Що робити, коли померлий попросить їжу уві сні? Чому під час поминального обіду не користуються ножами і виделками? Спершу на могилку, а потім пообідати чи навпаки? Що обрати: панахиду чи поминальний обід? Коли служили панахиди по вбитих? Як довго тримали траур без веселощів?
Багатолюдні поминальні обіди роблять у Киселівці на Менщині у день похорону, у 9-й день, у 40-й день після смерті. Менші сімейні обіди робили у рік після смерті, на Діди сезонні.
Куліш Зінаїда, народилась у 1930-х:
«Колись після панахиди в церкві обов’язково було ще вдома пом’януть обідом. Хоч це панахида у дев’ятий, сороковий день, хоч у загальний поминальний, Дєди якісь. Мати моя казала: «Поприходим з церкви да сядем пом’янем». Кількох родичів звали на обід. На осінні Дєди теж можна ходить на могилки, хто давно не був там.
Панахиду у церкві служать по суботах об 11 годині. Носять у нас обов’язково дві хлібини, «гостинці» — печиво і цукерки, стакан сахару, щоб свічку в нього поставити. Це основне. Дехто і пляшку лимонаду солодкого ставить. Можна і інші продукти носить».
Від інших людей авторка чула пояснення, чому носять склянку цукру на панахиду: бо нині вже покійний священик отець Василій був пасічником, це він запровадив таке. Дослівно казали в 2014 році, коли померла моя бабуся: «То сахар на церкву, бо у попа бджоли».
Панахида чи поминальний обід?
У Киселівці є звичай носити дві хлібини не лише на панахиду, а й під час похорону дві хлібини зав’язують у хустину і їх несе попереду гробу хтось із чужих. Ті дві хлібини несуть на кладовище, а з кладовища на поминальний обід і там їдять цей хліб. Водночас на кладовищі роздають присутнім «гостинці»: куповане печиво і цукерки.
Усе це разом з іншими звичаями вказує на те, що церковна панахида була введена Церквою, щоб замінити поминальні обіди, що це по суті одне і те ж. Окремі представники Православної Церкви і нині висловлюються і пишуть статті проти традиції поминальних обідів узагалі, і більше того, проти панахид, говорячи, що померлим достатньо молитов за них під час богослужіння.
У народі ж панахида сприймається не стільки як молитва за померлих, скільки як засіб передавання харчів померлим на той світ. Доводилось чути поради, що коли померлий попросить уві сні якусь їжу, то таку їжу треба віднести на панахиду за нього до церкви. А одна бабуся в Киселівці порадила в такому випадку просто віддати цю їжу комусь із сусідів чи знайомих, важливо щоб чужим по крові.
Синюта Наталія, народилась у 1930-х:
«У нас казали: «Побуть на могилках, а тоді треба вдома пообідать». Є такі, що всією сім’єю йдуть на могилки, беруть випивку і обідають на могилках, за столиком, як на Діди після Великодня. Але кажуть, що часто не треба на могилу ходить. Коли несуть снідання на могилу на наступний день після похорону, то несуть коливо і трохи каші пшоняної, цукерки. Коливо треба вилить на могилу.
У нас більше людей буває на обідах на похорон і в сороковий день, уже ж на сороковий день кличуть. У дев’ятий день менше людей буває на обіді. Колись було, що поминали обідом і в двадцятий день після смерті. «Годовщину» (год після смерті) не справляли великим обідом, своїх лише звали і двох-трьох сусідів. А як мине год, тоді поминали на Діди разом з іншими своїми померлими.
Кладовище у Киселівці
Помер недавно наш священик отець Василій, дак церковні ці хотіли, щоб траур був у селі по йому цілий год, щоб у клубі ніяких концертів год не робили. А воно так було колись, що траур 40 днів, а не цілий год. Як молодим треба, то після сорока днів по бабі чи діду і весілля можна справляти.
Колись по убієнних панахиди служили на Усікновення. Був тут колись один піп, ми його просили про це, я оголошення по селу розвішувала, що на Усікновення буде панахида по убієнних і воїнах. Він не вірив, що люди прийдуть, а поприходили і поприносили багато панахид. Дак він три роки служив панахиди на Усікновення, а тоді передумав да почав акафіст замість панахид. Дак усі тут баби наші обурювались».
Повір’я про поминальні обіди
У Киселівці є таке повір’я: що з їжі впаде на долівку в хаті в дні похорону, особливо під час поминальних трапез — то це покійник попросив. Усе це, що впало, складають десь окремо і потім відносять йому на могилку. Певно, від цього походить приказка: «Що упало — те пропало».
Заборонено під час поминального обіду мати на столі ножі і виделки, бо кажуть, що ці гострі предмети відганяють душу померлого. Усе їдять ложками і руками.
Починають і закінчують обід у Киселівці співанням молитов, їх співають запрошені жінки-«півчі». При цьому всі встають. Хто знає тексти молитов, теж підспівують. Протягом обіду між промовами півчі співають спеціальні жалібні пісні. Тобто, за нашою традицією, по покійнику треба співати, нема звичаю робити під час обіду хвилину мовчання.
Обов’язково під час поминального обіду треба, щоб горіла свічка в хаті. Її запалювали на покуті перед іконами, а не перед фото померлого, як тепер. Також ставили кілька свічок на столах між мисками у склянках із зерном.
Ще на початку ХХ століття у Киселівці під час поминальних обідів пили не більше ніж по три малих чарки горілки, не можна було напиватися.
Столи обов’язково мають бути покритими настольниками (скатерками). Хоч би клейонкою гарною. За непокритим столом не їдять ніколи.
