Село Чорногорці є одним із чотирьох населених пунктів, що входять до складу Стольненського старостинського округу Менської громади. Людей там зовсім не багато. Але для тих, хто залишився, рідне село – найкраще місце у світі. Сусіди.City побували там і розповідає вам про вимираюче село з такою красивою назвою.
Поросята на вулиці
Типовим для таких сіл є те, що на вулиці важко зустріти звичайного перехожого. Відчуття суцільного обезлюднення та самотності, якоїсь покинутості не полишає на кожному кроці. Картинку посилюють залишки напівзруйнованих будинків, споруд магазинів, клубів, дороги з твердим покриттям, колодязів, сірі похилені огорожі. Єдиний позитив – це розкіш природи, спів солов’їв як символ відродження життя. Саме такі перші враження склалися під час відвідин Чорногорців.
І ось нам щастить: бачимо «живе» обійстя. Просто на вулиці, поряд із двором, своїми справами зайняте сімейство поросят-«в’єтнамців», гребуться курочки, через дорогу на припоні пасеться теличка. Свинки наче очікували на гостей і сміливо позували на камеру. Саме за фотографуванням нас і «спіймала» господиня цього дому 74-літня Галина Любенко.
Прикипіла душею до Чорногорців
З перших слів помітно, що пані Галина – щира, добра й оптимістична жінка. І ще один висновок зробили для себе: вона або ж не місцева, або ж колишня вчителька. Надто не типова для нашої місцевості українська мова звучала з її вуст.
Як згодом з’ясувалося, Галина Андріївна народилася на Вінниччині. Але вже ось більш ніж 50 років минуло, як прикипіла всією душею до Чорногорців.
Пані Галині вже навіть важко сказати, які вагомі причини можуть примусити відірватися від Чорногорців
– Ще з 1967 року, як приїхала після закінчення Білоцерківського сільськогосподарського інституту сюди з чоловіком на його батьківщину, читаю вашу газету, – розповідає пані Галина. – Одразу ми жили в Березні, а потім перебралися сюди. Тут жили спочатку в свекрушиній хаті, а це років вісім тому купили цю хату: діти з онуками приїжджають (дві доньки мешкають у Чернігові, син – у Мені), то виникла потреба у розширенні житлової площі. А в тій старій хатині живе знайомий сина. Дружимо, допомагаємо один одному. Інакше ніяк, бо, крім тих, хто залишився тут, хилитися ні до кого.
Тимчасово й назавжди
Звичайно, колись Чорногорці були хоч і невеликим селом, але живим. Наразі тут залишилося постійних жителів усього четверо. Влітку приїжджає ще чоловік п’ять дачників. Загалом тут з десяток жилих хат. Решта, на жаль, стоять пусткою або ж напівзруйновані.
З теплом відгукується Галина Андріївна про своїх односельців. І постійних, і дачників. Один із них – молодий хлопчина, який купив хату тут. Сам працює агрономом у Стольному. Жінка хвалить його за таку відважність – оселитися на краю цивілізації, в Чорногорцях.
– Дуже беручкий молодий чоловік, – каже вона. – І дома по господарству прагне щось зробити, і на роботі, де врожай треба виростити.
Для поросят-«в’єтнамців» на сільській вулиці справжнє привілля
Дізнаємося, що все своє життя подружжя Любенків віддало ветеринарній медицині: пані Галина працювала ветеринарним лікарем у лабораторії, а чоловік, нині покійний, – спочатку головним лікарем, а потім просто лікарем у ветеринарній лікарні.
– Спочатку думали, що в Чорногорцях зупинилися тимчасово, – пригадує жінка. – Але під час отого тимчасового перебування встигли обзавестися господарством, живністю, стали оброблювати город і врешті вирішили, що нічого нам до Мени переїздити. На роботі всі дивувалися з моєї такої позиції: «Як ти там живеш?! У лісі, людей нема». Я ж завжди відповідала на це, що живу в раю, просто насолоджуюся краєвидами і спокоєм. Після кожного повернення з роботи додому мені очі розвиднювалися: як тут гарно. Ніхто мене не примушує тримати оцих свиней, корову. Скільки вистачить сил, стільки це мені й буде до душі. Діти допомагають, я завжди рада їм допомогти.
З оптимізмом та любов’ю
Їй цілком вистачає для себе, дітям, господарству всього того, що вирощує на городі. За зразок вона взяла покійну сусідку Макарівну (колись учителькою була), яка одного разу сказала, що нічого не саджає на чужі руки, а обробляє стільки, скільки подужає сама. Тому і саджає тепер сама всього п’ять соток картоплі.
Слухати Галину Андріївну – отримувати насолоду. Приємно бачити той оптимізм, яким сяють її очі.
– У мене квочки як сідають на яйця, то виводять курчат стільки, що я їм ліку не знаю, – жартує вона. – Якесь курча через слабкість згине. Хоч як не відлякую шулік, але частину курчат він таки вкраде. Ну і хай: йому ж, бідному, теж їсти щось треба. Не спіймав би курку, то пташку якусь би вхопив. Доводиться боротися і з тхором. Минулої зими переглумив мені 12 кролів і 17 курей. За такий збиток цього шкідника я все ж вислідила прямо у дворі і знищила.
Чому люди тікають у місто?
Усе живе для неї приносить радість: і ціла котяча армія, яка відчуває хазяйчину любов і скрашує її самотність довгими зимовими вечорами, і курчатка-поросятка, і проліски за хатою, яких щовесни вона виглядає на поверхню землі й чи не щогодини чекає цвіту.
– Хай би залишалися люди в селах. Що вони їстимуть у тих містах, як повимирають отакі, як я? – бідкається пані Галина. – Як воно так сталося, що держава пускає людей по світу, змушує манівцями блукати? Невже не можна влаштувати їм життя вдома, налагодивши вітчизняне виробництво? Мені невтямки, звідки береться оте молоко в супермаркетах.
Покинуті криниці як символ вимирання села
На тлі цих роздумів ми поговорили і про політику, і про політиків. Згадала Галина Любенко добрим словом колишнього очільника Менщини Павла Сича за його вимогливість та принциповість.
Життєва мудрість і філософія пані Галини дійсно має сенс. Розповідаючи про себе, односельців, про село, Галина Андріївна ніяк не може збагнути: чому більшість людей прагнуть втекти з села в місто? Житло дороге, роботи нема. Навіть у Києві: подивишся, то переважно тільки одних охоронців шукають. Що там можна стерегти і кого охороняти? Чому тут не жити? Землі обробляй, скільки хочеш.
А може, й дійсно настане час, коли люди з міських агломерацій шукатимуть спокою у таких місцях, як Чорногорці?
