Кінець липня родина Рогових із Феськівки не може згадувати без сліз. Саме з 22 липня обірвався зв’язок з дорогою їм людиною – сином, чоловіком, батьком, братом Юрієм. Майже через тиждень Наталія отримала страшну звістку, що її коханого чоловіка не стало.
Його життєвий шлях
Юрій Роговий народився 43 роки тому. Після школи 15-річним юнаком поїхав до Козельця, щоб навчатися у ветеринарному технікумі. Але не зупинився на цьому, а удосконалював знання на факультеті ветеринарної медицини в Національному університеті біоресурсів і природокористування.
– Ми з Юрою знайомі з дитинства, – розповідає Наталія, дружина Юрія Рогового. – Ходили до одного дитячого садочка, потім – до школи. В той час ми просто товаришували. Після школи роз’їхалися на навчання по різних закладах, а тоді якось почали зустрічатися. Юра забрав мене до Києва вже після закінчення університету і ми почали жити разом. За фахом не працював, влаштувався торговим представником. У 2005 році офіційно узаконили стосунки.
Довгождане подвійне щастя
Молода родина жила в Києві й очікувала на поповнення. Чекали довго і врешті доля подарувала їм не одного, а одразу двох синочків – Гліба та Кирила. Турбота про родину стояла в пріоритеті у чоловіка. Але оскільки життя в Києві ставало все складнішим, то три роки тому вирішили повернутися до рідної Феськівки.
Юрій спробував себе на заробітках у Польщі, але тяжко йому було там без сім’ї, тому повернувся додому і влаштувався в менський магазин «Спутник». Спокійний, водночас комунікабельний, безвідмовний і готовий надати фахову консультацію і прийти на допомогу – таким пам’ятають чоловіка багато хто з жителів Менщини, які купували там будівельні матеріали.
Кожного вечора молилися і чекали на дзвінок
До війська Юрій потрапив не з першого дня війни. Наприкінці квітня він отримав виклик до військкомату.
– Чоловік був на роботі в Мені, – згадує Наталія. – Зі старостату повідомили, щоб Юра прийшов до військкомату начебто звірити дані. Пішов, а там отримав вже повістку. Я, звичайно, була проти, оскільки переживала за те, що у нас малі діти. А ще за те, що він не проходив навіть строкової служби і зовсім не мав армійського досвіду. Однак чоловік завжди відзначався чесністю. «Я піду і буду служити. Я буду захищати Україну. Коли виростуть сини, то я не хочу, щоб говорили, що я переховувався від армії», – це були його слова тоді.
Після місячного навчання Юрія Рогового відправили на схід: спочатку в Дніпро, а згодом – в Курахове і на «нульову позицію». Службу проходив у складі 54-ї окремої механізованої бригади, де обіймав посаду водія відділення протитанкових керованих ракет взводу. Був постійно на зв’язку з рідними. Телефонував дружині, мамі, сестрі. Цікавився переважно тим, як справи вдома, а про себе багато не говорив. Разом з тим кожен телефонний дзвінок свідчив, що Юра живий. Кожного вечора, починаючи з першого дня служби Юри, Наталія разом з маленькими синочками молилися за тата. Так було до 23 липня, бо 22 липня Наталія чула голос чоловіка востаннє.
Останнє сімейне фото, де всі ще разом. На завтра Юрій поїхав до Дніпра
– Тоді Юра попередив, що невдовзі вони виїжджають на позицію і хто знає, чи зможе звідти він зателефонувати, – пригадує ті дні Наталія Рогова. – «Люблю, цілую, бережи хлопців. Подзвоню», – це останні його слова. Я хвилювалася і чекала до 27 числа. Того дня я спочатку написала Юриному взводному Ярославу, а увечері він передзвонив мені і сказав, що мій чоловік загинув. Хоча і не зміг ствердно відповісти на запитання, чи бачив він його тіло, чи впевнений у тому, що тіло Юрія знаходиться в морзі. Лише сказав, що вони його шукають.
Наталія не вірила в смерть Юрія, не вбачала зв’язку між словами командира взводу: він загинув, але тіла ніхто не бачив. Разом з тим жінка розпочала власний розшук, поширюючи інформацію в соціальних мережах. 1 серпня стала телефонувати у лікарні, які знаходилися поряд з місцем, де перебував Юрій. Лише коли додзвонилася до моргу Дніпровської лікарні імені Мечникова і поспілкувалася із судмедекспертом, звіривши персональні дані, отримала підтвердження, що він там.
