Звісно, польський фермер з усім господарством не може впоратися самостійно. Навіть залучивши всю свою родину. Тому, як і більшість польських фермерів, пану Мареку ось уже майже два десятиліття доводиться винаймати працівників. Залежно від прогнозованого обсягу роботи та очікуваного врожаю, щорічно в господарстві родини Марека Шумчака працювало від 10 до 15 заробітчан-українців.
Навіщо пану турбуватися про працівників
По-перше, залучення найманих робітників (без різниці – поляків чи українців) потребує легалізації. Тобто юридичного оформлення в ужонді праці (органах місцевої влади). По-друге, винаймання заробітчан-іноземців вимагає оформлення відповідних документів для того, щоб вони безперешкодно перетнули кордон та вчасно приїхали на роботу до Польщі. По-третє, самому господарю необхідно потурбуватися про облаштування умов праці та побуту заробітчан. Складніше було, мабуть, забезпечити умови проживання та роботи, оскільки, зрозуміло, це значно впливало на продуктивність праці і в результаті – на сам результат.
Щодо побуту, то в нашому розпорядженні було п’ять кімнат для проживання. Три з них знаходилися в дідівській хатинці довоєнних часів будівництва, але цілком придатні для проживання. У цьому ж будиночку обладнані системи водопостачання, каналізації, встановлений душовий бокс. Ще дві кімнати збудовані цілеспрямовано для працівників в окремому літньому будиночку.
Санітарно-гігієнічні умови також виявилися досить прийнятними. Здебільш ми користувалися літнім душем, який, до речі, теж мав цілком пристойний вигляд. А вже в дощові дні, коли було прохолодно і сонце не нагрівало двокубову бочку води, нас виручала душова кабінка. Необхідно лише розтопити грубку-«буржуйку» – і гаряча вода була готова за 15 хвилин.
Приготуванням їжі ми займалися самі власним коштом. Хоча необхідними овочами господар нас забезпечував. Без проблем могли варити компоти, адже було з чого варити. А дехто умудрявся навіть припастися додому варенням, бо, перебуваючи на заробітках, дома не встигнеш цього зробити.
Вправність рук і бажання
Скаржитися на умови праці не доводилося, адже всім необхідним ми були забезпечені. Щоранку о сьомій годині кожен з нас, одягнувшись відповідно до погоди, брав у руки двоколісного возика, на який ставили дерев’яні ящики (палєти), брав орієнтовну кількість поємніків (картонні коробки на 0,5 чи 0,25 кг, в які набирали малину, порічки), луб’янку (пластиковий ящичок, який прив’язували собі перед животом для зручності збирання) – і йшов на ягідну плантацію. Важкого не було нічого: спокійно йдеш по ряду, береш ягоди, спілкуєшся при нагоді із земляками. А якщо такого бажання нема, то можеш просто слухати музику, радіо на смартфоні чи насолоджуватися співом пташок – поряд чудовий сосновий ліс.
Поспіху-підгону нема, оскільки кожен сам зацікавлений у своєму заробітку. А отже, має розраховувати на свої можливості, вправність рук, бажання (чи небажання) працювати: скільки зібрав – стільки й заробив. Інша справа, коли йшов погодинний облік праці: тут слід вже працювати належним чином – господар контролює за тим, як хто працює.
Хтось збирає черешні, вишні. Когось Марек відправляє на збір борувки чи порічок. Черешні – вимогливіший товар. Тому після збору проходили додатковий контроль якості – коли зібране за день уважно перебиралося вже самими господарями на спеціальному столі і завантажувалося в пластикові ящики по 10 кг для реалізації. Вишні ж (до речі, серед сортів вони були різними за термінами достигання) збиралися в дерев’яні луб’янки по три кілограми в кожній.
Відколи завершувалося збирання літньої малини, працівники виявлялися менше затребуваними. Поступово вони роз’їжджалися – хто додому, а хтось, знайшовши нового роботодавця, влаштовувався на нове місце роботи. Частина ж залишалася тут ще до кінця жовтня, оскільки для них знаходилася інша робота: вирізування стебел, які відплодоносили цього року, підв’язування стебел, які дадуть плоди наступного року, збирання осінньої малини, яблук.
Головне – приємна компанія
Перевагою малинового досвіду над огірковим для мене було й те, що плантації знаходилися поблизу з нашим «мєшканням» (помешканням, де ми проживали). За потреби ми швидко могли сховатися від дощу, час від житла до місця роботи був мінімальним.
Досвідченні заробітчани розповідали, що колись не все так гладко було. Між самими працівниками виникли непорозуміння з приводу нестачі возиків, часто приводом для сварок був суто людський фактор – несприйняття один одного. І тут господарі щороку проводили певний відсів кадрів, бо самі були зацікавлені в тому, щоб в нашому, бодай і тимчасовому, колективі панувала здорова атмосфера.
За всі три рази перебування в цьому господарстві мені пощастило у тому, що у нас щоліта збиралася чудова компанія. Різні за статтю, віком, вихідці з різних українських регіонів – однак ми дуже добре знайомилися, пристосовувалися один до одного, час від часу знаходили привід для якогось свята чи просто застілля, кожне з яких не обходилося без жартів та української пісні, на яку обов’язково заглядали і наші господарі пан Марек і пані Можена.
Полісяни Віталій, Андрій, Олена, подоляни Люда, Ася, Таня і Галина, прикарпатці Ігор і Володя – усі ми жили однією дружною сім’єю. І по закінченню заробітчанського сезону залишаємося друзями, хай навіть віртуальними, в соціальних мережах. Але обов’язково вітаємо один одного зі святами, днями народження. І згадуємо наше польське малинове літо.
