Ось і завершується непростий Рік Тигра. Хто б міг подумати, що він виявиться настільки агресивним, руйнівним і безжальним для українців. Корюківський міський голова Ратан Ахмедов каже, до останнього не вірив, що росія може напасти на Україну. Але це сталося, і довелося всім, кожен на своєму фронті, стати на захист Батьківщини.
Перший тиждень війни
— Ратане Ратановичу, коли ви дізналися про російську агресію?
— Мені зателефонували знайомі о 22 годині 23 лютого і сказали, що колони російської техніки рушили до кордонів. Я не повірив, хоча цю жахливу новину повідомили дуже обізнані люди. Я не хотів у це вірити, тим паче, що вже не перший раз сусідня агресивна держава робила такі фальшиві інформаційні «вкиди». Та вже о 5-й ранку всі сумніви розвіялися. Столичні друзі поінформували, що окупанти обстрілюють військові частини.
— Які були ваші дії?
— Ми мали план на такий випадок, було й визначене місце зустрічі, адже ніхто не сумнівався, що ворог «погасить» мобільний зв’язок. Але він цього не зробив, мабуть, був на сто відсотків упевнений, що люди й місцева влада його зустрічатимуть з квітами.
— Коли було найважче?
— Найважчим видався перший день і весь перший тиждень, коли ми зрозуміли: ЗСУ займають оборону навколо Чернігова. Розуміння, що відбуватиметься на наших прикордонних територіях не було. В перший день я об'їхав наші комунальні підприємства, підрозділи рятувальної служби, медиків — працівники перебували на своїх робочих місцях, подякував усім.
На щастя для нас, окупанти обрали інший, найкоротший, шлях по маршруту Сеньківка-Чернігів. Його й контролювали, а в Городні розмістилася їхня комендатура. Там усюди вони встановили свої блокпости. Корюківщина ж лишилася заблокованою з усіх боків, але нам було легше, ніж городнянцям, хоч і виїхати практично було неможливо, бо дороги до «великої землі» опинилися під вогневим контролем.
Люди, на яких можна покластися
— Що вас тоді здивувало, по-доброму?
— У березні я відкрив для себе багатьох людей на Корюківщині. Зрозумів, що на них можна покластися. Хочу подякувати нашим підприємцям, колективам Укрпошти, Ощадбанку за те, що вони знаходили можливість працювати. Дякую лісівникам, які робили завали й блокували дороги.
У тій складній ситуації багато представників бізнесу безплатно роздавали людям свою продукцію або продавали за низькими цінами. Особливу роль зіграли волонтери. Люди, котрі за покликом серця кинулися рятувати інших. Ризикуючи життям, вони вивозили людей із Чернігова, їздили в інші міста України по медикаменти, матеріали для діалізу, без чого хворі люди просто померли б.
Я навіть не очікував, як наші чоловіки зуміють швидко самоорганізуватися. Вони на власних автомобілях вночі патрулювали та охороняли населені пункти громади. І в перший місяць війни на Корюківщині не було скоєно жодного злочину. Багато хто з цих мужніх хлопців зараз боронять державу в лавах ЗСУ.
— Мабуть, є день чи подія, які найбільше закарбувалися у пам’яті?
— Це було 5 квітня. Того дня вранці на Олексіївці біля магазину «Глорія» зупинився КрАЗ, у якому перебували українські воїни. Вони пили каву, їли сир, виготовлений місцевими виробниками, а ми не могли нарадуватися. Хлопці запитали дорогу до кордону і поїхали, ми ж зрозуміли — настав переломний момент.
Це були перші наші військові, котрі з’явилися в Корюківці після 24 лютого. А незадовго до цього, наприкінці березня, мені зателефонував президент Німеччини Штайнмаєр і сказав, що «наступ на Київ задихається і росіянам доведеться відступити. ЗСУ дають їм гідну відсіч». Вірити в це дуже хотілося, але ще тривали жорстокі бої під Черніговом. Чесно скажу: німецький друг тоді зумів неабияк підняти наш моральний дух.
Залежність від логістики
— Які уроки винесли після першого місяця війни?
— Несподівано відчули, як ми залежимо від глобальної логістики. Лише опинившись у повній блокаді, прийшло розуміння, що своє краще, ніж чуже. Можливо, товари місцевих виробників поступаються якістю, ціною, але вони найнадійніші. Я маю на увазі хліб, м’ясо, молоко, дрова. Все це врятувало громаду у найтяжчі моменти.
Абсолютна логістична залежність від постачання медикаментів спонукає створити запас ліків для хронічно хворих людей на кілька місяців. Однак у березні ми зіткнулися з великими проблемами, коли люди з тяжкими недугами не мали життєво необхідних ліків, які приймали щодня. Були випадки, що такі хворі навіть помирали.
Мені особисто вже не видається дивним те, що моя бабуся з Хмельницької області завжди на горищі має кілька мішків солі й цукру, у бодні — сало, а на печі — ящичок із сірниками, ще радянського виробництва. Люди, котрі пережили війну і знають, що таке голод, інтуїтивно роблять стратегічні запаси. Ймовірно, й ми, нове покоління, вже набуваємо такого гіркого досвіду.
Такий героїзм проявляли прості люди в усіх населених пунктах нашої держави. Увесь світ побачив, які мужні люди живуть в Україні. І міжнародні партнери почали нам допомагати, і допомагатимуть до перемоги. А москалі зрозуміли, що ніхто їх тут не чекає, навпаки на них очікує шалений спротив населення.
Допомога ЗСУ
— Мені дуже подобається фраза, яку ви сказали в одному з інтерв’ю, що кожен українець має або служити в ЗСУ, або допомагати ЗСУ. А що для наближення перемоги робить Корюківська міськрада?
— Про все не розкажеш, але, повірте, немало. Починаючи з комунальної техніки, автобусів, які ми передали, і закінчуючи мільйонами бюджетних гривень. Купували різноманітне військове спорядження, пальне, будівельні матеріали, генератори, інше обладнання тощо.
Громада організовує гаряче харчування для військовослужбовців, ремонтує техніку, допомагає зміцнювати інженерні об’єкти, укріплення, відновлює мости. Хоча і є певні труднощі, бо витрати на оборону — це непрофільні видатки міського бюджету, а видатки на освіту, медицину, комунальне господарство залишаються. Та депутати ухвалюють усі необхідні рішення.
Є також бюрократичні моменти, що від нас не залежать. Усе, що ми купуємо за бюджетні кошти для потреб наших захисників, потрібно передавати на баланс військової частини, та не всі можуть прийняти з різних причин. Тоді доводиться звертатися по допомогу до волонтерів. Однак ми робимо і надалі робитимемо все можливе, щоб наближати таку жадану нашу перемогу.
— Що побажаєте землякам під різдвяну ялиночку?
— Перемоги й ще раз перемоги! Сили нашим воїнам — тим, хто на «нулі» і хто в тилу. Бажаю, щоб усі поранені якнайшвидше одужали, а полонені неушкодженими повернулися додому. Тим, хто втратив своїх близьких на війні, щиро співчуваю і прошу бути стійкими. Подвиг наших героїв ми ніколи не забудемо. Зичу землякам міцного здоров’я та витримки. З Новим роком! Слава ЗСУ і слава Україні!




