Першою шлюбною ніччю молодих за традицією Киселівки на Менщині була ніч з неділі на понеділок.
Навіть коли в ХХ столітті запровадили державну реєстрацію шлюбу по суботах, то весільні обряди суботи в Киселівці стали такими: після «розпису» і фотографування молоді їхали до хати батьків молодої, де на весіллі гуляли молодь та її рідня, але ночували молоді окремо, кожне в своїй хаті. Про це розповіла жінка, весілля якої було в Киселівці в 1978 році.
Батьки зустрічають молодих хлібом. Киселівка, 1978 рік
І ще одна 85-літня жінка теж розповідала, що в першу ніч після розпису у повоєнні роки вони з чоловіком ночували в різних хатах. Щоб не привертати уваги до цього, її чоловік увечері просто «зник», таємно від гостей пішов ночувати до своєї тітки.
А в неділю справляли весілля як належить, молодий з поїздом викупав наречену і забирав її з усіма її родичами до хати своїх батьків на гуляння (1978 рік). І вже в цю ніч з неділі на понеділок молоді ночували разом в хаті жениха.
Типовий лаз на хату з сінець. Киселівка
Розказують, що коли повна хата гостей-родичів, дітей, яких треба залишити ночувати в хаті, то молоді ночували окремо від усіх, найчастіше «на хаті» (тобто, на горищі хати). Звичайно, за виключенням зимового сезону. На горищі на сіні стелили постіль.
Схоже, що це киселівська традиція. Коли мої батьки через тиждень після свого весілля в Києві приїхали до Киселівки відгуляти весілля з родичами жениха, то їх теж відправили ночувати на горище. То було наприкінці весни, тепла погода була.
Покривання молодої
У неділю відбувались основні шлюбні народні обряди, що завершувались покриванням молодої ввечері в хаті молодого.
Жених з боярином або з братом молодої виводили наречену в іншу кімнату чи за ширму коло печі, там знімали з неї вінок і «покривали»: запинали голову хусткою. Потім виводили молоду до гостей. Скоро після того гості розходилися.
Деякі науковці вважають, що раніше боярин міг виконати перший подружній обов’язок, якщо в молодого це ніяк не виходило. У ХІХ столітті молоді повинні були це зробити ввечері, доки гості ще не розійшлися, і надати їм докази цноти молодої.
Коли ж я запитувала бабусь Киселівки, чи можливо таке, щоби боярин замінив у постілі жениха, вони обурювалися і відповідали: «Та то дурниця! Не могло такого буть!»
Моя думка така, що функцією боярина в ХІХ ст. було охороняти спокій молодих і сторонніх до комори не допускати. На користь цього свідчить і те, що в Киселівці покривати молоду разом з женихом міг піти брат молодої замість боярина.
Картина Івана Соколова «Весілля». 1860 рік
Було в Киселівці початку ХХ століття, що вранці в понеділок дружок (це дійова особа весілля – одружений родич молодого) старався вкрасти простирадло молодих. Щоб дізнатися, чи була молода «чесною», тобто незайманою до шлюбу. Кажуть, що те простирадло іноді ще й вивішували десь біля хати.
Але в другій половині ХХ століття цього вже не робили. Хоча в 1970–80-х роках українська молодь все ще старалася зберігати цноту до весілля.
Жінки в Киселівці переживали, щоб по селу не говорили потім, що невістка чи дочка в неї нечесна була. Знаю, що моя бабуся Катя була дуже задоволена тим, що від весілля моїх батьків до мого народження минуло більше дев’яти місяців.
За даними етнографів, у ХІХ столітті вивішене на довгій ворині біле полотно означало сором, що молода чесною не була, а в разі її чесності вивішували червоне полотно (червоний колір як символ крові).
