Маленьке село Буда на Корюківщині цікаве своїми людьми. Чому? Бо більшість місцевих працює деінде, але не вдома. Натомість сюди приїздять на роботу люди з інших населених пунктів. Сусіди.Сіty побували в цьому маленькому поліському селі й поспілкувалися з різними будянцями.
Скільки в Україні Буд
В Україні сіл-тезок дуже багато. Своя Буда є у Львівській області, Чернівецькій, Рівненській, Київській тощо. Це живі села, на відміну від Буди на Київщині, що за 33 кілометри від Чорнобиля, яка припинила своє існування у зв’язку з відселенням людей через аварію на ЧАЕС.
Невеличке село під назвою Буда є і в Корюківській міській громаді на Чернігівщині. Перша згадка про нього, згідно з даними Вікіпедії, датується 1771 роком. Щоправда, колись село називалося Будою Товстолісовою, бо, за розповідями старожилів, його утворили селяни-кріпаки, котрі належали поміщику Товстолісу.
Сучасна Буда є центром Будянського старостинського округу, куди входять іще кілька населених пунктів: Маховики, Петрова Слобода, Соснівка, Шишка. Загалом в окрузі проживає 403 мешканці, а в самій Буді — 149. Третій рік старостує тут 38-річний корюківчанин Юрій Аполон.
Староста: «Безробітні є, але працювати не погоджуються»
Буда розташована за 15 кілометрів від Корюківки. Зелена, мальовнича та спокійна. Тут відчувається інше життя, відмінне від міської метушні. У селі працюють старостат, фельдшерський пункт, сільський клуб, приватні магазин і пилорама. Школа-дев’ятирічка давно припинила своє існування, тож місцеві учні навчаються у міських ліцеях у Корюківці. Дошкільна малеча виховується вдома — дитсадка немає.
Староста Юрій Аполон працює в селі третій рік
— Люди працездатного віку з нашого села здебільшого шукають роботу на підприємствах у Корюківці, або трудяться вахтовим способом у Києві, — каже староста. — А серед безробітних, які постійно проживають у селі, ще спробуй знайти охочих працювати! Ось були в нас вакансії опалювача на опалювальний період, соцпрацівника чи робітника-комунальника — не погоджуються! Торік я сам два місяці косив траву в селі, бо не міг знайти комунальника. Цьогоріч знайшли такого чоловіка у Соснівці.
З чого живуть люди в Буді? Багатьох улітку годує ліс. Хто не має постійної роботи, шукає підробітку серед людей. Здають молоко ті, хто тримає корів. Хоча корівок із кожним роком стає все менше, бо це важкий труд. Нині в череду виганяють лише 17.
Сільський пункт очікування корів
Господарі щодня зустрічають своїх годувальниць у центрі села біля перлини маленької Буди — сільського ставочка. Староста навіть поставив їм стільці й столик, щоб люди не тулилися під деревом, а могли посидіти у холодку, обмінятися новинами, поговорити.
«Переїхала в Буду, бо тут чудово!»
Діловод Наталія Солодка, яка добре знає людей, бо трудиться тут уже 21 рік, зазначає, що місцеві в Буді практично не працюють, трудяться тільки приїжджі з інших сіл.
Ось і 26-річна Юлія Дудко — одна з них. Чотири роки тому приїхала сюди на роботу з іншого села Корюківської громади, Рибинська. Каже, що їй хотілося більшого заробітку. Жила в гуртожитку та працювала на приватній пилорамі. Там і чоловіка собі знайшла, 36-річного Володимира з Блистови, що на Менщині. Спочатку винаймали житло, а потім придбали хату й живуть разом із 11-річним сином жінки.
Юлія Дудко не проміняє Буду ні на яке інше село!
— Чоловік і тепер працює на пилорамі, а я ні, — розповідає Юлія. — Спробувала трохи соцробітницею, та нині без роботи. Понад рік доглядали мою колишню підопічну, одиноку хвору бабусю, забрали жити до себе. Лікували стареньку, бо захворіла на ковід, операцію на кишківнику зробили. Померла вже бідолашна. Чим живуть люди в селі? Городи обробляють, вирощують щось своє, а також у ліс по ягоди й гриби ходять. Відпочивають на місцевому ставочку, я теж туди часто ходжу рибалити. Попри те, що я молода людина та зовсім не міська! Мені ось тут, у селі, де тиша, спокій і ліс, — найкраще. Я в Буду й переїхала, бо тут чудово!
«У Буді добре, але після війни виїдемо за першої ж нагоди»
Три сім'ї з Донеччини обрали Буду не тому, що тут їм сподобалося, як Юлії Дудко. Вони тікали від війни у 2014 році. Між собою всі — родичі, але живуть окремо. Сімдесятидворічна Любов Овчіннікова з чоловіком прибули з Макіївки, бо тут мешкала їхня донька Тетяна.
