12 березня російські окупанти вбили 51-річного Петра Козубовського з Корюківки. Під час обстрілів невеличкий осколок влучив просто в серце чоловікові, який разом з побратимами захищав Чернігів.
Коротке, але гідне життя
Його 78-річна мама, Ніна Тарасенко, й досі не може змиритися з горем. Перед очима неньки — усе синове таке недовге життя. Народився Петро у Білорусі, його батько звідти родом. Але маму-українку тягнуло на батьківщину, тож молода родина переїхала в Корюківку, коли їхньому синові виповнилося два роки. Петрові було десять, як батьки розлучилися.
Ніна Тарасенко у кімнаті сина
— Після закінчення середньої школи № 2, син пішов у армію, — згадує мама. — Потім, близько року попрацювавши в міліції, вступив до Волгоградської вищої слідчої школи МВС у росії. Коли СРСР розвалився, на навчання їх перевели в Харківський національний університет внутрішніх справ, який він закінчив у 1995 році за спеціальністю «Правознавство». У Корюківці працював слідчим і експертом-криміналістом у райвідділі внутрішніх справ, а потім перевівся до органів МНС інспектором. Звідти за вислугою років пішов на заслужений відпочинок у званні майор. Але на пенсії не сидів. Трохи попрацював у Державній виконавчій службі, в охороні Бориспільського аеропорту. Останнім часом був охоронцем у приватній структурі.
Петро Михайлович під час служби в міліціїФото: З домашнього архіву родини загиблого
Петро Козубовський одружився у 27-річному віці. Однак його сімейне життя не склалося — родина розпалася. Дружина з сином виїхали в інше місто, а Петро Михайлович залишився в Корюківці. Однак зі своїм єдиним сином чоловік завжди підтримував тісні дружні стосунки, допомагав йому в усьому та був для нього тією опорою, якою й має бути батько своїм дітям. Він жив своїм сином і для нього.
У Корюківці Петра Козубовського знали як чесну й принципову людину, глибоко віруючого чоловіка, патріота України. Усюди, де б він не працював, залишався порядним і відповідальним.
Відзнак за своє життя Петро Михайлович отримав чимало. Це - лише частина
— Петро ніколи не був байдужим до суспільного життя, — розповідає мама. — Його патріотичні погляди були на першому плані, а тому він завжди був там, де українська культура, історія, українська церква. Перебував у лавах громадської організації «Корюківська сотня», яку заснував Юрій Карасьов, брав активну участь у діяльності місцевого козацтва. Оскільки був глибоко віруючою людиною, багато допомагав українській церкві в Корюківці — і матеріально, й фізично. Як парафіянин підтримував дружні стосунки з ієромонахом Нестором, настоятелем релігійної громади Свято-Вознесенської парафії.
Той день
Ніна Миколаївна з болем згадує 24 лютого. На світанку вона почула, як її син Петро дуже голосно говорить з кимось телефоном. А потім він зайшов до неї в кімнату й повідомив, що почалася війна й уже обстрілюють Чернігів. «Я в військкомат», — сказав коротко, зібравши речі. Мама знала, що це означає — її син проситиметься, щоб його відправили серед перших. Ніна Миколаївна обняла, поцілувала його на бігу й тільки встигла сказати: «Бережи себе, синочку!»
Так сталося, що друзі - Петро Козубовський і настоятель Свято-Вознесенського храму ієромонах Нестор - разом спочатку потрапили в Гончарівське, а потім були направлені на захист Чернігова. Але він дуже переживав за Корюківку.
Петро Михайлович устиг ще маму і все жіноцтво своєї сім'ї привітати з 8 Березня. А 12-го числа його не стало. Нестор повідомив рідним про його смерть. Чоловік розповів їм тоді, що настільки складна була ситуація під Черніговом, що не знали, який день і дата — обстріли й наступи, наступи й обстріли.
Петро КозубовськийФото: З домашнього архіву родини загиблого
— Нестор казав, що в той день, 12 березня, вони з моїм сином перебували на різних точках, — згадує мама Петра Козубовського. — Знову почався обстріл. А як стихло, стали дивитися, кого нема. Раптом почув звідкись: «Майор загинув». Петра так називали там по військовому званню, яке він мав на службі в міліції та МНС, хоч у складі військової частини, де тепер проходив службу, був молодшим сержантом. Пізніше розтин тіла показав, що осколок розмірами 2,5х0,5 см потрапив йому прямо в серце. Моментальна смерть. Якби ж був бронежилет! Але його, на жаль, не було…
Довга дорога додому
Ніна Миколаївна згадує, як непросто, майже нереально, було доправити тіло її сина в Корюківку. Рідні знали тільки те, що перебувало воно у морзі в Козельці. Волонтери знайшли його там.
— А як додому доставити? Транспорту нема, пального нема, мости підірвані, а дороги обстрілюються ворогом, — згадує ті непрості дні мама. — Ми просили, аби тільки не поховали в братській могилі, щоб хоч колись можна було забрати тіло сина в Корюківку! А 15 березня прийшов Олександр Мотчаний, начальник 2 Державного пожежно-рятувального загону, й повідомив, що Петра везуть, але об’їзними шляхами, через Куликівку. Разом з ним ще троє тіл воїнів. Привезли сина 16 березня. Цього дня й хоронили. Відспівували у Свято-Вознесенському храмі ПЦУ, вірянином якого він був.
