Господарський рік селянина, сповнений щоденної праці в полі, на городі, в саду й на сінокосі, підійшов до завершення. Та чи ж закінчився? Про те, яка пора для сільських трударів найважча, що вирощують, а від чого відмовляються, чи всі в селі тримають господарство та як готуються до зими, Сусіди.Сіty поспілкувалися з 59-річною Маргаритою Наумовець, діловодом Охрамієвицького старостинського округу.
Чи всі в селі садять городи
Цьогоріч 7 листопада виповнилося 20 років, відколи Маргарита Наумовець із Охрамієвичів працює в місцевому самоврядуванні. Попри свою основну роботу, від сільської праці невіддільна. Має 78 соток землі, з яких майже половина обробляється постійно, з них 14 — під картоплею.
— У нас хіба якась немічна лежача людина не обробляє городу й не тримає господарство. Решта в селі садять городи, — переконана Маргарита Василівна. — Бо це ж не витримаєш, що земля порожнітиме, бур’янами заростатиме! Через це і траву сіємо, самі косимо, а тоді ще шукаємо, кому її даром віддати, щоб не пропала. Та й різну живність тримаємо. Принаймні курка є у кожному дворі.
Така споконвічна філософія сільської людини: живеш на землі — дбай, доглядай, вирощуй. Інакше, навіщо тоді вона тебе тримає?

Полуниця, вишні, черешні, абрикоси, сливи — ягід було багато, проте більшість з них червиві чи гнилі. Таке і з яблуками. Наче й повно в саду, та з гнильцем, з червоточинкою. Такі на зиму не покладеш зберігати. «Усю садовину щонайменше разів шість обробляти треба, і то не гарантія, що допоможе, — каже Маргарита Василівна. — А тоді й черви їдять, і ми їмо». Цибуля вродила рясна, красива — любо глянути. Та довго її, домашню, не збережеш, бо де-не-де середні кільця підгнивають.
Огірки, помідори, гарбузи порадували господарів. І картоплі в селі повно. Вродили всі сорти й на всіх городах. Дрібної й насіннєвої практично нема. А буйна — зо два кулаки розміром! Хто копав тракторцем, то багато різаної, бо такі гігантські бульби спробуй дістань непошкодженими. Та чи ж радіють урожаю на картоплю в Охрамієвичах?
— Покупців, як і міняйл, у селі давно не бачили, — каже Маргарита Василівна. — Раніше можна було хоч на олію, кавуни, помідори й інше обміняти свою бульбу, а тепер — куди її? Поросята дорогі, щоб купити на відгодівлю, а птиця стільки не з’їсть. Отож і доводиться свої погреби забивати. Дехто навіть у льохи сусідських нежилих хат опустив свою картоплю, бо її ж багато. Решту на городах буртуємо.
— Миші в буртах не їдять? — питаю.
— Їдять. Але вистачає й мишам, і нам, — переконує Маргарита Наумовець. — Цієї весни порозкривали навесні ті кагати й повикидали всю картоплю, бо не треба вона.
Із лютого по жовтень
Маргарита Василівна каже, що є в господарського року селянина свій початок, але практично нема йому кінця. Починається все з лютого, коли сіють, а закінченням можна вважати жовтень, коли вже все зберуть.
— Старі люди казали і так у селах повелося, що до Покрови все має бути зібране й посаджене-посіяне на зиму, — говорить жінка.
— І часник до Покрови?
— Моя покійна сусідка ніколи рано не садила часник. Завжди під перші морози. Може, колись раніше, коли зими суворіші були, треба було встигнути до морозів. А тепер зими такі, що часник устигне акліматизуватися. Цьогоріч ми поспішали його посадити, бо брався цятками, боялися, що не збережеться. Садимо в кого який є. Якось посадила китайський — не сподобався, до весни висихає повністю, лише серединка цілою лишається.
Скільки селянину треба землі
Маргарита Василівна зазначає, що в кого в господарстві нема корови, землі треба менше. Люди й так відмовляються обробляти свої наділи на полі, порають тільки біля хат. На вирощену городину попиту нема й ціна мала. І зернових менше сіють, бо погано родять. А на те поле ще ж спробуй доберись, завези гній, переори, купи сортове насіння, заволочи, вирости та збери, помолоти й перевези солому. А як неврожай, то два мішки посій — три збереш.
