Першим цю новину повідомив на своїй сторінці в Фейсбуці чернігівський журналіст, публіцист, історик, краєзнавець, дослідник Гетьманщини та Чернігово-Сіверщини Сергій Павленко. Зробив це не тільки з професійного інтересу, а й через те, що його дитячі та юнацькі роки пов'язані саме з Дяговою та Менщиною. «Дягівська громада на сході села 13 квітня одноголосно проголосувала перейти з Московського патріархату у Православну церкву України. Це перші на Менщині православні з початку війни, які здійснили доленосний вибір», – написав пан Сергій. Сусіди.City поспілкувалися з настоятелем Свято-Покровського храму Дягови отцем Віталієм (Тихомировим).
Думку виношували три роки
Загальні збори релігійної громади Свято-Покровської парафії Менського благочиння Чернігівської і Новгород-Сіверської єпархії Української православної церкви (Московського патріархату) відбулися 13 квітня. Зібрання скликали у відповідності до норм Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Учасники зборів одностайно проголосували за те, щоб Покровська релігійна громада Дягови вийшла з-під юрисдикції Московського патріархату та приєдналася до Православної церкви України.
Збори релігійної громади в Дягові
– Уперше питання переходу постало наприкінці 2018 року, коли відбувся Об'єднавчий собор, а згодом Православна церква України отримала Томос, – пригадує отець Віталій. – Парафіяни моєї громади почали говорити: «Батюшко, треба щось робити і вирішувати й нам». Я дослідив це питання і побачив, що з усіх точок зору (канонічної, богословської, еклезіологічної) все зроблено правильно: Вселенський Патріарх Варфоломій, не порушуючи канонічних правил, надав Православній церкві України незалежність. Своїм прихожанам я пояснював: у нас єдина Вселенська православна церква, а в її сім'ї тепер є окрема Православна церква України, яка визнана офіційно. Якщо до надання Томоса так звану Українську православну церкву Київського патріархату вважали розкольницькою, то тепер Вселенський патріарх Варфоломій повністю відновив її канонічність.
Спочатку отець Віталій мав надію, що московські ієрархи позитивно відгукнуться на рішення Константинопольського патріархату, але цього не сталося.
Війна стала каталізатором
– Ми в громаді тоді почали потихеньку переводити службу на українську мову, – каже батюшка. – Людям це сподобалося. Вони дякували і говорили: «Нарешті ми зрозуміли, що ви нам читали». Обговорювали питання переходу до ПЦУ з моїми знайомими священниками. Вони чудово розуміли, що об'єднання православ'я в Україні є надзвичайно важливим, але більшість не могла відступити від того, до чого звикли. Бо Московський патріархат побудований так, що будь-яка особиста думка чи незгода з думкою вищого ієрарха – це вже прояв бунтарства. Є сюзерен (хазяїн), є вассал (підлеглий), який має його слухати, а якщо ти зробив крок вбік, то на тебе вже дивляться косо. Саме так було і зі мною останні роки.
Війна ще більше налаштувала вірян на якомога скоріше розірвання стосунків з Московським патріархатом: його агресивна політика на пару з російською державою, висловлювання ієрархів зробили свою справу – дягівчани вирішили поставити крапку в цьому питанні раз і назавжди.
– Особисто я вважаю злочинним мовчання ієрархів Московського патріархату, – зізнається отець Віталій. – Після всіх варварських благословень патріарха Кіріла ми побачили, що означає російська «благодать», яка руйнує наші міста, вбиває людей, ґвалтує жінок. На одному з перших богослужінь після 24 лютого ми московського патріарха піддали анафемі, тобто цим розірвали зв'язок, показали, що нам з ним не по дорозі. Блаженнійший Онуфрій наче як і зробив заяву з приводу російського вторгнення, але то така заява… Вона зовсім ніяка. Він і надалі згадує свого покровителя, а це означає, що він погоджується, схвалює всі дії Кіріла. Всі ж інші єпископи мовчать.
За словами отця Віталія, він телефонував сусіднім священнослужителям і виявив ту ж ситуацію: всі залишені, ніхто нікому не потрібен, ієрархи московського патріархату зайняли вичікувальну позицію, не розуміють, як діяти в цій ситуації.
– Христос казав: «Нехай буде слово ваше: так – так; ні – ні, а що зверх цього, те від лукавого», – цитує батюшка. – Тобто в нашій ситуації це означає, що не варто намагатися сидіти одночасно на двох стільцях. Треба зло назвати злом, а добро – добром. Тут необхідна рішучість. Розуміючи те, що наші хлопці віддають життя на передовій, я просто не міг іти вслід за московським патріархатом. В цьому мене підтримала вся громада, чому я дуже радий. Адже люди все розуміють і відчувають багато чого серцем: де своє, а де чуже, де близька, а де ворожа політика.
Думати своєю головою
Отець Віталій каже, що в Дягові серед своїх прихожан він не зустрів жодного, хто б заперечував і противився б цьому вибору.
– Дягівчани – мудрі люди, – переконаний батюшка. – Вони розуміють, що ми міняємо не церкву, бо церква одна – православна вселенська. Ми лише змінюємо її підпорядкування. Намагання московських ієрархів перешкодити цьому процесу – це намагання захистити свій капітал і свою владу, а про інтереси людей ніхто не думає.
Отець Віталій, виступаючи перед прихожанами, заявив, що сьогодні московський патріархат компрометує Божі заповіді, православні цінності, підтримуючи путінських загарбників. Він переконаний, що у церкви, яка зростила тих, хто вбиває та знущається над жінками, дітьми, Бога взагалі немає.
Те, що відбулося в Дягові, може стати прикладом для інших церковних громад. Тут були різні чинники: патріотичні настрої самих дягівчан, авторитет священника і його вміння донести парафіянам власне бачення проблеми. Також має значення і сміливість отця Віталія стати на чолі своїх вірян. Бо таку сміливість поки що мають не всі його колеги-священнослужителі.
Покровська церква в Дягові
– В московському патріархаті залишається багато гарних, простих священиків, які люблять Бога, свою країну, свої пастви, – каже отець Віталій. – Але справа в тому, що священицька психологія дещо схожа на психологію солдата: потрапляючи в казарму, його світ звужується і обмежується тією казармою і тим колективом, який його оточує. Він починає вважати, що схвалення чи засудження його вчинків колективом – то і є всесвітня думка про нього. Так само і в церкві. Священники іноді бояться висловлювати власну думку. У спілкуванні ми давно обговорювали все це, а коли я озвучив остаточне рішення про перехід, багато хто підтримав мене. Один з них сказав навіть: «Ти робиш те, що багато хто з нас хоче зробити, але боїться».
Рішення про перехід Свято-Покровської громади під опіку Православної церкви України отець Віталій не вважає своєю особистою заслугою. Навпаки, він ставить це в заслугу мудрості парафіян.
– Христос казав, що Царство Небесне подібне до того, як жінка кинула закваску у тісто, – далі воно починає потихеньку бродити, – пояснює священник. – Так і тут. Я лише кинув «закваску» в народ, який складає церкву, сам вирішує те, що йому є ближчим: мислити так, як говорять у москві, чи прийняти той дар, яким наділив нас Вселенський патріархат, – автокефалію. Тобто можливість думати своєю головою, а не тією, яка знаходиться десь там, далеко, та ще й хоче нас знищити.
