Давно вже не виступав у багатолюдних залах наш ветеранський хор з Корюківського міського будинку культури. Його можна почути хіба що на невеликих заходах. У війну, кажуть, не до пісень. І все ж їх не викидають з душі ті, хто просто не може без них жити. Нині колектив має молодого й завзятого керівника, який дав друге дихання хористам. Заслужена журналістка України Зоя Шматок поспілкувалася зі співучими людьми.
«З ним ми помолоділи»
Хористи не пішли в довгострокову відпустку, а збираються разом щовівторка, о 12-й. Співаків і співачок зменшилося — залишилися найзавзятіші. Важко полічити, скільки в хорі було людей. Та й керівників змінилося багато, досвідчених і талановитих. Нині ж на цій роботі молодий і здібний Артур Тищенко. Народився він у самому кінці минулого століття, й виріс за цей час майже до двох метрів. До цієї позначки не вистачає крихітки. Високий і симпатичний, він приваблює ще й творчою вдачею, сумлінністю та глибокою повагою до старших.
— Ми з ним помолоділи! — жартома висловилася учасниця хору Валентина Рубан. Її подруги схвально засміялися і цілком серйозно продовжили: «Артур дуже відповідальний і старанний. Чиста душа! Ми поважаємо його за розум і доброту».
Артур Тищенко
Де ж він узявся такий? З Олександрівки. Тут закінчив школу, брав активну участь у художній самодіяльності. Особливий вплив на нього мала золота бібліотекарка Марія Тютюнник. Сама співала, любила сцену й не змогла б собі пробачити, аби такий співучий хлопець як Артур Тищенко не пов’язав своє життя з культурою та мистецтвом. Невипадково й досі в пам’яті односельців його творчий сольний вечір у Будинку культури.
Отож з культурою й живе! Закінчив Ніжинський коледж культури і мистецтва, потім навчався в Київському національному університеті культури і мистецтв. Тепер він дипломований викладач фахових дисциплін і керівник народних колективів. Та навчання ще, виявляється, замало. Хоче бачити себе магістром цього ж університету, отож вступає.
Артур із теплотою розповідає про свою родину, де крім нього, ще брат і дві сестри. Батько — інвалід першої групи. Мама на заробітках у Києві, найменша сестричка Юля — теж, аж у Чехії. Такі життєві реалії — де в селі знайдеш роботу? Тож домашнім господарством — птаством в основному займається тато, хоч і важко йому, та ще й без рибальства не може. Отож із гніздечка всі пташенята вилетіли. Рома й Анжеліка мають свої сім’ї. Подорослішав і Артур.
— Любов до пісні в мене від татка. Мій Сергій Іванович не уявляє себе без Будинку культури. А ще ж і дві бабусі такі співучі! Я їм дуже вдячний. Зовсім малим їм підспівував, а в дитсадочку навіть не боявся виступати.
Зі співучого роду
Жінки, котрі співають у хорі, пояснюють своє захоплення просто: «Любов до пісні у нас з дитинства, з нашого роду». І в Ганни Михайлівни Фесько, яку обрали старостою хору (вміє вона згуртувати людей), згадки про далекі роки в рідній Петровій Слободі — найтепліші. «Ми, Смалуни, співучі були, — каже жінка, — особливо тато Михайло Пилипович. А про дядька Миколу й говорити нічого. Він татка нашого перевершив. Бувало, як почнуть удвох пісню зимового вечора у хаті, то й лампа гасне».
Їх у матері з батьком було аж семеро. Четверо до війни народилися, а трійко — після. Ганна — найменша. У 1943-му, коли палала Корюківка, мати прихистила ще й двох племінників — їхню неньку вбили.
Не в розкошах жили, всі знали ціну праці. Ніякі труднощі не стояли на перешкоді музиці й співу в їхній родині. Три брати Михайло, Леонід і Микола на гармошках грали. Льоня вже після армії пішов за наукою до найкращого в селі гармоніста Євгена Лагодного. Микола в клубі гарно грав. Танці там були до глибокої ночі. Карапет, краков’як, полька, яблучко, «на річеньку»… Боже, як було весело! Танцювали стільки, що й підошви стиралися. А з танцями й пісні. Ганна з тринадцяти років на сцені. І в хорі давно. І в області виступали, і в районі, і в селах.
