Не легко було наважитися 42-річній Людмилі Янченко полишити роботу в Семенівці та перебратися в Корюківку. Дома є дома, там усе рідне, живе мама, родина брата. Не змогла забрати й чотирилапих друзів, бо разом із донькою ще не знайшли постійного житла в Корюківці. Але рішення прийнято — відступати не можна.

Перші враження

— Людмило Володимирівно, коли ви стали до роботи лікаркою-інфекціоністкою в Корюківській ЦРЛ, які перші враження?

— Уже понад місяць, як я на новій роботі, з 16 жовтня. Враження дуже хороші й від колективу, з ким устигла познайомитися, і від самої лікарні та інфекційного відділення, де безпосередньо працюю. Лікарня в Корюківці потужна, має хороше діагностичне обладнання, зокрема, комп’ютерні томографи.

А також є бактеріологічна лабораторія, що для нашого специфічного відділення надзвичайно важливо. При ускладненнях, які часто викликає ковід, наприклад, пневмонії, КТ — наші очі. Приймаю пацієнтів тричі на тиждень: у понеділок, середу, четвер — 8 до 12 години.

— Хто вам запропонував нову роботу, з ким приїхали в наше місто, як влаштувалися?

— До Корюківської лікарні мене запросив керівник закладу Сергій Пивовар. Від нього й раніше надходили пропозиції щодо працевлаштування, та я все не наважувалася. У Семенівці народилася, закінчила школу, звідти поїхала навчатися до медичного університету, там живе мама, рідня, друзі, знайомі.

І лікарня в нашому місті хороша, з сучасним ремонтом, обладнанням, де я відпрацювала 16 років. До того ж я там одна лікарка-інфекціоністка. Як залишити все це? Однак безпекова ситуація зараз дуже загострилася. Щодня ми чуємо гучні вибухи, регулярно ворог обстрілює села й саму Семенівку. Це жахливо. Люди потрохи виїжджають, але не масово. Здебільшого до Чернігова й Києва.

— Мабуть, на вулицях вашого міста з кожним днем меншає людей?

— Я б так не сказала. В Семенівку переїжджають мешканці населених пунктів, що розташовані ще ближче до кордону, де жити стало надто небезпечно. Хоча й центр громади — Семенівка майже на кордоні. Від найближчої точки міста до кордону — сім кілометрів, а від будівлі лікарні — 12.

Не секрет, що небезпека йде також від диверсійно-розвідувальних груп. Але люди місцеві звикли, живуть своїм життям, ходять на роботу, по магазинах, відпочивають у парках, хоча інколи доводиться й по пів дня сидіти у підвалі

Коли чужі люди до нас навідуються, то жахаються обстрілів, а семенівці міцні духом. Моя 67-річна мама, котра мешкає сама, нізащо не хоче виїжджати, хоча мені б хотілося її забрати. Вона велика оптимістка, на все має одну відповідь: «У нас усе добре, і буде добре».

— А з Семенівської лікарні багато виїхало медиків?

— Загалом небагато, проте гінеколога наразі немає, виїжджали хірурги, інші фахівці. Можливо, трохи тримає й те, що Семенівщина належить до зони бойових дій і медикам виплачуються надбавки до зарплати. Та, думаю, більше прив’язує людей до населеного пункту власне житло, робота, господарство.

Мені, наприклад, довелося полишити свій будинок, у який ми з чоловіком душу вклали. Не змогла поки забрати вівчарку Джету й двох котів. Хоча за ними є кому доглядати, та Джета дуже боїться вибухів, і під час обстрілів доводиться забирати її в будинок, заспокоювати. Натомість коти виявилися більш сміливими й витривалими.

— Ви з донькою винаймаєте житло?

— До Корюківки ми приїхали з 12-річною донькою, вона семикласниця. Зараз оселилися в тимчасовому житлі, та шукаємо підхожий будинок або квартиру, щоби винайняти на тривалий строк.

Донька ще не ходить до корюківської школи, займається дистанційно у своїй, семенівській. Але тільки-но влаштуємося, піде в один із міських ліцеїв. А гурток танцювальний уже відвідує, і їй дуже подобається.

— Пані Людмило, не секрет, що багато ваших земляків мають рідню в росії, як тепер — спілкуються?

— Життя на кордоні колись дійсно змусило фактично стерти російсько-українську межу у нашому повсякденному житті. Переженилися, породичалися. Було, що вісім класів дітвора з наших сіл закінчувала в Україні, а старші, 9-10 — у росії.

Нині багато родинних зв’язків розірвалося, люди припинили спілкуватися. Хоча в росії є й такі, хто каже, що співчуває нам, але нічим допомогти не може

Проте ті, що «живуть» у російському телевізорі, не розуміють і не хочуть зрозуміти, що у нас насправді відбувається. Примітно те, що семенівці, які завжди розмовляли особливим «суржиком», намагаються перейти на чисту українську мову. Особисто для мене, це теж принципова позиція, хоча навчалася в російській школі, у російськомовних викладачів у виші.

— Часто їздите в Семенівку?

— Часто, кожні вихідні. Добре, що дорога через Наумівку хороша, маршрутки ходять регулярно. Шкода, що не можна такого сказати про автошлях на Холми й звідти на Семенівку. Там яма на ямі. Проте люди сподіваються, що дійде черга й до них. Дуже надіюся на це. І як усі українці, жителі Семенівщини щиро вірять у нашу перемогу.

Від редакції: нам дуже хочеться допомогти Людмилі Янченко знайти квартиру чи будинок у Корюківці, щоб винайняти на тривалий строк. Звертаємося до читачів Сусіди.City — якщо хтось може підтримати родину лікарки, зателефонуйте на редакційний мобільний телефон: (050)821-98-80. А ми вже допоможемо вам зв’язатися.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися