Пекурівка на Городнянщині відома як центр старостинського округу, до якого також входить сусідня Політрудня. А ще як місце, де діють ТОВ «Торговий дім «Ратібор» та СВК «Зоря», які працюють у тісному симбіозі з ПрАТ «Городнянський комбікормовий завод». По суті, у всіх трьох підприємств власник один – відомий підприємець Володимир Романчук. Городнянці й жителі ближніх районів з вдячністю згадують, як у час окупації птахофабрика «Ратібор» забезпечувала людей яйцями та птицею, СВК «Зоря» – жителів ближніх сіл молоком, а комбікормовий – олією власного виробництва. Однак важкий період господарювання в умовах військової агресії не міг не відобразитись на діяльності всіх трьох підприємств і зараз вони оговтуються та намагаються наростити виробничі потужності. І разом з жителями Пекурівки неохоче згадують той період, який надовго застиг на позначці 24 лютого.
Довкола горіли небо й земля
Староста Пекурівки Надія Пятковська каже, що тільки згуртованість і взаємодопомога односельців допомогли пекурівцям не втратити віри й з упевненістю чекати перемоги:
– Після територіальної реформи наша Пекурівська громада відчула значне покращення: у нас з’явилось комунальне підприємство, двоє працівників займалися благоустроєм населених пунктів. Бюджетні питання теж почали вирішуватись значно простіше, ми в усьому відчували підтримку керівництва Городнянської ОТГ. Окрім «Ратібору» та «Зорі», у нас ще працюють два фермерські підприємства…
Тишу зимового ранку 24 лютого о 5.30 розірвали звуки вибухів. Надія подзвонила чоловіку Віктору, який якраз чергував на молочно-товарній фермі, й спитала, чи чутно там канонаду. Він відповів: «Так. У стороні Сеньківки все небо горить. Це війна».

Попередньо була розмова з виконавчим директором СВК «Зоря» Олегом Міжгородським про те, що однією з можливих проблем у надзвичайній ситуації у разі збоїв з електропостачанням, що паралізує роботу приватних свердловин у дворах людей, може стати відсутність води в місцевих колодязях, якої там не було вже три останні роки. Тож домовилися, що в господарстві наберуть максимально можливу кількість води у бочки, яких у сільгосппідприємстві було вдосталь. Надія ж з чоловіком на власному авто терміново об’їхали село і попередили людей, щоб не панікували, але в разі наближення бойових дій ховались у льохи.
О дев’ятій ранку того ж дня у сусідній Політрудні підірвали міст на дорозі з Городні до Чернігова. Російська техніка снувала по довколишніх Чернігівській та Тупичівській трасах та лісовими дорогами. Невдовзі увійшли рашисти й у Пекурівку. Зі сторони Тупичева одразу з’явився ворожий блокпост, а в саду – окопи.
– Трохи згодом ворожа техніка почала рухатись лише Тупичівською дорогою, – згадує Надія. – Ті, що окопались на блокпосту, ходили селом ввечері, світили ліхтариками, дивувались нашому рівню життя: мовляв, живете не гірше, ніж у місті, паркани ковані з заліза. Питали: «А гдє ваши баньки? Гдє ви моєтесь?» Їм вдивину було, що вода по трубах є в сільських хатах. Заходили й у магазин. Ми з жінками їх питаємо: «Хлопці, у вас сім’ї є?» А вони: «Нєт, ми єщо молодиє. Ми єщо гулять хатім». «А мами є?» Кажуть: «Єсть, канєшна». А я кажу: «Я теж мама. В мене теж є діти. Ви чуєте – бомблять? Бомблять ваші моїх дітей!» «Нє может бить», – у відповідь. А потім, коли жінки почали плакати, очі потупили: «Прастітє. Ми нічево нє зналі. Ми толька когда флаг увідєлі, понялі, што ми в Украінє».
Прапор на старостаті рашисти намагались зірвати шість разів
Пекурівка – село, де люблять доглянутість та чистоту. Тому людей обурювало те, скільки сміття залишалося на вулицях після руху ворожих колон. Вивчивши їхній графік пересування, комунальники зі старостою примудрялись щодня збирати те сміття в мішки в перервах між їхнім рухом. «Ратібор» та «Зоря» роздавали людям безкоштовно молоко, яйця і курей, а комбікормовий завод продавав соняшникову олію. З Городні завозили хліб, по який першими поїхали для односельців Василь Самборський та продавчиня Наталія Дуденок.
З часом у рашистів зникла безпечність. Вони почали боятися і можливих обстрілів з боку українських військових сил, і навіть місцевих, у кожному з яких бачили потенційну небезпеку. Тож намагалися не скупчуватися в селі – сиділи в окопах у саду та щось там метушилися на сільському кладовищі. Надія каже, спочатку навіть були побоювання, що вони там хоронять тіла своїх вояків. Однак, як виявилось, зайди нічого там не копали, а от на могилах влаштували щось на кшталт їдальні. Бо після їхнього відходу там залишилися сліди і купа сміття у вигляді їхніх упаковок з-під харчових пайків.