З собою бабуся з дідусем забрали дві молоді родини своїх онуків-близнюків. Думали, що місяців на два переїздять, а минуло вже дев’ять років. Два роки тому помер чоловік Любові Миколаївни. Її онуки, Олексій і Денис, знайшли роботу в Корюківці. Їхні дружини, Наталія й Катерина, не працюють, виховують п’ятьох дітей на двох.
Переселенці з Донеччини. Лідія Овчиннікова з дружинами та дітьми своїх онуків-близнюків
— До переїзду в Буду ми жили в Красноармійську (нині — Покровськ — Авт.). Попервах каталися туди-сюди, але повномасштабна війна присадила в селі. Спочатку було дико, — чесно зізнається 27-річна Наталія Чернікова, дружина Дениса. — Бо місто є місто, все поряд: і дитсадок, і магазин тощо. А тут — глухомань така, що я готова була по шпалах назад бігти!
— Тепер, правда, всі покумалися, але відстоювати себе довелося серйозно, — говорить Наталія.— Своє майбутнє я бачу тільки на Донеччині. Там залишилися сестри, брати, племінники, родичі. Після війни виїдемо за першої ж нагоди.
Люди всюди різні. Любов Овчіннікова каже, що не всі в Буді звіром на них дивилися. Є ті, хто з розумінням поставився до них, дав усе необхідне, і дах над головою — теж. Свої сільські хати в Буді донецькі переселенці викупили в місцевих, але належно оформити не можуть, бо дорого.
— Усі мої переселенські кошти за рік ідуть на придбання дров, — ділиться Любов Миколаївна. — Три машини потрібні мені на зиму, а це 21 тис. грн. Я не жаліюся, пенсію отримую, гуманітарку дають. Доки чоловік був живий, городи садили, полуницю вирощували. Господарювати на землі — не диво для нас, бо в Макіївці ми жили у приватному секторі, обробляли город і господарство тримали. Усім це село хороше: і гарно, й красиво, й затишно, й подобається нам тут, але ж додому тягне. Хочеться, щоб і діти розвивалися, мали змогу гуртки відвідувати, а — де? У Корюківку не наїздишся. Навіть у лікарню треба таксі наймати, бо нема маршрутки. Та й продукти не всі в сільському магазині є, добре, що магазин на колесах суботами приїздить.
Автосполучення нема й найближчим часом не буде
Село не має автосполучення з райцентром. У місто місцеві здебільшого добираються двома видами транспорту. Або велосипедами до Соснівки, а там пересідають на маршрутку, або двоколісниками через Майорське, так називають невеличке сусіднє село Петрова Слобода.
Староста Юрій Аполон зазначає, що питання автосполучення з містом вивчав, але доцільності пускати транспорт з Буди в Корюківку не бачить. У селі не набирається достатньої кількості пасажирів, яка б зацікавила приватних перевізників. А якщо люди не готові постійно користуватися маршруткою, то й сенсу нема.
З міста в село на роботу
Сам же староста щодня на роботу й назад їздить власним автомобілем із Корюківки. Попутно забирає двох жінок, які працюють у Буді: діловода Наталію Солодку й фельдшерку Юлію Теселько. Усі троє віднедавна працюють під одним дахом, у приміщенні старостату.
Наталія Солодка нині діловодом, а раніше секретарем сільської ради працювала в Буді
Щоб зекономити на опаленні, фельдшерський пункт перевели до головної адмінбудівлі села, перенесли все обладнання й устаткування. На час декретної відпустки попередньої медикині уже майже рік двічі на тиждень — вівторками та четвергами — приїздить 34-річна фельдшерка з Наумівки.
Фельдшерка Юлія Теселько в Буду приїздить працювати з Наумівки
Юлія Володимирівна приймає пацієнтів на місці й обслуговує виклики. На її дільниці 61 дитина до 18 років: 24 — у Буді, 28 — у Петровій Слободі й 9 — у Соснівці.
Фельдшерка зазначає, що на місці людям може виміряти тиск, перевірити кров на цукор. Небагато, але має «гуманітарні» ліки: знеболювальні, від тиску, температури тощо. Здебільшого сільчани, які постійно приймають певні препарати, нині отримують їх безкоштовно межах міжнародного проєкту, який реалізується на Корюківщині та фінансується міжнародною організацією «Лікарі світу».
Раз на місяць у село навідується виїзна амбулаторія з групою спеціалістів із Корюківки, до якої входить сімейний лікар або терапевт (за потреби — педіатр), акушерка, водій, медсестра та психолог.
Староста Юрій Аполон зазначає, що психологічної підтримки під час війни потребують дедалі більше людей. Важливо, що сільські люди вже не соромляться звертатися по таку незвичну для них допомогу. А тому психологиня, яка приїздить один раз на місяць у село, часто останньою з фахівців виходить із кабінету, бо людей з кожним разом більшає. Староста й сам звертався по її професійні поради, щоб навчитися долати стрес, тривожність, знаходити ресурси для відновлення.
