На тлі злодіянь, які вчиняють рашисти в Україні, знущань не тільки з людей, а й з тварин, зовсім по-іншому сприймаються людські вчинки українців. Світ вже знає історію про макарівського Хатіко, про французького бульдога на прізвисько Марік, якого врятував з маріупольського пекла міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Таких історій багато: трагічних, зі щасливим фіналом. Є подібна історія і у мене. Навіть не одна. Можливо, не всі вони такі щемливі, але, беззаперечно, про добро, відданість і тепло людських сердець.
Сапер на ім'я Патрон
Справжнім героєм став чернігівський песик-рятувальник на ім'я Патрон. Бо він поряд з людьми займається важливою справою – шукає ворожу вибухівку, яку рашисти полишили в нашій землі. Цим самим робить наше життя безпечним. Багато телеканалів відзняли про нього сюжети. Його зображують на малюнках художники. Патрон не зазнається, а й далі продовжує виконувати свою місію.
Патрон став зіркою соцмереж
Більшість чернігівців, які на свій страх і ризик наважувалися під обстрілами евакуюватися з міста, намагалися забрати і своїх улюбленців. Знайомі розповідали, як доїхали до Ковчина, а там човнами переправлятися через Десну на хоч і умовно окуповану, але безпечну територію. Тоді, окрім самих біженців та їхніх речей, у багатьох в руках були і котики-собачки. Бо просто так лишити їх самих в обстрілюваному Чернігові вони не мали права. Просто людська совість не дозволяла так вчинити, адже ці тваринки давно вже стали членами родин.
Мандрівниця і тимчасова переселенка Кара
Наша неймовірна коректорка з чоловіком вирвалася з Чернігова в напрямку Києва тоді, коли окупанти садистськи обстрілювали місто. На кермі їхнього авто чинно сидів домашній улюбленець – папужка породи корела на ім'я Кара. Звичайно, вона не розуміла всієї метушні і людських переживань. Просто було невтямки, чому і куди вона їде, хоча в її пташиному житті за 10 років поїздок було стільки, що позаздрив би досвідчений мандрівник.
Кара-мандрівниця
Майже всю дорогу вона їхала в клітці-переносці, а на кожному блокпості обов'язково подавала голос військовим, хіба що не казала «паляниця». Їхати довелося з великими пригодами, а вже коли трохи минула небезпека, дістали її з переноски й далі їхала на руках, оглядаючи все навкруг зернятами-оченятами. Отак і відволікала Кара від сумних думок та тривоги Аню та Михайла протягом всього їхнього евакуаційного маршруту. Спочатку на Козелеччину, а згодом, коли і туди стала наближатися загроза, – на Хмельниччину, а потім аж на Прикарпаття.
– Спочатку ми жили два тижні під Козельцем у далеких знайомих, – розповідає Аня. – Дякую їм, що прихистили нас, дали запас корму нашій птасі! Бо я заздалегідь не купила їжу (хто ж знав, що таке буде?), а тут війна, все зачинено, в продуктових немає корму папугам. Коли приїхали до тих добрих людей у село під Козельцем, одразу сказали про цю проблему. А хазяїн питає: «Просо вона їстиме? Так у нас цілий мішок! Беріть, скільки хочете!» Отак ці люди і нас прихистили, і папугу нагодували. Дякую їм безмежно!
Як вижити в блокадному Чернігові? Спитайте у кота Анатоля
А чого варта історія кота Анатоля! Господарі залишили його самого на хазяйстві в чернігівській квартирі в перший день війни. А самі поїхали в село неподалік, аби відвідати бабусю з дідусем. Сподівалися повернутися днів за два-три. Але загроза обстрілів змусила затриматися там на понад 40 днів.
Скільки було тривоги про Анатоля! Адже йому залишили кормів та води лише на заплановану кількість днів. А одного разу Толя у сні заспокоював господиню. Мовляв, не плач, зі мною все нормально. Від того сну вона прокинулася і почала плакати, оскільки вважала, що, мабуть, саме в ту хвилину котика не стало.
Анатоль знає, як перемогти рашистів
А потім молоді люди вирішили тікати з окупованого Вознесенського під Черніговом. До Городні. А звідти, вже коли ворог втік, до Чернігова поїхав Ілля. Олена не наважилася – боялася побачити мертвого Анатоля. А тоді зателефонував Ілля, і вона в слухавці почула: «Чуєш, ти чуєш?!» У слухавці було нявчання Толі. Виявляється, що врятувався Анатоль цукерками та печивом, що лишилися у вазі на столі.
Винахідлива тваринка повідкривала всі шафи й шухляди на кухні. Подоїдала залишки котячого корму, запаси макаронів в кухонній шафці. А воду пив ту, яка стікала з морозильної камери, що «поплила» через відсутність електроенергії. Після таких поневірянь Анатоль відправився на реабілітацію до Городні. Там він перебуває тепер не сам, бо в оселі, крім хазяйського кота Бориса, живе така ж як і він страдниця – кішка Ліза. Генеральша Ліза.
