Мабуть, від самого початку свого існування це було не село, а хутір. Звідси й назва – Подин хутір. Бо кажуть, що вона походить від прізвища Пода. І на сьогодні таке прізвище тут є. Не вивчати історію походження села і його назви, а просто побачити його на власні очі – головна мета, з якою Сусіди.City навідалися до хуторян Подина.
Більшість мешканців – дачники
Застаріла невелика стаття Вікіпедії аж за 2001 рік переконує, що в Подині мешкає 34 жителі. На сьогодні постійних мешканців можна перерахувати на пальцях. Більшість осель використовуються як дачі: хтось купив їх цілеспрямовано, хтось господарює на батьківському обійсті, отриманому у спадок, приїжджаючи з міста. Але однозначно: всі, хто приїздить сюди навесні та влітку, полишають міську метушню заради спокою та дотику до розкоші місцевих краєвидів, лісових ароматів та смаків.
Села розташовані на незначній віддалі одне від одного, здається, що важко навіть віднайти між ними межу. Обидва такі ж небагатолюдні.
Ми з’їжджаємо вниз із дороги з твердим покриттям, бо більшість будинків у Подині зосереджені на відстані від неї. Навіть у такий активний період року, як тепер, виявилося досить складно віднайти когось для спілкування. Можливо, це можна пояснити городніми роботами – люди не сидять вдома, а копають, саджають, сіють.
Раніше була череда з 30 корів, а тепер – жодної
Випадково помічаємо в палісаднику біля ошатного будиночка жінку. Вона якраз там наводила лад серед квітів.
Наталія Олександрівна нині вже пенсіонерка. Живе з молодих років у Чернігові. У Подин навідується до маминої хати з весни до осені переважно наїздами на кілька днів: оброблюють тут город.
– Більшість тут, як і я, – дачники. Я тут народилася, ходила до школи. Тому, яким би не було це село, але мені воно найрідніше, – розповідає жінка. – Раніше тут була колгоспна бригада. Працювали початкова школа, фельдшерський пункт, магазин. Колгоспників машиною возили на табір (машинно-тракторний стан), на поле, ферму.
Колись соціальна інфраструктура Подина була представлена початковою школою, фельдшерським пунктом, магазином
Жінка вже не вірить у те, що її мала батьківщина колись відродиться і набуде хоча б колишніх обрисів. Наталія Олександрівна не змогла назвати точну кількість жителів на хуторі у роки її дитинства.
– Як ви думаєте? В селі була череда десь близько 30 корів, – трохи подумавши, оцінила масштаби по-селянськи.
Не стільки страшно, як моторошно
Співрозмовниця констатує, що навіть влітку тут зовсім нема дітей. Міські дітлахи надають перевагу сучасним комп’ютерним забавкам перед відпочинком на природі. А тим більше тут, де мобільний зв’язок нестійкий. Про інтернет і говорити годі.
– Прикро, звичайно. Сьогодні і Подин, і Муровка – це вимираючі хутори, – з сумом констатує Наталія Олександрівна. – Ті, хто тут живе зараз, ми, дачники, мабуть, є останніми в їхній історії.
На запитання про те, чи не страшно тут жити, коли хата від хати – на відстані, коли не видно зовсім людей, жінка аж притишується в голосі.
– Ще вдень такого відчуття нема, – каже пані Наталія, – а от уночі… Зазвичай буваю тут разом із чоловіком. Дуже переживала колись за маму, коли вона жила тут сама. Тому що були випадки, коли до стареньких вдиралися злодії. Останні роки маминого життя вона зимувала в нас у Чернігові.
Узимку дороги до села чистили. Попередні роки зими були не такі сніжні, а от цього року, якби не розчищали, то важко б було. Хоча і без людей дороги, мабуть, розчищалися б: пиляють ліс, то вивозити ж його якось треба. Наталія Олександрівна навіть не уявляє, як можна було б дістатися Подина тепер, якби в радянські часи не зробили дорогу.
Яблуня як символ
Під вікнами хати росте старезна яблуня. Про її вік можна здогадатися зі стовбура.
– Ця яблуня ще з мого дитинства, – ностальгує пані Наталя. – Мені вже сімдесят, але скільки себе пам’ятаю, пам’ятаю і її. Коли була мала, то приїхав один чоловік. Як виявилося, отут, де мої батьки збудували хату, перед цим було їхнє дворище і сад. Саме у тому саду і посадив цю яблуню його батько.
Ця яблуня – як символ сучасного Подина
Кора дерева наче хоче приховати велике дупло, що тягнеться вздовж від самого низу і догори, огортаючи його по краях. Ніби рятує від загибелі. Замість спиляних сухих гілок в сторони простягаються молоді пагони. Ця яблуня – як символ сучасного Подина. Таке враження, що вона зараз вигукне нам: «Я вже стара, скоро помру, але я ще жива».