— Якось ми поїхали в Чернігів на огляд, — згадує Ганна Михайлівна. — Що будете співати? — спитав у філармонії, звернувшись до мене хтось з організаторів огляду. Я розгубилася, то й сказала: «Два козаки». Так й оголосили наш виступ. Але які ж це два козаки? Не два, а три. Пісня ж про трьох козаків. Але не біда. Співали ми на «Біс!»
Їхали хлопці — три запорожці
Попід горою на край села.
Там під вербою молода дівчина
Воду з криниці брала.
Двічі вихователька
Хоч і говорять, що головне в житті — сім’я, діти, онуки, та й спілкування з людьми багато значить. Без колективу важко — вважає одна з найдосвідченіших хористок, і теж Ганна, але вже Миколаївна, Борисенко.
У минулому вона відома на Корюківщині як краща вихователька дитячого садка. Та згодом міський дитсадок № 2 припинив своє існування. Це треба було пережити. Про Ганну Борисенко не згадували ні на нарадах, ні на семінарах, ні просто у святкові дні. Працювала людина — знали й величали, а залишилась в стороні — нікому ніякого діла. Та все ж Ганна Миколаївна продовжила виховательську справу вдома. Так склалося, що їй довелося стати опікункою трьох малолітніх внучків. Це офіційно. А неофіційно додалися їхні старші — сестра і брат Аня й Віталій, яким теж треба була допомога.
Щодень — круговерть. Як не дивно, та в цій суєті суєт вони всі живуть із піснею. Що не робить бабуся — біля неї онуки. Мимоволі й пісня починається. Особливо старанні двійнята Ярик і Даша. Вже до сьомого класу підуть! Здається, зовсім недавно їх вчила говорити та читати, а вже помічники. Ганна Миколаївна ніколи не примушує онуків силою працювати. У неї такі педагогічні методи: довіра і підтримка. Третя її онука Вероніка вчиться, буде медсестрою. Аня закінчила юридичний коледж. Віталій уже три роки в армії.
За кожного Богу молиться. А щодо хору — то як же Ганні без нього? Уже стільки літ — це її колектив. І по правді кажучи, вона тут відпочиває, забуваючи всілякі негаразди.
Іменинниця
У третьої Ганни, яка по батькові Іванівна, з прізвищем Пилипенко, у день вівторкової репетиції, 8 серпня, день народження. 77 років — не жарт. Тільки відчинила двері кімнати, де зібралися хористи, аж їй дарують букет квітів.
— Мене сьогодні стільки людей вітало, як ніколи. — Ганна Іванівна радісно схвильована. — Хіба я якась корюківська знаменитість? Відпрацювала на меблевій, потім прибиральницею в школі мистецтв і Будинку культури. Ну, ще і в хорі співаю — то знають.
Ганна скромно не домовляє — щодня ось уже скільки часу разом із такими ж ентузіастками в’яже захисні сітки для армії. Та ще у неї в Корюківці багато рідних покійного чоловіка — усі поважають. А відтак і про день народження не забувають.
Співала ще колись у хорі меблевої фабрики, а потім знову потягнуло до пісні. За війну переживає. Їм би спокій на старості літ, але його немає. Щоб не так нервувати, складає вірші, тихенько згадує пісні та чекає дзвінка від сусіда Олексія, який їй ніби син. Він захищає Україну не словами, а ділами.
У хорі — навіки!
Вона невеличка на зріст, завжди посміхається. І швидка ніби дівчинка. Схожа на свою матір з Наумівки — Євгенію Василівну Галинську. Ох уже роботяща жінка була! Сама ніби ґудзик, але з косою й граб-лями ходила. Сіно порала біля річки. Зять і донька на вічній роботі у «столиці» району, та вона не переживала — співом допомагала собі покоси згрібати й копички класти. Її Ганна теж не ледарка. Всім готова допомогти ще й настрій підняти вдалим жартом. Болячки свої переборює — будь-який здоровань їй позаздрить.
