересні 2021 року їх перевели на службу в Гончарівське. Саме там 24 лютого Олексія і застала велика війна, яку, каже, очікували, але все ж була надія, що загроза не стане реальністю.
– Напередодні ми отримали наказ бути напоготові, – каже головний сержант кулеметного взводу. – Я з січня по лютий навчався на інструктора в Десні. І навчання повинні були тривати до травня. Але нас відкликали. Думали, якщо минеться, повернемось у Десну і продовжимо навчання. Але не минулось. О четвертій годині ранку 24 лютого пролунав дзвінок, повідомили, що Городнею вже танки йдуть. А о шостій був приліт у Гончарівське – пряме влучення в навчальний корпус. Ми були неподалік від приміщення, якраз збиралися висуватися в Новоселівку.
Сплюндрована рашистами Новоселівка
Про оборону Чернігова Олексій говорить небагатослівно. Згадує тільки, що на околицях Чернігова в перші дні місцеві допомагали військовим, чим могли. А через кілька днів уже нікому було допомагати – усю Новоселівку окупанти поруйнували.
А ще отримав «сюрприз» напередодні свого дня народження у березні – так би мовити, народився вдруге. Свої переживання довірив паперу: «Словам моїм у полум’ї не вмерти. Я вижив там, де камінь прогорів». Або: «Скільки летіло в небі тої криці – не зрахувать. Було не до пісень».
Філософія життя
Вірші Олексій читає друзям, надсилає знайомим. Каже – вони не на широкий загал, не кожному сподобаються. Бо римує власні думки, а вони в нього неординарні – щодо всього є своя позиція і своє бачення. І про сучасну війну, і про наше суспільство, і просто про життя. Олексій ходить до церкви і вірує в Бога. Каже, що часто трапляється неправильне трактування Біблії. З неї не треба виривати цитати.
– Багато хто любить повчати інших, – ділиться свою життєвою філософією. – А Біблія каже: «Не всі робіться вчителями». Адже навіть серед тих, хто займає керівні посади, є люди авторитетні, але в недостатній мірі грамотні. Інколи мені кажуть: як же віруюча людина може братися за автомат? На це скажу: коли воїни прийшли до річки Іордан і спитали у Христа, що ж їм робити, він відповів: «Не ображайте нікого і задовольняйтесь платнею». Тобто він не накладав табу на військову службу, адже вона необхідна під час захисту свого народу. Ось тому: «Вже пацифісти взяли автомати. Стою в строю упевнено і я».
Записує їх, коли видається вільна хвилинка. І, зізнається, сам собі думає: «От знову. Краще б ділом зайнявся». Однак повертається до свого заняття знову й знову, ніби шукаючи те, що повинен знайти:
Ночами бачу дивний сон.
Один по цвинтарю блукаю…
Купив би спокій за мільйон.
Куди я йду? Чого чекаю?
Не дають спокою власні роздуми. З ворогом все зрозуміло – пробачення йому нема й не буде. Чоловік упевнений – Україна переможе:
Вкраїна встане із колін. Пророчі є слова Тараса.
Ми на порозі нових змін. Навіки згине рабська раса.
З добром і любов’ю
От тільки якою ціною дістанеться нам омріяна Перемога – то питання. Адже, окрім зовнішнього ворога, не все так просто і в нашому суспільстві. Олексій сумно хитає головою, каже, ледь закінчиться війна, повилазять з погребів «патріоти» й натягнуть вишиванки. А «хто воював – того і не помітять. І хто згадає потім вже про нас?»
Каже, що найтяжча боротьба – то боротьба з собою, коли тебе розривають контрастні думки. Ніяк не може зрозуміти, звідки сьогодні в людей стільки злоби та ненависті.
– Відомий факт, що нашу Корюківку нацисти спалили вщент у часи Другої світової, – розмірковує воїн. – Так от, наші діди поверталися, відвоювавши, на попелище рідних хат. Втрачали батьків, дружин, дітей. Але продовжували жити зі світлом у душі – орали, сіяли, створювали сім’ї, народжували дітей і несли у цей світ добро, вчили добра дітей і онуків. А зараз? Таке враження, що людина людині – вовк, всі ненавидять усіх. Зрозуміло, що в нас зараз у всіх один ворог, який паплюжить нашу землю. Але ми його обов’язково здолаємо і повернемося до мирного життя. Як зробити так, щоб воно будувалося чесно, правильно, з добром і любов’ю?
У його віршах – і про майбутнє:
Стануть сіном покошені трави.
Вже дядьки помантачили коси.
Відросте ще трава до отави.
Які ж буйні ранковії роси!
Але поки триває війна, Олексій міцно тримає в руках автомат. А в спокійні хвилини перепочинку встигає помилуватися красою довколишніх краєвидів, пофілософствувати над життям і заримувати свої думки на папері, у непримітному зошиті, з якого зачитує мені вірші за чашкою кави:
Мотив боровицьких сонат. Страшенна спека. Автомат.
Окоп, позиції та Снов. І чути вибухи тут знов.
Живе з тривогою село, щоб Небо горе відвело.
Лихий за річкою сусід. Його ще тут помітний слід.