– Коли отримала цю звістку, одразу пішла до менського військкомату, щоб повідомити, що сама знайшла загиблого чоловіка, – зітхає Наталія Рогова. – Але там вже теж знали про це і вручили мені офіційне сповіщення.
Загинув Юрій Роговий 25 липня під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Верхньокам’янське на Донеччині.
Найтяжче було – повідомити дітям
А далі для родини Рогових настали знову дні очікування. Очікування, коли тіло Юрія доставлять з Дніпра до Феськівки. Для Наталії найтяжчим тоді було те, як сказати дітям про смерть їхнього тата.
– Коли я почала пошук Юри, то постійно плакала і переживала, – пригадує жінка. – Хлопці все це бачили і розуміли, що щось не так з татом. Але ніяких питань не ставили.
Жителі Менщини 3 серпня на колінах зустрічали автомобіль з тілом загиблого героя. А 4 серпня Юрія поховали в рідній Феськівці. Дорога від дому Рогових до сільського кладовища тоді з обох сторін була встелена квітами соняхів.
Наталія розуміла що дітям якось потрібно сказати про загибель тата.
– Я їх посадила разом на диванчику, – не стримує сліз Наталія Рогова. – Сама присіла перед ними і сказала, що у нас трапилось велике горе – наш тато загинув. Вони почали плакати. Ми обійнялися. Я сказала, що тата через кілька годин привезуть, спитала, чи підуть його зустрічати. Вони сказали, що так. Всю ніч ми провели разом біля труни. Я їм пояснила, що буде на кладовищі, і знову спитала, чи підуть вони туди. Вони ствердно кивнули головами. Весь цей час ми підтримували одне одного. Вони хоч ще й малі, але розуміють, що нам потрібно бути разом. У нас була дружна сім’я, ми завжди все робили разом. Зараз кожного дня ми говоримо про Юру. Хлопчики розуміють, що тата немає, але він на небесах і бачить все, що ми робимо, і радіє за нас. Гліб на кладовищі взяв прапор України, приніс додому і повісив біля ліжка. Я пишаюсь нашими хлопцями і зроблю все для того щоб вони виросли гарними людьми.
Залишився навічно в пам’яті і на фото
У родинному фотоархіві Рогових багато різноманітних світлин. Але таких, на яких Юрій був би один, майже немає. З останніх – це фото, зроблене у перший місяць мобілізації. За словами дружини, він не любив фотографуватися. Чи не тому за три місяці перебування на фронті майже не надсилав звідти фото. А можливо, через те, що не можна було, чи було не до фотографування.
Однак завжди в родині берегтимуть ті світлини, де вони щасливі всі разом: Юрій, Наталя і їхні хлопчики Гліб та Кирило. Юрій дуже любив дітей. Як і вони його. Саме з дітьми (спочатку племінницями, а згодом і зі своїми синочками) чоловік любив фотографуватися найбільше. За сім з половиною років Гліба та Кирила таких світлин багато: вдома під новорічною ялинкою, в засніженому парку, у Феськівці з велосипедами. А ось першовересневе фото, де вся щаслива родина в повному складі, бо ж хлопчаки того дня йшли до першого класу.
– Для мене він був найкращим, – каже Наталія. – Доброзичливий, працьовитий, любив сім’ю, роботу. Таким він залишається не тільки для мене, а для нас всіх: мами, якій довелося поховати вже другого сина, сестри, з якою він мав тісний зв’язок, наших дітей, які вбачали у батькові зразок справжнього чоловіка, який захищає, опікується, турбується.
– Може, це через те, у нас був всього рік різниці у віці, – каже вона. – Усе дитинство були разом: і в забавках, і в допомозі батькам, і в бешкетництві. Ніколи одне одного не видавали, якщо зробили якусь шкоду. Цей зв’язок не втрачався з роками. Навіть ставши дорослими, утворивши власні сім’ї, завжди підтримували одне одного. Він завжди мене називав «сістер», я його – «кровинка».
Хоча і минув місяць з дня загибелі Юрія Рогового, його родина ще не отримала жодних документів, які б давали змогу розпочати процедуру оформлення статусу сім’ї загиблого військовослужбовця та отримання відповідних пільг та гарантій.
Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie, ГО «Львівський медіафорум», Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