— Нам у село фермер із Радомки привозить усі зернові на вибір по 5 гривень за кілограм, — каже діловод. — Тож хто не вирощує сам чи не має власного транспорту, щоб десь закупити, — будь ласка, і пшениця, і овес, усе віяне, сухе, чисте, купуй і годуй свою курочку, турбот не знаючи.
Кількість землі для обробітку кожен розраховує, в основному, за потребами свого господарства. Так, коней уже давно нема жодного ні в Лупасовому, ні в Романівській Буді, ні в Охрамієвичах. На початок року на весь старостинський округ нараховувалося 53 голови ВРХ, з них 40 — корів. В Охрамієвичах це одна череда, в яку не всі люди вигонять своїх годувальниць. Кому далеко, припинають на городах. Хто звик до молочка, але вже не в силах тримати корову (зазвичай це люди віком 70 років і старші), заводять кіз — 24 на округ. І з півсотні свиней ще годують у селах, птицю.
Корова - це робота на все життяФото: dpss-ks.gov.ua
— Молодші люди, які мають роботу й стабільний заробіток, скоту не тримають, бо нема коли, — зазначає Маргарита Василівна. — Люди зазвичай працюють у китайців у Наумівці чи на пилорамах у Корюківці. Як же їм тримати корову? А ось ті, хто вже не подужає їхати кудись на роботу, мають корівчину, щоб якось ту копійку заробити та родину нагодувати. А молочко, кисляк, сметанка буде — сім’я не голодна.
— На базар у Корюківку возять?
— Ні, наші люди не базарні, не торгаші. Ніхто й ніколи з сільчан не возив молоко в Корюківку. Двадцять кілометрів туди й назад, 100 гривень дорога — ну, що можна заробити? Здають у молочарку по 7,50 за літр. Ічнянський молочноконсервний комбінат у нас закуповує. Кому з місцевих треба, не відмовлять. Я й сама купую молочко в сусідки, бо корови не тримаю. У селі продають від сорока до п’ятдесяти гривень за трилітрову банку.
— А сіно є де заготовляти на зиму для корів?
— Вистачає, — переконує Маргарита Василівна. — І своїх городів для цього повно, і просто на вулиці коси й суши — у півтора метра висотою заростають влітку сільські вулиці такими травами, які корови їдять залюбки. Нікому не треба.
«Дрова купуємо в «Урожаї» і у своїх»
Хороший господар іде в зиму з повними погребом і дровітнею. Газопостачання в Охрамієвичах немає, тож люди споконвіку опалюють свої домівки дровами. Першими встигають запастися паливом пенсіонери.
— У кожного в Охрамієвичах є свої постачальники, — розповіла діловод. — Проте жителі села дрова купують здебільшого в агрокомпанії «Урожай», бо вони самі й завантажують, і під хату привозять власним транспортом. Для нас це зручно, немає жодного клопоту. Велика вантажівка дров (10,5 м3) з навантаженням і доставлянням нині коштує 8190 гривень. А тим, хто здає їм в оренду паї, то за мінусом орендної плати ще дешевше обходиться. Всі задоволені.

Дбати про паливо на новий опалювальний сезон люди починають, тільки-но закінчиться нинішній. У перші місяці року, коли оформлюють і починають отримувати субсидії на тверде паливо, купують і дрова. Осені не чекають.
Раніше мешканці села користувалися ще брикетом Ірванцівського торфозаводу й були задоволені його продукцією. Їздили тракторами купувати на два-три двори, доки на початку цього року росіяни не обстріляли завод на Семенівщині.
Коли селянин перепочине
У селі час біжить, обганяючи годинник. Наче тільки вчора моркву сіяли, а вже й город увесь прибраний. Спекотному літу, коли в господаря спина не висихає від поту, здавалося, кінця не буде, аж ні — осінь і перші заморозки підкралися.
Люди землі кліпнути не встигають, як день зміняє ніч, і пори роки змінюються наче в дитячому калейдоскопі. І тільки робота є завжди, важка та споконвічна.
— А коли ж селянин відпочиває? – питаю наостанок у Маргарити Наумовець.
— Ніколи. Хіба перепочине трохи, коли сніг випаде.