Але це їм ніяк не вдавалось, вільне знамено ніби знущалося з окупантів, гордо майоріючи високо над дахом. Лише 1 квітня, коли відходили, вони стали на плечі один одному і, знявши прапор, прихопили його з собою. А вивіску зі стіни зняли й зі злістю розбили й розтоптали ногами.
У перший же день у ворога вже було багато поранених. Вони зірвали замок у місцевому ФАПі й шукали медикаменти, але там вже було пусто. Ходили по вулицях, шукали й старосту. Але ніхто з односельців не вказав на Надію. Відповідали: «Та не знаємо де. Її ж люди обирали, то вона й ходить серед людей, робота в неї така». Староста ж, запнувшись хустиною, околицями забігала в сільраду, щоб винести та сховати документи разом зі списками учасників АТО, колишніх військовослужбовців та поліцейських.
Коли в Пекурівку зайшли українські військові, їх не виходили вітати хіба геть немічні. Селяни, які були свідками того, як снаряди рашистів злітали з околиць Ріпок і Черниша, як бомби падали з літаків на Чернігів (все це добре проглядалось у зимову пору, коли на деревах не було листя), плакали, обіймали воїнів і наперебій пригощали на що були багаті.
«Кулю в лоба – й уся розмова...»
У перший же день появи чужинці завітали на тракторний парк СВК «Зоря». Не через прохідну, а через паркан – як злодії. Олег Міжгородський, який зі своєю командою щодня був на робочому місці, чітко їм сказав: «Ми на своїй землі. У своєму домі. Ми вас сюди не запрошували. Ми працювали й будемо працювати. Красти нічого тут не дамо. Якщо вам з якоїсь причини треба зайти на територію підприємства – то через охорону й прохідну. Не лякайте людей».
– Усе винюхували й вишукували, що у нас є, – розповідає виконавчий директор. – Дещо з обладнання все ж відняли – бензопилу, буржуйку, інше. Перевезли на блокпост, що в Політрудні. Частину я після їхнього відходу там знайшов і повернув, а частина зникла. Але хоч техніку не вивезли. Дорогі сільськогосподарські машини ми поховали від ворожого ока. Можна сказати, що нам ще поталанило, що на нашому блокпосту стояли зовсім молоді вояки, я б сказав, діти. Вони всього боялись, а тому не були агресивними. Колегам у Бурівці довелось гірше – там розкурочили багато майна. Пригнали й до нас віднятий МАЗ, який встигли й зламати. І кажуть: або хай твої хлопці нам його ремонтують, або ми своїх солдатів сюди зашлемо, даси інструменти. Ми сказали, що самі відремонтуємо. Ми його так довго ремонтували, що «не встигли» привести в належний стан. Ще не вистачало, щоб наші машини проти нас же воювали.
Виконавчий директор СВК «Зоря» Олег Мижгородський
У СВК «Зоря» на зберіганні знаходились три екскаватори з Седнівського господарства. Два з них господарі забрали, а в одного сів акумулятор. То окупанти притягли акумулятор зі свого авто, завели той екскаватор і погнали на політруднянський міст – мабуть, укріплення рити. Олег каже, обіцяли повернути назад з повним баком солярки. Але не повернули, а просто, тікаючи, кинули біля мосту. Взагалі, відступаючи, росіяни кидали дещо з награбованого на дорогах. Так працівники «Зорі» знайшли й повернули багацько шин та машинний бак колегам з Бурівки.
– Чи страшно було? Та хтозна, – Олег посміхається й знизує плечима. – За дітей, звісно, переживання були. Я якось не стримався й зопалу кинув чужинцям, що в нас вулицями патрулювали: «По хатах людських не ходіть. Як полізете – майте на увазі, що тут чи не в кожного рушниця прихована. Будете людей ображати – картеч у лоба й ніхто не знайде». Лише потім сам злякався: могли ж з автомата рубонути... Та то потім визнав, а в ту мить злості було більше, ніж чогось іншого.
М’ятні цукерки як бонус від рашистів
Підприємство «Ратібор» у Пекурівці, яке дає Городнянщині 61 робоче місце, спеціалізується виключно на виробництві яєць. До війни тут утримували 200 тисяч курей-несушок. Нині ж з них залишилось лише 78 тисяч.
Зоотехнік Світлана Кононенко, яка працює на підприємстві з 1979 року, каже, що коли на окупованій території не було енергопостачання п’ять днів, постала велика проблема з доставкою комбікормів з Городні та з годуванням такої кількості птаства.
