Того ранку 24 лютого, коли розпочалося російське вторгнення, Оксана Сизоненко з Городні подзвонила своєму чоловіку Сергію, який якраз працював на будівництві у Львові, щоб повідомити йому про те, що відбувається у місті. У відповідь почула: «Не хвилюйся, я вже їду. Їду до вас». Доїхати він зміг тільки до Чернігова, в окуповану Городню добратися не було як. Чоловік у перший же день війни вступив до тероборони і став на захист рубежу, який розділяв його з коханою дружиною та сином і донечкою. Побачитися їм так і не вдалось. Сергій загинув 3 березня, коли рашисти авіабомбами накрили Новозаводський район міста і зруйнували одразу дві школи.
«Я тебе дуже люблю. Бережи дітей»
Оксана працює в Городнянському відділенні Державної казначейської служби заступником начальника відділу обслуговування розпорядників коштів та інших клієнтів. Розмовляємо в її робочому кабінеті. Колеги намагаються нам не заважати – Оксаниним горем, здається, тут пронизані всі стіни й простір.
– Я знала, що до Городні він не добереться, – зітхає вона. – І благала, щоб залишався у Львові. Але Сергій і слухати не хотів. Сказав: «Це не обговорюється. Я тільки до вас». Коли з Чернігова його далі не пустили, він не зізнався мені, що в перший же день пішов у військкомат і став до лав тероборони. Знайомі, як потім розказували, відмовляли його йти до війська. А він: «А що, сидіти, ховатись? А боронити хто буде?» Мені ж казав, що просто знаходиться в Чернігові й за першої можливості добереться до Городні. І всім знайомим, хто знав, наказав, щоб мовчали, бо я переживатиму й плакатиму.
Коли ще були мирні дні...
Дзвонив додому щодня. А потім в окупованій Городні через обстріли зникли світло, тепло, вода і зв’язок. 2 березня Оксана дісталась на дах єдиної в місті дев’ятиповерхівки – люди підказали, що там інколи можна вловити сигнал мобільного зв’язку. Скільки було радості, як чоловік озвався. «Не переживай, все буде добре. Я тебе дуже люблю. Бережи дітей», – як завжди, заспокоїв її Сергій.
То був останній раз, коли Оксана чула рідний голос. Усі наступні дні, коли жінка намагалась знову додзвонитись, старання були марні. Про те, що її коханого чоловіка вбила ворожа авіабомба, дізналась 6 березня, якраз у день народження їхньої доньки Поліни, якій виповнилось шість років.
«У нас не було «ти», «я». Тільки «ми»
Жінка, не стримуючи сліз, розповідає, що 13 листопада було б 18 років, як вони з Сергієм одружилися. Молоді люди познайомились, коли він допомагав Оксаниним сусідам копати картоплю. У жвавому молодіжному гурті було весело і цікаво. Наступного дня Сергій вже прийшов саме для того, щоб побачити метку дівчину, яка запала в душу.
– Одразу стало зрозуміло, що маємо багато спільного, – пригадує Оксана. – У нас на все були однакові погляди, думки. Чотири роки, допоки я вчилася, ми зустрічалися, а потім одружилися. Народився син В’ячеслав, якому зараз 15 років і яким батько пишався як своїм помічником, своїм продовженням. А потім наш маленький хвостик – Полінка, яка є мініатюрною копією татка. Мала – ні на крок від нього. Приїде чоловік з роботи, а вона слідом: «Тату, тобі рушник подати? Чи молоток? Чи плоскогубці?» Сергій казав, що його найбільша мрія у житті – побачити свою принцесу у весільній сукні. І мріяв, як відведе її у школу, до першого класу.
Сім’я для Сергія була оберегом, його надійним оплотом
Будучи майстром деревообробних станків, він працював на пилорамах, заробляючи кошти, щоб добудувати і облаштувати старенький бабусин будинок, який дістався у спадок. А коли у 2019 році в Городні почали будувати магазин АТБ, він з радістю перейшов на будівництво й відтоді їздив з будівельною фірмою, яка зводила магазини для мережі АТБ по всій країні. Його цінували за працьовитість і талант – за що б не брався, все в його золотих руках виходило якнайкраще. От і 9 лютого Сергій поїхав до Львова на будівництво чергового об’єкта. Оксані було важко переживати розлуки з чоловіком. А він її підтримував: «Ми сильні. Ми удвох. Ми справимося».
