У Киселівці на Менщині старші люди кажуть, що хату продавати треба обов’язково зі столом та іконою на покуті.
«Хоч якісь поганенькі ікона і стіл, а мають лишитися від старих хазяїв новим». І не важливо, що зроблять з цим столом потім нові господарі, хоч і викинуть його, а треба лишити.
85-річна жінка, яка це мені розповідала, ткнула пальцем в ікону на покуті і сказала: «Оця ікона лишилася нам від старих хазяїв, коли ми цю хату купили». А купили вони ту хату десь у 1950-х роках.
Ікона. Киселівка
На моє запитання, чи не залишили ікону тому, що за часів комунізму вона не була тим попереднім хазяям потрібна, була відповідь, що ні, це ще стара традиція, то так треба.
Звичайно, залишали якусь дешеву, може навіть ікону на папері. Тому що старовинні родові образи передавали у спадок дітям.
Як можна пояснити цю традицію?
Можливо, це пов’язано зі старими звичаями укладання договору купівлі-продажу хати.
Можливо, це мало в давнину якесь магічне пояснення. Щось схоже на звичай при продажу коня, корови не віддавати вуздечку, воловода, щоб не зубожіти в майбутньому. Тільки тут навпаки – треба залишити покуть новим хазяям.
Можливо, покуть зі столом та іконою як хатній вівтар були настільки ж невід’ємною частиною хати, як престол у вівтарі православного храму. Тому продаж будівлі без цього «вівтаря», без «престолу» вважали неможливим.
Стіл із настольником
Продовжуючи цю думку, можна припустити, що ця традиція коріниться ще в традиціях Київської Русі, коли князів «саджали на престол» Києва чи іншого міста, коли билися за володіння «княжим столом». Мало хто замислюється, читаючи про це, що мова йшла саме про обряд посадження нового князя за князівський стіл у княжому будинку.
Залишки того ритуалу збереглися в українській весільній традиції – називати молодих князем і княгинею та урочисто садовити їх «на посаді», тобто, за столом на покуті.