– Наш директор Володимир Романчук сам мешкає в Чернігові, але вранці 24 лютого він з самого ранку приїхав сюди, на фабрику, щоб бути разом з колективом у час небезпеки. Він же першим поїхав і на розвідку шляхів, якими можна доставляти комбікорми, – згадує вона. – Довелось їхати виключно лісовими дорогами, якими безкінечно пересувалася ворожа техніка, бо міст було підірвано. Окрім того, багато лісових шляхів люди перекривали саморобними «їжаками» й поваленими деревами, щоб не дати ворогу швидко просуватись. І якщо корми доставляти було дуже ризиковано, але все ж можливо, то годувати та поїти без світла вручну 200 тисяч курей, хоч ми всі дуже старались, виявилось просто нереально. Та й ситуація з продовольчою блокадою Городнянщини скалался така, що треба було якось підтримувати людей. Тож ми почали реалізовувати птицю – роздавати та продавати.
Рашисти періодично штурмували птахофабрику
Специфічною обставиною виявилось і те, що практично всі працівники підприємства мешкають у Городні. 24 лютого робочий автобус привіз на фабрику чергову зміну. Назад відвезти людей він вже не зміг – міст було зруйновано. Тож налагодили схему: до мосту людей підвозить один автобус, вони пішки переходять через залишки переправи, а на другому боці річки їх забирав інший автобус. Однак жоден з працівників не залишив ані на день своє робоче місце.
Гірше стало, коли рашисти встановили на мосту свій блокпост і суворий контроль. Щоразу на кожного з робітників чекав жорсткий обшук – перевіряли не тільки документи, а й сумки, гаманці та кишені. Телефони носити взагалі було категорично заборонено. Як і проходити пізніше або раніше – лише в строго визначений час початку і кінця зміни. Окрім того, визначали одного старшого, котрий нестиме відповідальність за всю групу пташників. Його заводили в окрему будку й там тримали, доки всіх не перевірять. У заручниках довелось бувати найчастіше інженеру-механіку Миколі Авраменку, який супроводжував працівників, та Володимиру Романчуку.
– А на 8 Березня чужинці вирішили проявити небачену галантність, – сумно посміхається Світлана. – Їм схотілося кожну з жінок, які проходили огляд, пригостити десятком м’ятних цукерок. А ми всі проходили повз окупантів з опущеними головами: не треба нам від вас нічого. Той, хто їх протягував, як розізлився, жбурнув увесь пакет на долівку під ноги й як закричить: «Брєзгуєте, с...кі?! Перестреляєм всєх!»
Світлана згадує, що на роботі їм давали молоко, яйця, м’ясо курей. На блокпосту чужинці, переглядаючи сумки, ласо запитували: «А нам можна?» Дівчата припинили носити продукти додому – щоб ані крихти не дісталось окупантам. Бувало, розважаючись, рашисти, пропускаючи налякану зміну, крутили автоматом, реготали й казали один одному: «А давайтє ім нєрви пополощєм». Хоча й серед зайд траплялись різні – один молодий солдат, наприклад, який періодично чергував на блокпосту, щоразу, коли проходила зміна, опускав додолу очі й тихенько повторював: «Прастітє нас. Прастітє».
«Відібрало» пам’ять і російську мову
Володимир Романчук каже, що і він, і колектив намагалися вберегти те, що можна. Дякує фермеру Віктору Малофію з Дібрівного, який забезпечував птахофабрику зерном для годівлі курей в період, коли на комбікормовому заводі не було електроенергії. Через тривалу відсутність енергопостачання, яке ніяк не могли відновити, підприємство втратило потужність більш ніж наполовину.
– Але ми дуже раді, що в той же час змогли допомагати людям, які опинилися відрізаними від усього світу, – каже він. – Постачали яйця й куряче м’ясо в будинки-інтернати Замглаю, Березни, в психоневрологічний інтернат у Городні, де перебувають більш ніж півтори сотні людей, та в ліцей, яким став колишній інтернат для сиріт у Городні й де теж знаходились діти в період окупації. Єдине, що мене засмутило, – коли ми роздавали молоко й яйця безплатно людям, знаходились у Городні спритники, які нагрібали продуктів і потім продавали їх на базарі. Відтоді ми почали не роздавати продукти, а продавати їх за мінімальну ціну.
Володимир Романчук розумів, що рано чи пізно окупанти прийдуть до нього як власника досить потужного підприємства, тому разом з охороною днював і ночував на фабриці. Відлучився лише раз – коли вирішив забрати з Чернігова дружину, яка всі дні сиділа у їхньому будинку в обласному центрі під обстрілами в підвалі. Поїздка була дуже небезпечною, а пошук можливого рятівного шляху під обстрілами, через переправу на човні потребував часу. Якраз у цей час рашисти і заявились на пташник. Вони застали в конторі комірницю Світлану Чайку. Погрозами і залякуваннями стали вимагати повідомити їм місцезнаходження керівника. Не добившись результату, наступного дня загарбники знову приїхали на підприємство і вчинили терор щодо його працівників.