Отака вона, генеральша Ліза
Лізка-генеральша разом з усіма городнянцями пережила рашистську окупацію. Але спочатку вона безтурботно звеселяла самотнє серце своїй власниці на тихій вулиці Лісовій. Прихід ворога зруйнував спокій: спочатку гуркіт техніки, що рухалася з росії та білорусі, а потім – вибухи. Саме ті вибухи і налякали Лізу: залишивши хазяйку сидіти в закутку, вона миттю вистрибнула у вікно, яке вилетіло від вибухової хвилі.
Коли все трохи стихло, родичі забрали бабусю до себе, бо жити в розтрощеному будинку було неможливо. Але жінка на новому місці серед рідних почувалася неспокійно, бо невідомо, що трапилося з Лізою. Через три дні вмовила зятя поїхати до зруйнованого житла. І поїздка на околицю Городні була не даремною: киця лежала, згорнувшись клубочком, там, де раніше її завжди гладила тепла хазяйчина рука – на ліжку.
Кіт-десантник Циган
Іншому чернігівському пухнастику Цигану теж довелося відчути рашистську агресію. За свої майже десяток років він багато побачив у цьому світі. Переїзд родини до нової оселі пару років тому нічого не змінив в його житті. Змінилось хіба що висотне розташування квартир: раніше він жив на п'ятому поверсі, а тут – на першому. До війни найбільшою подією в його біографії було десантування з підвіконня п'ятого поверху. Вдале – відбувся легким переляком, бо, як і має бути у нормальних котів, приземлився на чотири лапи.
Війна в життя Цигана прийшла звуками вибухів поряд з будинком. Спочатку всі рятувалися, дотримуючись правила «двох стін» – у передпокої. Але коли ворожий снаряд влучив по сусідньому будинку, налякані мешканці стали один за одним полишати квартири. Декілька днів Анатолій, Інна та їхній син-шестикласник Кирило бігали від квартири до підвалу, несучи на руках чорного вусаня. А потім вони наважилися евакуюватися. І хоч їхати збиралися власним авто, але не ризикнули брати з собою кота.
Циган ще й любить відпочивати в умивальнику
На те були свої причини: дорога на Рівненщину – не близька (через бої на житомирській трасі треба було їхати значно довшим маршрутом, даючи великий гак), їхали зовсім до чужих людей, які зголосилися прихистити. Тому Цигана лишили під опіку сусідці, яка зоставалася в Чернігові, переховуючись у підвалі.
Протягом місяця перебування на Рівненщині Інна постійно підтримувала зв'язок з сусідкою і обов'язково цікавилася: як там Циган? А з ним все було гаразд. Коли господарі повернулися додому, то їм здалося, що їхній чотирилапий член сім'ї навіть погладшав.
Як чернігівські пси ходили за допомогою до лікарні
Війна принесла Чернігову не тільки руйнування, а й збільшення на вулицях міста чисельності безпритульних собак. Вони бігають як поодинці, так і згуртованими ватагами. Але коли придивитися, то помітно, що ці пси не безхатьки. Більшість із них не просто звичайні дворняги, а породисті собаки. Деякі мають нашийники. Скоріше за все, їхнім господарям, коли вони виїхали з Чернігова, завадили якісь причини, через які вони змушені були залишити чотирилапих. Про це мені розповіла донька.
Лікарня, в якій вона працює, – одна з небагатьох медичних установ Чернігова, яка більш-менш залишилася неушкодженою під час обстрілів. Якщо не рахувати шибок, вибитих вибуховою хвилею від снаряду, що розірвався неподалік. Ось уже майже два місяці сама будівля і сховище під нею стали другим домом для багатьох працівників закладу та їхніх родичів. Декому просто нікуди повертатися, бо житло знищене. А декому через труднощі з доїздом з дому на роботу зручніше поки що жити тут. І не просто жити, а справлятися з покладеними обов'язками: рятувати людські життя, надаючи медичну допомогу пораненим. Як цивільним, так і військовослужбовцям та тероборонівцям.
За весь час, коли всім їм доводилося переховуватися разом у сховищі, вони стали своєрідною комуною: допомагали один одному, коли не було належних умов і можливостей. Готували на всіх їжу на вогнищі в лікарняному дворі, шукали воду, купували продукти в складчину. Коли наставало затишшя, піднімалися сходами з підземелля нагору, щоб подихати свіжим повітрям та погрітися на весняному сонечку. Саме тоді собаки стали наближатися до людей, бо відчували людську доброту і турботу. Навіть тоді, коли після відходу рашистів з-під Чернігова чисельність цієї комуни значно зменшилась.
– Серед них є розумнички, – ділиться Марина. – Помітно, що вони доглянуті, виховані і натреновані. Ймовірно, що їхні власники займалися з ними, привчаючи виконувати команди. Тому ми віримо, що коли господарі повернуться до міста, то обов'язково мають знайти своїх підопічних.