Ніна Тарасенко завдячує всім волонтерам, посадовцям і добрим людям, які доклали зусиль, щоб її син був похований удома, в Корюківці. Це було дуже непросто, везти загиблих під обстрілами, переправляти їх тіла човнами, і знову автівками. Мама цінує участь кожної людини у цій непростій справі.
— Пом’янути як слід теж не могли, — бідкається. — Не було продуктів і ніде не можна було купити. Тож змогли приготувати поминальний обід у «Тормозі» тільки на 20 осіб. Просила людей поставитися з розумінням, не ображатися, що так вийшло. Нас багато земляків підтримали матеріально: сусіди, куми, віряни Свято-Вознесенської церкви ПЦУ, багато добрих людей. Всім безмежно вдячна за допомогу.
Майор з душею романтика
З мамою Петра Михайловича, 78-річною Ніною Тарасенко, говоримо у кімнаті її сина. Ніна Миколаївна сюди не часто заходить. Тут їй важко. Попервах навіть запах його уловлювала. Все залишилося так, як і при ньому, тільки монітор комп’ютера накрила хустиною. Його бібліотека, власні речі, фото його сина. Все, що було дороге. Серед іншого — родинний герб Козубовських.
— Троюрідна сестра Петра написала історію їхнього білоруського роду, який корінням сягає польської шляхти, — розповідає жінка. — Тоді Петро зробив окремо фото свого герба родинного й повісив на чільне місце. А книжку передав своєму синові, бо йому продовжувати рід.
Зліва - родинний герб Козубовських
На стіні в кімнаті — невеличкі вишивані бісером картини з порами року. Це його хресниця Дарина Лупинська дарувала. Петро Михайлович дуже цінував ці роботи. У них з хрещеницею дні народження поряд були: у нього — 30 березня, у Дарини — 31-го. Хрещений завжди їй дарував букет троянд. Хороші куми у її сина, каже Ніна Миколаївна: Сергій і Ніна Лупинські. Петро з Сергієм у міліції служили разом. І все життя дружили.
— Ви знаєте, Петро ж не курив і не випивав, а тому на всі свята завжди додому купував великий торт, — згадує мама. — Скільки тих тортів за життя було! Таких дітей, як Петро, дуже мало. Начитаний, розумний і дуже-дуже добрий, безвідмовний. А скільки він велосипедів людям відремонтував! Скільки роботи переробив! Удома на городі сам і посадить, і обробить, і викопає, й занесе. У Маховиках дім придбав під дачу. Поки могли, там теж город обробляли. Петро охоче їздив туди, бо природу любив. Завжди поприбирає, наведе порядок — наче відпочине душею. Умів витопити піч і їсти приготувати.
Ніна Тарасенко з жахом дивиться на росіян, які радіють «Ладі» за своїх загиблих дітей. Таку викривлену реальність нічим не може пояснити українська матір, яка втратила на війні свого сина. Бо дітей ніщо не може замінити! Діти — найдорожче, що є в батьків, скільки б їм років не було.
Мало хто знав, що Петро Козубовський писав вірші. Почав віршувати після армії. Спершу писав про кохання, пізніше — про Бога й місце кожної людини в житті. Мама каже, що на один його вірш навіть пісня з’явилася. Але — під іншим авторством. Каже, син якось відправив знайомій свого вірша, яка видала його за власну творчість. Не став добиватися правди, бо був вищим за подібні вчинки.
Декілька блокнотів з синовими віршами Ніна Миколаївна береже як пам’ять. У них — його думки, почуття, все його життя.
Сни
I звідки тільки вони беруться, оті сни? Хороше рідко запам’ятовуєш. А ось лихе… Ніна Миколаївна гнала від себе кожне гірке сновидіння. А тут ще син підливав масла в вогонь своїми несподіваними словами.
— Казав за декілька місяців до війни: «Я довго жити не буду», — згадує матір. — Я йому відповідала, що спочатку ти мене поховати мусиш. А він: «Кому як дано… Але, коли мене не стане, щоб не плакали». Петро вірив, що є життя після смерті.
— Наснилося, що Петро обрізає електропилою гілля навколо якоїсь водойми. Я йду туди, навколо все грузне, — розповідає своє сновидіння Ніна Тарасенко. — Петро, у якихось темних брудних військових штанах і військовій футболці з довгим рукавом, віддає пилу своєму кумові й наче пірнає, зникає кудись. А за деякий час з’являється на іншому березі — у світлих штанах, світлій футболці, задоволений і усміхнений. «Чого ж ти нам не сказав, що виплив на той берег?» — наче кричу до нього. А він нічого не каже, тільки умиротворено посміхається. Йому там добре, на тому світі…
У синовій кімнаті все так, як було при ньому
А на цьому світі без нього несила жити його рідним. У матері загиблого українського воїна одне бажання — щоб скоріше закінчилася війна перемогою України. І щоб жодній неньці не довелося більше хоронити своїх дітей.