– А тепер виявляється, що сильною повинна бути тільки я, – плаче Оксана. – Я не знаю, як з цим жити. У нас не було «ти», «я». У нас було завжди тільки «ми»… Я так його просила, щоб беріг себе, бо я не зможу сама… Молила Бога, щоб повернув мені його живим – хоч пораненим, хоч скаліченим, хоч без рук, без ніг, але щоб жив. Не почув мої молитви…
Одним із перших загинув, обороняючи Чернігів
Після авіаудару одразу розкопати завали приміщення школи було неможливо, бо там тривали жорстокі обстріли, йшли бої. Дістали тіла Сергія та інших загиблих лише 6 березня. А декого вдалося віднайти тільки через два тижні. За переказами побратимів по службі, в момент авіаудару Сергій знаходився на другому поверсі, в кутку шкільної кімнати. Мабуть, то була примха долі, що саме в той момент він не вийшов з двома своїми побратимами, як зазвичай, на перекур. Щось примусило його затриматись. Двоє його друзів залишилися живими, їх відкинуло вибуховою хвилею від приміщення, біля якого стояли. Для нього ж затримка стала фатальною. Тоді під завалами загинуло 49 людей.
Оксана змогла поїхати на могилу лише у квітні, після звільнення Городні, на 40-й день після загибелі чоловіка.
– Тоді на кладовищі Яцево не ховали загиблих, – розповідає жінка. – Коли батюшка відспівував Сергія, сказав, що він другий вбитий на цій війні, кого ховають на цьому кладовищі, один з перших воїнів, які загинули, обороняючи Чернігів. Раніше кладовище було, мабуть, ромським. Бо там на початку я бачила розкішні пам’ятники ромських баронів. Чоловікова могила – серед соснових дерев. Уже після Сергія нових могил багато-багато. Цивільні люди, цілими сім’ями. З табличок можна зрозуміти, де хто похований. Бачила цілу родину – мама, тато й двоє діток. І багато хто загинув саме 3 березня, як свідчать надписи.
Татова зірка не згасне на небі
Дітям, каже Оксана, сказати, що їхнього татка більше немає, було дуже важко. В’ячеслав це сприйняв з мужністю маленького мужчини. А Полінці на її численні запитання довго не зважувалися сказати правду, пояснювали: «Бачиш же, вороги перекрили всі дороги. Татко як звільнить шлях до Городні, так і приїде». А коли зважились розповісти, що Сергій став зірочкою на небі і їх звідти охороняє, вона з сумом спитала: «Тепер він мене бачитиме, а я його – ніколи? Жодного разочку?»
Пізніше дитина почала розповідати мамі, що татко приходить до неї ночами, грається й розповідає казки, які завжди читав їй вечорами.
– Коли я поїхала на могилу, не могла втриматися, щоб не побувати біля руїн 18-ї школи, – каже Оксана. – Там серед уламків ще лежали речі й одяг. Я впізнала Сергієву куртку. На диво, вцілів його телефон. З ним тепер носиться Полінка. А в тому телефоні зберігся випадковий запис однієї з наших з ним розмов. Я не можу її дослухати до кінця. Не можу чути рідний голос, якого в житті більше не почую ніколи. Починаю плакати, а донька до мене: «Дихай, мамо. Дихай глибше!» І заспокоює мене, що татко все одно з нами, що він у нас є…
Руїни 18-ї школи в Чернігові, під якими загинув Сергій
Сергій мріяв, щоб дружина склала іспит на водійські права і водила сімейне авто. А ще дуже хотів відвезти всю родину на море, щоб учотирьох. Планували поїхати саме цього літа.
Непосильним каменем лягла на душу родини втрата батька, чоловіка, сина. Горюють батьки Сергія Марія Гнатівна та Анатолій Матвійович, не висихають сльози у тещі, для якої він ніколи не був зятем, а найріднішим сином. З молитвою здіймають очі в небо син і донька, сподіваючись там побачити татову зірочку.
А у передпокої досі лежать на своїх місцях Сергієві речі – светр, сумка, капці. Ніби й не трапилось нічого, ніби господар ось-ось повернеться.
– Намагаюсь триматись заради дітей, – зізнається Оксана. – Але мене вже ніби не існує. Моє життя, мою душу вкрали «рускіє асвабадітелі».
