Навряд чи знайдеш у селі байдужих, коли Україна у вогні. Люди допомагають українському війську, як можуть. У цьому вони бачать свій внесок у нашу довгоочікувану перемогу. Заслужена журналістка України Зоя Шматок побувала в гостях у таких людей у Забарівці.
Умілі руки й гарячі серця
Недарма кажуть, що забарівські волонтери — це люди, створені із сонячних клітин. За довгі дні війни наші захисники смакували їхніми голубцями й салатами, вдягали в холод теплі шкарпетки. Комфортніше їм було з виплетеними килимками. А військову техніку маскували сплетеними сітками. Щодня невтомні жінки збираються разом, аби допомогти армії. Йдуть на роботу! А вдома ж її теж по вінця. Як встигнути?
Зоя Шматок поспілкувалася з ветеранами праці з ЗабарівкиФото: З відкритих джерел
— Дуже просто. Намагаємося менше спати! — відверто зізнається Катерина Рябова. Вона — за старшу серед волонтерів. Та й у своїй родині має клопотів найбільше. Вже п’ять років, як опікується долею п’ятьох онуків — дітьми покійної доньки.
— Вони за цей час підросли й усі навчаються, — з теплотою розповідає бабуся Катя. — Найменший Мишко в першому класі, Марійка — в другому, Артем — у восьмому. Іра й Люда в коледжах.
За кожного думає, про кожного турбується. Й до волонтерства приросла як до чогось святого та необхідного.
— А мені ходити в’язати маскувальні сітки дуже вигідно, — напівжартома робить висновок Катерина Степанівна. Збираюся вранці разом з онуками та веду їх двох до школи в центр Забарівки. Вони поспішають за парти, а я — в нашу майстерню, до своїх жіночок. Закінчуються уроки, тоді й в’язання закінчується — чотиригодинний робочий день. Отож веду своїх пташенят додому. Золоте листя осінь з дерев скидає. Тихо в нас, а як подумаю, що десь гинуть діти, серце стискається.
Катерину Степанівну привітала з такою подією голова районної ради ветеранів Валентина Погребна та вручила Почесну грамоту Корюківської міської ради за всі її старання, як заведено казати, в громадських справах.
Катерина Рябова вважає, що без своїх помічниць вона б нічого не зробила сама. Тож із теплотою відгукується про Олену Ковшар, Надію Єфименко, Олену Литовченко, Ольгу Куценко, Наталію Котюх, Ларису Тищенко, Настю Янюшкіну, Віру Савенко, Надію Мороз. Є ще одна трудівниця — Надія Терещенко. Її два сини добровільно пішли захищати Україну. Вона старається працювати якомога більше, щоб не дати волю власним переживанням, щоб зробити й свій, материнський внесок у перемогу.
Із жінками-волонтерками щиро спілкувалися члени президії районної ради ветеранів, які приїхали в село. Всі вони активно займаються волонтерством, і забарівський досвід, безумовно, їх зацікавив. Так, Марія Лисенко, голова Брецької ветеранської організації, не приховувала захоплення від завзятості забарівських волонтерів. Їй теж, як і Катерині Рябовій, вручили Почесну грамоту міської ради.
Гріє й добре слово
Приємно було зустрітися в селі з ветеранами праці. Їм дарували квіти, пригостили чаєм, влаштували навіть невеликий концерт, насичений патріотичними піснями. Виконували хористи-ветерани Корюківського міського будинку культури, солісти Віталій Дворецький, Наталія Котюх, Настя Янюшкіна, юні місцеві співачки Софія Миронюк і Ганна Псьоха. Війна, на жаль, не дозволяє зібрати всіх сільських ветеранів у великому залі, та й не до гучних концертів зараз.
— Усі це розуміють, — казали сиві жінки. — Та хай там що, а добре слово гріє, і пісня теж душі лікує.
Поруч із волонтерами заслужені ветерани праці не губляться, а навпаки, привертають увагу. Особливо три натруджені жінки в нових хустинах. Це колишні доярки Лідія Онищенко й Любов Дерев’янко та телятниця Валентина Юрченко. Валентина Савична народила й виростила шістьох синів і доньок. Розповідає, що четверо з них у рідному селі: Микола, Світлана, Тетяна й Павло. Василь — черговий на залізничній станції у Плисках. Найстарший Володя — військовий, майор. Під час російського ракетного удару в Гончарівську він дивом залишився живий.
— Переживаю за дітей і онуків, за всю Україну дуже болить, — говорить Валентина Юрченко. Та й нам у наші літа хочеться спокою. Мене, як і багатьох, робота від сумних думок відвертає. Усіх нас рідна земля рятує. Біля неї від ранньої весни й до пізньої осені. Я оце ще картоплю перебираю. Допомагаю сину Миколі. Він хоч і начальник станції «Низківка», та ще й землі кланяється. Не подумайте, що він мене експлуатує. Що дужаю, те й роблю. Звикла трудитися і дітей привчила. Слава Богу, що є хоч якось робота. Коли людина не працює, жити важко.
— Минулого року, — продовжує жінка, я пережила складну операцію в Києві. Три місяці не могла підвестися з ліжка, гадала, що вже мені кінець, залишу цей дорогий світ і перемоги не діждуся. Аж ні! Піднялася та відразу почала шукати собі роботу.
Війна війною, а життя триває. Одна з жінок — Любов Дерев’янко не стрималася, аби не повідомити, що її онук захищає Україну. І в оцей страшний час оженився. Приїздив у відпустку і зареєстрував шлюб зі своєю дівчиною в Одесі.
— Ще б мені пожити та правнучка на руках потримати, — мріє Григорівна.
А кажуть, що старі люди не мріють! Дивлячись на сивих і натруджених «мрійниць», небагатослівний сільський староста Володимир Козел сказав, що так і буде. Обов’язково. Добро переможе зло. За будь-яку ціну треба гуртуватися та знаходити сили підтримувати одне одного. Та й без слів зрозуміло: вистояли забарівці в перші дні війни (згадаймо, як палали тут ворожі цистерни з пальним!), не впадуть на коліна й тепер.