Мати неодноразово розповідала своїй Галі про те, як ще в 1938 році їздила в Чернігів на огляд художньої самодіяльності. Їй і подрузі пошили нові сукні із батисту. Співали вони дві пісні. Одна з них — «Стоїть гора високая…»
— Матінка кожного разу перепитувала в мене, чи знаю, хто автор. І відповідала з гордістю: «Глібов!»— У неї був дуже гарний голос. Відверто кажучи, мені далеко до неї, — зізнається Ганна. — У нас і батько гарно співав. До війни — найкращий гармоніст у селі був!
У 1957 році, коли Ганні виповнилося 18 років, колгосп відправив її на курси баяністів і хормейстерів до Корюківки. Бажано було, щоб якийсь парубок поїхав, але не знайшли такого. Ось тоді й хор створили. Керував ним Борис Андрійович Хоменко. Пам’ятає, вони теж виступали в Чернігові у білих сукнях зі штапелю. Тоді в моді був «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського.
— Хормейстером, хоч і закінчила курси, я не стала, працювала бібліотекаркою у своїй Наумівці, бо попереднього не можна було залишати, — в горілку дуже вкидався. Вчилася заочно та вже почала викладати музику й співи в школі, ще й піонервожатою була. На баяні гарно грав учитель Михайло Зеленський, а я співала в клубі. Доспівалася, що й вийшла заміж, — жартує Ганна Олексіївна.
Потім сім’я переїхала до Корюківки, де співуча жінка і тут знайшла для себе сцену. Спочатку був хор учителів, а згодом вона разом з ініціативними жінками Ольгою Бухановою та Альбіною Лапою запропонували працівникам Районного будинку культури створити свій хор, що зробили.
Отож дорога від дому до Будинку культури завжди бажана.
Пам’ять живе
— Скажу, що в нашім співочім ділі багато значить аматорська солідарність, — це говорить Галина Григорівна Никифоренко і підтверджує розповіддю.
Іноді горе вибиває людину з колії. Так трапилося з нею. Помер її дорогий чоловік, міцна опора в житті. Думала, що ніколи вже в хорі не співатиме, як раніше. Та й райкіномережа припинила існування, де працювала редакторкою — від того теж біль на роки. Втіха — три доньки. Шукала собі роботу, щоб зайнятою бути по вінця. Почала їздити допомагати самотній своїй тітці Поліні Щепотці, що мешкала в хаті за Тютюнницею. А поруч — Самсонівка й Сахутівка, що славилися сільськими артистами. Ті й підняли дух!
Галина Григорівна вважає, що про таких талановитих людей як Михайло Макиша, Іван Войтенко, Віталій Верещака треба книги писати. З ними односельцям світ здавався кращим. Жаль, немає вже їх серед нас, немає багатьох людей з її Ховренкового роду, та пам’ять жива. І життя триває: вже правнученя на світ з’явилося.
Повернулись в Україну
Привітну й співучу, веселу та красиву Раїсу Макаренко називають у Корюківці українською корейкою. «Нічого дивного, — каже вона. — У мене мама українка, а тато — південнокореєць. Мешкали ми на Сахаліні. Мамина рідня — переселенці, батько теж потрапив у період бурхливих подій і не міг повернутися на батьківщину. Отак далеко від рідних країв вони зустрілися та створили сім’ю.
— Ми переїхали в Тютюнницю на Корюківщину в 1972-му році. Уявляєте: я пішла навчатися в українську школу, хоч престижною на той час була російська, — розповідає Раїса Хюгунівна. — Спочатку це була Олексіївська восьмирічка, а згодом — середня школа № 2. Як я любила своїх вчителів! Не забути уроки Ольги Василівни Карманової й виховні години класної керівнички Уляни Григорівни Карпінської. А директор Михайло Пантелійович Гончаренко чого вартий!
