Будянці з повагою говорять про свого односельця Анатолія Рудого. Ветеран праці, за плечима якого 45 років трудового стажу, й тепер не спочиває. Навіть залишившись без дружини, господарювати не перестав, бо звик трудитися все своє життя.
Анатолій Тимофійович сміється, мовляв, він ветеран праці двічі, має два посвідчення й дві медалі, одну з яких отримав ще в радянський час, іншу — за часів незалежної України. І тоді, й тепер таким статусом ушановані чоловіки, які мають 40 років стажу роботи, та жінки, за плечима яких 35 трудових років.
— У мене 45 років стажу, з них колгоспного — понад 42, — розповідає чоловік. — У колгоспі почав працювати з п’ятого класу. Одинадцятирічним волочив кіньми картоплю, улітку пас коней, овечок порав.
За колгоспною роботою зростав. Коли в лісгосп перевели, всю зиму з іншими різав ліс дворучною пилою, працював у підсобному господарстві лісгоспу, помічником комбайнера трудився. Усілякого хліба спробував. Через одинадцять років після закінчення школи вирішив здобути професію агронома, вступив у Сокиринський сільськогосподарський технікум.
На третьому курсі його призначили бригадиром радгоспу «Корюківський», а за п’ять років — агрономом. Потім Анатолій Рудий став головним агрономом, а з 1974 року — заступником директора радгоспу. Згадувати про нього може довго і в деталях.
Ветеран праці Анатолій Рудий
— Уявіть: однієї лише худоби було 1200 голів, з яких — 400 дійних корів і 100 нетелей, — згадує чоловік чимале господарство радгоспу. — Вся необхідна техніка працювала: картопляні та зернові комбайни, різноманітні трактори тощо. З часом радгосп «Корюківський» став колгоспом «Промінь», який у 1991 році приєднали до фабрики техпаперів спочатку як підсобне господарство, а згодом — дочірнє.
Анатолій Тимофійович трудився агрономом до 2000 року. На пенсію вийшов у 59 років, маючи 42,5 роки колгоспного стажу. Працював ще деякий час, доки існувало господарство, солому скирдував, завтоком був. По виходу на пенсію очолював ветеранську організацію в селі.
— Курей тримаю — три партії й курчат, та ще котів, — каже Анатолій Тимофійович. — А скільки пенсіонеру треба? На все мені вистачає, я зайвого не купую. Одягу ще на одне життя є! Хіба взуття коли придбаю.
П’ятий рік чоловік сам живе у своєму просторому будинку. Важко одному. У 68-річному віці відійшла в засвіти дружина Ніна Віталіївна. Трохи не дожили разом до золотого весілля. А хотіли ж святкувати 50-річчя подружнього життя. Добрими словами згадує свою другу половинку. З 16 років вона пішла працювати й трудилася все життя: у дитсадку, в їдальні, диспетчером і касиром у радгоспі, обліковцем… Двох дітей виховали разом.
— Донька й син живуть у селі, провідують, — каже Анатолій Тимофійович. — А моє покоління відмирає. Уже в нашому селі я найстарший із чоловіків. Серед жінок, щоправда, є ще старші за мене. А молодь? Хіба то в них життя тепер? Ми свого часу після роботи збиралися всі разом у сільському клубі — доміно, більярд, різні ігри, які тільки завгодно, спілкування, пісні, танці. Клуб на 200 місць завжди переповнений був! Згорів у 70-х роках. А нинішню молодь із телефонів не витягнеш.
На дозвіллі Анатолій Тимофійович любить читати. Каже, двічі на місяць привозять у село пошту, газети по хатах розносять. Своїм уподобанням пенсіонер не зраджує й уже багато років передплачує «Маяк» і «Вісник Ч», звідки й дізнається останні новини. Старі підшивки газет часто гортає. Цікаве то заняття, бо оживають колишні події й люди, яких нема вже. А ще пенсіонер допізна може дивитися телевізор, але не все підряд. Подобаються йому спортивні канали. Якось, каже, засидівся аж до опівночі, бо футбол був. Задрімав. Прокинувся, а рахунок вже 5:1 і не на користь української команди. Не шкода, що й проспав.
Кожен день сільського трудівника починається з першими півнями. Попри вік і час, і те, що ноги зовсім слухати не хочуть. У селі роботи нема хіба в лінивого, а в трударя її повно завжди.
