Щодня на центральній площі Мени звучить метроном, пісня «Плине кача» і на великому екрані з’являються фото загиблих земляків. Але більшість містян продовжують йти, розмовляти, навіть не озираючись. Чому ми не зупиняємося бодай на хвилину, щоб вшанувати тих, хто віддав за нас життя?
Троє серед сотні
Щодня о 9.00 Україна вшановує пам’ять полеглих у війні з росією хвилиною мовчання. Це закріплено Указом президента від 16 березня 2022 року. У багатьох громадах хвилина тиші стала щоденною традицією – зупиняються люди, замовкають вулиці, звучать гучномовці. У Мені ж, попри всі наявні можливості для цього, байдужість значної частини містян разюче кидається у вічі.
На центральній площі Мени встановлено великий екран, який дає всі технічні передумови для належного вшанування пам’яті. Щодня, приблизно о 8.59, з екрану оголошують хвилину мовчання: звучить метроном, лунає символічна пісня «Плине кача», а після неї – «Напиши на чужому конверті» у виконанні «Океану Ельзи» на тлі фотографій загиблих земляків. Здавалося б, цього має бути достатньо, щоб кожен, хто перебуває на площі, бодай на хвилину зупинився. Але, як виявляється, цього не відбувається.
– Ми з подругою якраз вийшли з приміщення колишнього універмагу, коли почули бій метроному і оголошення про хвилину мовчання, – каже пані Надія. – Звісно, що ми зупинилися. Метрів за 15 від нас так само вчинила молода жінка. Із усього людського загалу, присутнього в центрі міста, ми втрьох були чи не єдиними, хто зупинився на цю хвилину. Решта людей просто йшли далі, розмовляли, сміялися, навіть не звертаючи уваги на екран і на фото загиблих. Це було боляче бачити. Невже так важко зупинитися на одну хвилину й подумати про тих, хто віддав життя за нас?
Надія Михайлівна розповіла, що та третя жінка, мабуть, теж помітила, що у ту хвилину не була самотньою серед десятків менян на центральній міській площі, і підійшла подякувати за їхню позицію. «Дякую, що ви були разом зі мною», – сказала вона. Жінки поспілкувалися і протягом короткотривалої бесіди вдалося дізнатися, що та жінка сама з Осьмаків, а усіх їх трьох об’єднує втрата рідних.
Чи ми одні такі
Я спробував дослідити, наскільки Мена є оригінальною в цьому. На жаль, ні. Схожі проблеми фіксують і в інших громадах. Особливо на початкових етапах впровадження практики.
Наприклад, у Коломиї (Івано-Франківщина) перші дні після запуску гучномовців показали, що більшість просто не знали про початок хвилини мовчання. Але завдяки системним оголошенням і пояснювальній роботі ситуація швидко змінилася – тепер містяни зупиняються, а підприємці просять покупців на хвилину перервати розмови та розрахунки.
У Трипільській громаді на Київщині люди виходять на вулицю з плакатами «Зупинись!» І навіть водії зупиняють автівки. У Сенчанській громаді, що на Полтавщині, хвилину пам’яті супроводжують гучні оголошення, що спонукають зупинитися. Усе це формує в суспільстві звичку, і привчає: хвилина мовчання – не формальність, а жест поваги й національної єдності.
В червні цього року міська рада ухвалила рішення, що всі комунальні автобуси і тролейбуси щодня зупиняються на одну хвилину о 9.00, а водії оголошують пасажирам про хвилину мовчання і закликають долучитися до неї – навіть без прив’язки до центральної площі. В липні цю практику запровадили спільно комунальні підприємства та приватні перевізники і вона охоплює весь міський маршрутний транспорт. У громадському транспорті більшість пасажирів підводяться та схиляють голови, а у деяких – на очах з’являються сльози.
Чернівецька практика показує: коли хвилина мовчання – це не лише сигнал з екрана або через гучномовець, а конкретна дія, яку бачать сотні людей навколо, – вона стає справжнім ритуалом зворушливої вдячності.
Що можна зробити
Менська громада вже має технічні інструменти для цього – великий екран, звукове супроводження, навіть візуальні ряди зі світлинами полеглих земляків. Проте головна проблема – у свідомості самих людей. Адже без внутрішнього відчуття відповідальності навіть найгучніші сигнали залишаться непочутими.
Знову ж вдався до дослідження позитивних практик, вартих наслідування. Серед них ось такі:
- посилити інформаційні заклики. На екрані додати не лише музику та фото, а й текстові нагадування: «Зупинись! Вшануй героїв!»;
- поширювати практику через соцмережі. Нагадування щодня – від міської ради, освітніх закладів, установ;
- залучати школи та підприємства. Організовувати разом із ними короткі роз’яснювальні акції, пояснювати дітям і дорослим важливість хвилини мовчання;
- використати приклади інших громад. У Коломиї, Трипіллі чи Солотвині ця традиція працює завдяки спільним діям влади, освітян і мешканців.
Можливо, варто додатково організувати акції, щоб нагадати про важливість хвилини мовчання. Без сумніву, такі акції не мають бути стихійними. І, можливо, слід скористатися досвідом інших міст, де хвилина мовчання – це організована традиція, до якої долучаються поліція (щоб спинити рух), влада (щоб задати приклад), громада (щоб зберегти пам’ять). Адже пам’ять – це не просто тиша. Це гідність, спільна дія і свідомий вибір кожного.
Якщо навіть на центральній площі Мени під звуки метронома, «Плине кача» і фото полеглих земляків люди не зупиняються, значить, маємо проблему у байдужості, яку потрібно долати разом. Бо коли ми не зупиняємося на хвилину, щоб згадати загиблих, ми ризикуємо втратити набагато більше – людську пам’ять і власну гідність.