Українську пісню Раїса почула від матері та дітям своїм передала, а нині ще й три онучки співають, четверта ще маленька. Вона любила синівські «КВК» і не старалася себе зупиняти, аби не співати чи не йти в танок, хоч працювала в торгівлі і була вічно зайнята. Раїса купається в українських піснях ніби в чистій джерельній воді.
Уклін до землі
Як і Раїса Макаренко, віддала торгівлі багато років й інша учасниця ветеранського хору Валентина Василівна Лиса. «Комбінат громадського харчування» — колись звучало гордо. Годував його колектив і старих, і малих. Роботи мали стільки, що томилися, наче на косовиці. Валентина не лише за прилавком стояла, а й вантажницею доводилося бути. Гарячий цех! А вона пісню так любила, що голодною ладна була бігти до гурту.
Вона співає всюди — і вдома, і на городі, і в полі, і в лісі. Особливо коли з Ганною Зеленською підуть збирати ягоди. Навіть уночі, коли не спиться, всі пісні перебирає, село своє Лубенець згадує, ввесь Царенків рід. Батько, який ніде не вчився, вмів грати на будь-якому інструменті. І співав чудово, і брати теж. Вклоняється їм усім низенько Валентина за роки, що минули серед природи, щебету пташок і старовинних пісень.
Квіти й добро
— Людина, якій дорога українська пісня, не може бути поганою: злою, недоброзичливою, лінивою, — вважає Валентина Іванівна Рубан. — Співаю на сцені давно — і в клубі, і на весіллях, і на всіх святах, і, здається, добре знаю людей. Ціную їхню допомогу, та водночас теж стараюся робити добро — надавати поміч немічним або ж робити щось корисне для армії. Закінчиться зараз наша репетиція, то піду плести маскувальні сітки. Дуже тривожно, коли йде війна, тому й не можу бути осторонь хоча б невеликих, але потрібних справ для фронту.
Дуже любить жінка квіти, особливо вранці, коли, вмиті росою, вони посміхаються сонцю. Дуже багато їх біля її дому. На жаль, обставини склалися так, що вона залишила свою хату і винаймає квартиру. Кричати б від болю? Ні. Стисне свої маленькі кулачки й шепоче: «Добро все одно переможе зло…»
Через бар’єр
Дана Степанівна Савченко переконується, що хоровий спів на Чернігівщині втрачається, міліє наче ріка. І не тому, що війна — це спостерігається останні десятиліття. Хоча цього не може сказати про свою малу батьківщину — Львівщину. Чернігівщині б повчитися.
Вона виросла в чудовому місті Жовква. Разом із сестричкою-близнючкою Ярославою співати почали ще в дитячому садку. В їхньому роду не було жодної людини без музичного слуху — всі співали. Дана дуже хотіла стати викладачкою музики. До музичного педучилища вступила попри великий конкурс — 10 абітурієнтів на одне місце. Після навчання приїхала до Корюківки й працювала у школі з баяном у руках. Іншої професії для себе ніколи не уявляла: діти та музика — це так чудово!
Життя не безхмарне. Після смерті свого коханого Валентина жінка чотири роки не могла ходити до хору. Та коли запросили, підбадьорили, ніби переступила якийсь бар’єр. Сили з’явилися. Навіть кольори одягу змінила — на світлі, життєдайні. Вона каже, що найдорожчим святом для неї, як і для кожного українця, буде День Перемоги.
Краще літо, аніж осінь
У Ніни Євгенівни Мишовець — пів родини в культурі. Вона в хорі співає, донька Наталя у «Лілеї». Зять Ігор Кисіль акомпанує хористам на акордеоні. Завдяки участі у ветеранському хоровому колективі її доля звела з композитором й хористом Яковом Дмитровичем Коваленком. На жаль, чоловіки зараз не ходять на репетиції через важкі недуги, тож і Дмитрович удома, не хоче сам у хорі серед жінок стояти. Отже, поки що співають удвох з дружиною.
