Інспектор прикордонної служби відділу «Гірськ» городнянець Павло Шекера разом з іншими прикордонниками стояв на захисті Чернігова, коли російські війська намагалися пробити дорогу через місто до столиці. Вранці 28 березня Павло вкотре разом з побратимами вирушив на блокпост. Однак наряд прикордонників натрапив на ворожу засідку, з якої автомобіль і його екіпаж обстріляли з гранатометів та стрілецької зброї. Батьки й досі не знають подробиць загибелі сина. З того, що вдалось почути, зрозуміли, що частина екіпажу загинула на місці. До того ж іще не всіх загиблих вдалось ідентифікувати, а частина потрапила в полон. 35-річний Павло з тих, чиє тіло вдалось опізнати одразу. Він загинув від вогнепального поранення в голову. У нього залишились двоє синів – семирічний Єгор і трирічний Богдан. І батько з матір’ю, які втратили єдину дитину.
Мріяв бути прикордонником
Ніні Шекері 57 років. Ми розмовляємо у дитячому відділенні Городнянської міської лікарні. Тут жінка працює молодшою медичною працівницею, відколи переїхала в Городню з Харківської області разом з чоловіком Миколою та маленьким сином Павлом.
– Я сама родом з Миргорода, – розповідає жінка. – Свого часу поїхала працювати в Крим по комсомольській путівці. Там і з Миколою познайомилися. Він на чотири роки старший від мене. Працювали обоє на будівництві. Я – маляром-штукатуром, він – бетонщиком. Але Колі клімат не підходив, то ми й перебрались у Харківську область. Павлик народився. У Городні мешкали Миколині сестра з чоловіком й дядько з тіткою. Сестра з родиною поїхали в Польщу, куди відправили її чоловіка-військового. Будинок пустував, а тітка з дядьком власних дітей не мали, то все нас кликали до себе. Дуже добрі люди були, Павлика бавили, адже ми вдвох працювали, а в мене часто нічні зміни. Ми тут прижилися, почали власний будинок зводити. Коли сестра з родиною повернулася через два роки, ми вже у власному домі дві кімнати доробили, облаштували та й перебралися.
Павло Шекера
Павло після закінчення школи хотів вчитися на залізничника. Але не вступив. Тому, пробувши трохи на обліку в центрі зайнятості, пішов у 2004 році в армію на строкову службу. Служив у Донецькій області. Саме тоді в нього з’явилось бажання стати прикордонником. Щоправда, подобалась йому й професія будівельника, але мати відмовила – мовляв, яке будівництво, спина ж хвора. Тож 2006 року Павло підписав контракт і з того часу служив у Чернігівському прикордонному загоні у відділі прикордонної служби «Гірськ».
У 2015 та 2016 роках Ніні Іванівні довелось пережити непросте випробування: і син, і чоловік вирушили в АТО. Добровольцями. На той час у Павла вже була дружина Юля і маленький Єгор, якому не виповнилось і року. Жили молодята у другій половині батьківської хати.
– Юля навіть їздила до Павлика на Донбас двічі, – сумно посміхається жінка. – І Єгора маленького з собою брала перший раз, не побоялася. Вдруге вже сама поїхала, малого на мене залишила. Тоді обоє наших хлопців, відслуживши більше ніж по року, повернулися додому благополучно. Але якось доля мого сина не балувала: з Юлею вони розійшлися невдовзі, а потім вона померла, коли Єгору ледь три роки виповнилось. Я змалечку цього хлопчика ростила як свою дитину. Але хіба ж думала, що йому випаде доля круглого сироти...
«Я пішов. Почалося…»
У ніч з 23 на 24 лютого Ніна Іванівна якраз була на чергуванні в дитячому відділенні. Павло, вона знала, був вдома, вранці мав вирушати на чергову зміну. Чоловік потім розказав, що Павло прийшов зі своєї половини будинку до батька удосвіта й сказав: «Дай цигарку, якщо є. Я пішов. Почалося». На запитання, що саме почалось, відповів: «Вийди у двір – почуєш». Батько вийшов і онімів. Ті звуки обстрілів після року в АТО він ні з чим сплутати не міг. Не було вдома сина три доби. З тихого перешіптування мати здогадалася, що йому довелося виходити з оточення.
– Я до нього кинулась, як з’явився на порозі: «Синочку, слава Богу, прийшов!» – тремтячим голосом згадує мати. – А він мовчки обійняв мене, заплакав і пішов у свою половину хати, де чекала дружина Анжела з крихітним Богданом. Тут російських військових повно, а він все в цивільному одязі у Гірськ їздив, на своє місце служби. Я так благала: синочку, не їдь, не ходи. Як дізнаються, що ти прикордонник, – не пожаліють. А він мені: «Ну от що ти кажеш? Там майно наше, яке знищити треба чи сховати. На мені ж і машина значиться, і трактор. Щоб оркам не дісталися». Все бігав, метушився, зв’язок шукав подзвонити, про шляхи домовлявся, як з окупованої Городні до Чернігова дістатися. Мені те здавалося неможливим. Але ж хлопці пішли. І до Чернігова дістались. А собаки так вили на вулиці після того, як Павло пішов… Я все до чоловіка: «Прикмета погана яка. До чого вона? У нас же на вулиці й помирати нікому – здебільшого молодь живе». А про свого сина й думки не мала…
З Чернігова Павло інколи дзвонив. Мати перелякано казала, що через Городню йдуть і йдуть колони ворожої техніки на Чернігів. А він: «Я бачу». Плакала-благала сина берегти себе. Бо ж чим могла захистити та вберегти свою дитину? Якби ж то в материнської любові була така сила – всіх би обняла й закрила собою.