Коли пишаєшся своїм колективом
– Ніхто не сказав, де я, – згадує Володимир Романчук. – Потім люди зізналися, що боялись, щоб мене не забрали. Не видали мої «партизани» й колишніх поліцейських, учасників АТО. Їм погрожували розправою, а вони стояли на своєму: «Нічого не знаємо». Рашисти просто навісніли. Вимагали, щоб спілкувалися з ними російською мовою, а мої городнянці, з дитинства російсько-городнянськомовні, раптом всі «забули» російську – мову катів. А коли питали, чи буде підприємство працювати на них, весь колектив раптово «захворів» і ніяк не міг виконувати свою звичну роботу.
Рашисти, отримавши відкоша, попередили колектив, що якщо керівник не з’явиться до ранку, вони всіх розстріляють. Вранці дали ще три години, щоб Романчук з’явився, інакше всіх чекала розправа.
– Чого чекати три години? Стріляйте вже зараз! Ми не знаємо, де він, – відповіла агресорам Світлана Кононенко.
«На своїй землі господарі – ми!»
На той час Володимир Романчук перебував у Березні разом з дружиною, куди вони тільки-но дістались із Чернігова. Почувши про ситуацію, яка склалась на пташнику, він не вагаючись вирушив у Городню. І сам заявився у ворожу комендатуру.
– Я постукав і кажу: «Я Романчук, мене ваше ФСБ шукало», – згадує він. – Відповіли, що, мовляв, вони поліція, а не ФСБ. Сідайте на лавку, чекайте, вони під’їдуть. Сидів я години дві. Потім подзвонив Миколі Авраменку і кажу, що десь зникли мої шукачі. А він мені: «Де там зникли? Ось вони тут, під будинком Світлани Кононенко, до неї додому приїхали». Я – миттю до Світлани. А вони вже там у родини телефони повідбирали, збиралися допитувати. Мене побачили, всіх відпустили й повезли мене в комендатуру. Довго мили мізки. Не переповідатиму всього, але врешті в них нічого не вийшло. Насамперед завдяки моєму колективу, який категорично відмовився працювати під їхнім началом. Тож мене таки відпустили й дозволили підприємству працювати в звичному режимі. Єдине, про що шкодую, – що не встиг раніше приїхати, бо окупанти перед Кононенками заявились додому до Світлани Чайки і там теж погрожували й залякували родину, дуже побили її чоловіка. Отакі методи у «асвабадітєлєй».
Світлана Кононенко згадує про допити під автоматами. Каже, чужинці все фіксували через мікрофон. Тиснули морально понад дві години. Жінка говорить, що хоча російські військові й пройшли через горнило своєї пропагандистської машини й їх налаштовували на проведення такої роботи серед українського населення, все одно навіть працівники однієї маленької птахофабрики виявились морально більш стійкими й упевненими в своїй правоті. Вони настільки переконливо відстоювали свою позицію, що, як жартома зауважив Володимир Романчук, якби його не було ще години три, росіяни вже б перейшли на нашу сторону й пішли б годувати курей разом з працівниками птахоферми.
Інженер-механік ТОВ ТД «Ратібор» Микола Авраменко
Особливо теплими словами працівники птахофабрики говорять про інженера-механіка комбікормового заводу Миколу Авраменка. В усіх екстремальних ситуаціях чоловік першим брав відповідальність на себе – і за підприємство, й за людей. «Наш герой», – сказала про нього бухгалтерка заводу Людмила Воскобойник. Щоправда, сам за себе він говорить неохоче, більше за підприємство, яке нині переживає кризу. Адже якщо торік виготовляли в місяць 986 тонн комбікормів, то в нинішньому – лише 410 тонн. Фактично ринку збуту нема. Однак, каже Микола, пережили рашистську навалу – переживемо й кризу. Аби більше ніхто сюди господарювати не ліз.
Повністю розділяє його думку й думку всього колективу і Володимир Романчук:
– Відновимося. І запрацюємо ще краще, ніж до вторгнення. Ми вже замовили першу партію курчат – 80 тисяч. Були б наші люди, все решта буде. Я схиляю голову перед мужністю і стійкістю кожного члена нашої команди. Без них я – ніхто. Все, що мені вдається, – тільки завдяки цій чудовій дружній родині. Ми – частинка України. А значить, і вона вистоїть і переможе. Бо такий народ ані знищити, ані зламати неможливо!
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО «Львівський медіафорум», Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.