— Він навіть музику до пісні Любові Грищенко про нас двох написав, — розповідає Ніна Євгенівна. — Починається вона так:
Ой, невже це осінь,
Я ще літа хочу,
Хочу в свою юність
Іще заглянуть.
А юність була з піснями. Ніна Лагодна, таке в неї було дівоче прізвище, тоді в них купалася. У Петровій Слободі жодного весілля не відбувалося без татової гармошки. До пари Євгенію Савелійовичу була і його дружина Лідія Герасимівна, й два сини та донька. Ніна Євгенівна упевнена: «Щаслива та людина, яка і у свої поважні роки не розлучається з піснею».
Треба вистояти!
— У наших хористок майже в усіх матері співали. Моя, Ганна Іллівна Коненко, теж. Жили ми в Чепельові на Снов-щині. Мамин голос завжди виділявся поміж усіх, — з теплотою розповідає Валентина Павлівна Бужинська, — без нього хору уявити не можливо. — І льон беруть жінки — вона там, і сіно гребуть — теж, картоплю вибирають — без неї немає діла. Не співала мама лише тоді, коли косила. Чому? Я вже думала над цим. Для жінки це важка робота. Треба дихання спрямувати так, щоб руки не ослабли.
Шкодує, що колись не записала всі давні народні пісні, котрі чула від матері. Як би згодилися! Та не все й забулося. Любить ось ці рядки: «Посіяла огірочки низько над водою. Поливаю огірочки дрібною сльозою…» Скільки в українських мелодіях горя, радості та надії! З юних літ Валентина з піснями. І балалайку, й гітару до рук брала. А в хорових колективах з 1970 року. Війна непокоїть. Її дві доньки із сім’ями живуть далеко в росії, але розділяють мамині переживання та думки, добре розуміючи, що відбувається.
— У 2019 році мені вдалося побувати в доньок. Разом ходили на концерт. Я була дуже здивована, коли в Магістральному на сцену вийшли місцеві хористи в українському національному одязі й заспівали: «Їхали козаки із Дону додому…» Небагато часу минуло відтоді, невже все так швидко змінилося?
— Виявляється, коли почалося російське вторгнення в Україну, учнівська юнь там, у сибірському місті, влаштувала пікет у жовто-блакитних кольорах. Поліція їх розігнала палицями, — з гіркотою говорить Валентина Павлівна. — Нам треба вистояти. Тому я не лише в хорі, а й у волонтерському русі — ще з 2015 року.
Співати ніколи не пізно
— Нічого так не тішить, як думка, що тебе десь чекають, — такий висновок зробила Людмила Миколаївна Каштолап, яка десять років поспішає до Будинку культури.
Вже онук Дмитрик школу закінчив і до вишу вступив, і правнучок народився, й інші онуки підросли, а бабуся все співає. Розповідала, до речі, їм кожному по черзі разом із казками й про те, як колись любила танцювати. Не просто на танцмайданчику, а на шкільній і районній сценах.
Співати ж спробувала, коли літа набігли. Буває таке, що талант лише в зрілі роки про себе нагадає. Ось і нагадав. І від того Людмилі легше, бо не замкнена вона у своєму світі. Є віконце. А у тім віконці — всі вони, у літах, але трудящі, неспокійні, добрі та патріотичні. Як таким не заграти акордеоністу Ігорю Киселю та Івану Погуляю. Про них не мовилося слово, та вони на своєму місці.
* * *
Розповісти про хоровий ветеранський колектив — це відкрити душу кожного, хто в ньому. Зараз усі разом вивчають обрядові українські пісні, патріотичні. Навіть підготували пісню до Дня Перемоги.
Корюківські хористи репетирувати можуть будь-де, не лише на сцені
— Нині в хорі небагато людей, — відзначає голова районної ветеранської організації Валентина Погребна. — Але головне — не в кількості. Буде перемога — з цим хором на площі заспіває кожен з нас. Хіба можливо заперечити?!
