Знаєте, коли життя вже відміряло чималу дорогу, в думках все частіше виринають картини минулого. Особливо ті, з дитячих років, коли світ був безмежним полем для відкриттів, а кожен новий досвід – цілим Всесвітом.
Одним з найяскравіших, найсолодших (у прямому сенсі) відкриттів тих часів для мене, поліщука, звиклого до яблук з бабусиного саду та лісових ягід, став персик. Цей фрукт здавався нам, дітлахам, чимось неземним. Його оксамитова шкірка, немов вбиранка, та неймовірно солодка, соковита м'якоть були екзотикою в чистому вигляді.
Свято, якого чекали весь рік
Перед 1 вересня я разом зі своїми друзями, дітлахами-односельцями, з нашими мамками-колгоспницями вирушали у велику подорож – до білоруського Гомеля. Це було свято. Самій поїздці передували тижні хвилювань. Місто вражало: розмахом, гамором, кольорами. Але справжнім серцем дива був, звичайно ж, базар.
Але мої очі миттєво знаходили ЇХ. Цілі гори! Акуратні, немов виточені майстром, персики лежали на лотках. Від ніжно-жовтого до глибоко-пурпурового, з м'яким оксамитовим пухом. Вони сяяли під сонцем, як дорогоцінні камені.
Я звичайно, ледве не захлинався слиною від захвату. Рука сама простягалася, щоб торкнутися цього оксамитового дива. Але брати не можна було, лише купити. А ціна? Ах, ця ціна. Малий персик коштував майже чверть мого шкільного костюма. Неймовірна розкіш.
Загадкові володарі дива
А за цими чарівними горами фруктів стояли вони – дядьки «не нашої породи». Смугляві, з густими чорними вусами та проникливими очима, у великих чорних кашкетах, яскравих для наших місцевих очей. Вони розмовляли між собою горловою, незрозумілою нам мовою. Чи то вірмени, чи азербайджанці – для нас, дітей, це не мало значення. Важливо було, що вони здавалися «зовсім іншими». Не такими, як усі знайомі дядьки в селі.
Якби персики продавав наш дід Кирило, вони, мабуть, не здавалися б такими дивовижними. Але ці чорняві чоловіки, що привезли сонце і диво в паперових ящиках аж на наше прохолодне Полісся, зробили звичайний (як ми дізналися пізніше) фрукт своєрідним ключем до великого світу за межами наших лісів і полів. Світу, який починався вже на площі гомельського базару, просто за горою оксамитових, сонячних плодів. Ця перша зустріч назавжди запам'яталася солодким смаком дитинства та щирого подиву.
Епілог
Минули роки. Наші мамки-колгоспниці вже у засвітах. А сотня кілометрів до Гомеля стала недосяжною. По-перше, на пів дорозі туди проліг справжній кордон, який колись був лише уявною лінією на карті. По-друге, війна відкинула нас ще далі.
Але ми не лишилися без персиків. Чудо науки чи клімату – тепер вони ростуть у Сновську, Мені, Корюківці. Можна смакувати колишньою екзотикою, не виїжджаючи з дому. Єдина умова – щоб весняний приморозок не вкрав у нас цього рожевого цвіту та майбутнього солодкого дива.