«Я не вірю! Там не мій син!»
Павло ввечері 27 березня встиг поговорити з батьками телефоном. А вранці перед виїздом на пост – з дружиною. Ніна Іванівна, не дочекавшись звістки від сина ні наступного дня, ні потім вранці, увечері пішла до невістки: «Ну ти чого мовчиш? Чи ходити далеко? Хоч би повідомила, що обзивався». А вона у відповідь похитала головою: «Не обзивався…»
Не дочекалася вісточки від сина і наступного дня. А в Городні вже знали про Павлову загибель. Увечері прийшли чоловіків брат з дружиною. Поговорили про те, про се. Та так і не зважились озвучити страшну звістку нещасній матері. Аж через годину прибігла заплакана невістка. Душа матері обірвалася: «Що, в полоні?» Анжела мовчки похитала головою. «Поранений?» Ні – киває. «Що, живого нема?» У відповідь – ридання.
Павло з маленьким Єгором під час служби в АТО, коли хлопчик з мамою приїхали на коротку зустріч із ним
– Більше не пам’ятаю нічого, – схлипуючи, каже Ніна Іванівна. – Не вірила. Чекала, щоб хтось із начальства подзвонив, все жевріла надія, що то помилка якась, що живий мій Павлик. Коли привезли тіло його з Чернігова у пластиковому пакеті одразу після відходу російських військ, я кричала: «Відкривайте, я повинна побачити! Я не вірю! Там не мій син! Бо сама все одно відкрию». Не дозволяли спочатку, а потім таки відкрили. Я глянула – голова пробита, руки посічені, обличчя в бруді, ніби у воду впав… І знову нічого не пам’ятаю, не знаю, чи впізнала сина, чи ні. Люди, які в хаті були, казали, що точно він. А я все думаю: мо,’ не він, мо,’ ще прийде додому мій синочок. І не наснився мені ні разу. А невістка казала, що до неї уві сні приходив. Їсти просив. Казали хлопці, що коли стояли на обороні Чернігова, були в них там дні, коли й хліба не бачили…
А татко міцно спить
Кожен ранок Ніни Іванівни відтоді починається сльозами й тихими словами до синового портрета: «Доброго ранку, синочку». Семирічний Єгор обіймає: «Бабусю, татко ж не просинається, ти казала, що він міцно спить».
Коли ховали Павла 3 квітня у Городні, хлопчика на кладовище не брали. Пізніше Ніна Іванівна таки повела дитину на батькову могилу. «Ось, бачиш, онучку, тут твій татко тепер». А малий: «Давай папку розкопаємо». Тоді й сказала хлопчику, що не можна, бо він спить, не треба його сон тривожити. І додала: «Тут можеш поговорити з татком. Кажи все, що хочеш, – він тебе почує».
Не зразу змогла розповісти онуку правду. А тоді таки вибрала момент, побоюючись, що чужі люди швидше донесуть, то дитина більше страждатиме. На запитання малого, чого вона плаче, зважилась відкритись: «Я тобі новину скажу, тільки дуже погану. Тато твій загинув». Він мовчки розвернувся і пішов в іншу кімнату. Хвилин через десять вийшов: «А полікувати його ніяк не можна?» «Ні. Вбили на смерть». Обняла хлопчика, плачучи.
Ніна Шекера
Меншому ж Богдану у жовтні буде три роки. Він все ще чекає татка з роботи. Дивлячись на онучат, бабусине серце німіє від болю. Чоловіка після звістки про загибель Павла розбив інсульт. Невістка й до війни вела своєрідний спосіб життя, і зараз відповідні служби вже не раз відвідували її оселю, щоб дізнаватись про умови життя дітей (ще є її старший син від попереднього шлюбу).
– Якби вона згодилася мені Богдана віддати, я б вже якось двох ростила, – ронить сльози згорьована жінка. – Бог би мені сили дав. Я ж Анжелі кажу: ти ж сама, як билина, і я тепер сирота. Тулися до мене, разом дітей підніматимемо. Ніби й згоджується, а тоді знову за своє… Ото Єгор підійде до діда, заголовки в газеті йому читає, а я дивлюсь на нього і кажу: «Оце тобі й дід, і батько, а я тобі й баба, й мама»…
Від того материнського горя повітря у палаті, де розмовляємо, стає густим і липким. Ніна Іванівна ніжно гладить портрет сина. Його серйозний погляд пронизує до кісток. Ще одне молоде життя покладене на вівтар майбутньої Перемоги. І ніхто з нас не має права ні забути того, якою ціною вона здобувається, ні зрадити.
