Пригадуєте у Тараса Шевченка: «А у селах у веселих і люде веселі»? Так от, ці слова, мабуть, Великий Кобзар написав, відвідавши свого часу село Веселий Поділ, що нині на Полтавщині. Але, виявляється, що і наше село Веселе теж донедавна звалося Веселий Поділ, хоча до Полтавщини не має ніякого стосунку, бо заснували його поселенці з Киселівки. Хай там що, але весела вдача зберігається у весельців, незважаючи на те, що село доживає віку. У цьому ми переконалися, побувавши у них у гостях квітневого сонячного дня.
Собаки гавкають – життя є
Веселе перебуває у складі Данилівського старостинського округу. Небагатослівна стаття з вікіпедії повідомляє, що тут зареєстровані 39 мешканців. Цю статистику нам підтвердив і Данилівський староста Володимир Скляр. Хоча й з уточненням: насправді там проживає всього 19 осіб переважно передпенсійного та пенсійного віку. Найстарша – Катерина Литвиненко, якій невдовзі виповниться 90 років.
Від Данилівки до Веселого веде дорога з твердим покриттям. Назвати її асфальтованою вкрай важко, але про такий її статус у минулому свідчать залишки асфальту, які де-не-де видніються серед ямок та калюж.
Загалом їх тут близько трьох десятків, але таких, де хтось живе, – з десяток. Уявляю, яка тут краса і спокій у теплу пору року: суцільна зелень дерев і кущів, ставок і озерця, тихоплинна річка Мена, спів пташок…
Тверде покриття дороги раптом закінчується в центрі села. Про те, що це центр, свідчить будівля магазину з вивіскою «КООП. Товары повседневного спроса», який уже давно не працює, і пам’ятний знак на шану загиблих у Другій світовій війні.
– Як живете тут? – запитуємо першого зустрічного.
– Живемо добре. Чуєте ж: собаки гавкають – отже, життя є, – віджартовується Володимир Ситник. – Я – вдівець. У свої 74 роки з розваг полюбляю велопрогулянки. Ось і зараз їду в Данилівку, провідаю доньку, яка там живе і працює фельдшеркою. Заразом і до магазину завітаю.
Про генеральську дорогу та сільський комфорт
Усе необхідне з продуктів харчування до Веселого щоп’ятниці привозить ФОП Соловей. На запитання про те, як бути в разі нездужання, дід Володя іронізує:
– Невдовзі акація зацвіте...
А якщо серйозно, то вся надія на швидку допомогу, за що селяни щиро дякують медпрацівникам. До обговорення теми лікування народними методами долучається 55-річний Олександр Плєва. Він живе в Данилівці, хоча родом із Веселого. Ось і зараз приїхав велосипедом провідати стареньку маму. 85-річна Таїсія Федорівна живе з онуком, сином пана Олександра. Набрав березового соку.
– Щось погано тече сік цієї весни. Може, через зміну клімату і зниження вологи в ґрунті, – бідкається чоловік.
Співрозмовники згадують, що колись у приміщенні школи був клуб, де киселівські кіномеханіки «крутили» «Єсенію», «Кінґ-Конґа»
Молоді трохи колись було. Дітей до школи в Данилівку возили машиною. Тепер дитячий сміх тільки влітку трохи розбавляє пташиний спів, коли до бабусь-дідусів з’їжджаються онуки-правнуки. Але з кожним роком дедалі менше і менше.
До комфортних умов жителі Веселого не звиклі: свої помешкання опалюють дровами. Для такої незначної кількості людей сухих дерев вистачає просто в селі, головне – спилювати їх законно.
Гурту співрозмовників додалося. На голоси виходить 61-річний Олександр Тимошенко, що живе поряд
Поговорили, згадавши добрим словом знаного на Менщині, нині вже покійного генерала Михайла Артамонова, який після виходу у відставку майже три десятиліття жив тут. Йому веселівці завдячують появою ставка, нормальної дороги, яку свого часу заасфальтували завдяки Михайлу Яковичу.
Недаремно генерал Артамонов полюбив цю землю: надзвичайна природа, грибні місця, річка. Що ще потрібно для відпочинку, для душі і серця? Кажуть, колись чернігівці планували купувати, будувати тут дачі, але знайшли вигідніший варіант, надавши перевагу ближчій до обласного центру Снов’янці.
Про діда Дмитра, який столичний Поділ замінив на Веселий
Дмитро Лисенко, який родом із Домашлина (сусідня Корюківщина), до виходу на заслужений відпочинок працював на різних посадах на залізниці в Києві. Майже третину століття тому з дружиною придбали дачу у Веселому. Так і лишилися тут жити.
На жаль, дружина Дмитра Юхимовича вже п’ять років покійна. Але дідусь не хоче повертатися до столиці. У свої 85 років він ще сам себе обслуговує, рубає дрова, обробляє невеликий город. І виглядає в гості рідних киян – дітей, онуків та правнуків. Знаходить відраду в спілкуванні з нечисленними односельцями, їздить до Мени. Переважно тоді, коли є потреба відвідати лікаря чи придбати ліки в аптеці.
Дуже виручає залізнична платформа, на якій зупиняється приміський потяг, що курсує зі Сновська до Бахмача і в зворотному напрямках двічі на добу: хоч в одну сторону можна доїхати з мінімумом затрат. Тому з тривогою час від часу в селі сприймають чутки про те, що поїзд не зупинятиметься.
А ще тривожить те, що не працює газонаповнювальна станція в Мені. Як бути із балонним газом, бо ж альтернативи йому у Веселому нема? Лише окремі жителі мають можливість забезпечити себе балонами, а про інших хто потурбується? Звичайно, що це ще один клопіт сільського старости Володимира Скляра.
Незважаючи на вік і стан здоров’я, життя триває, і бажання жити у пана Дмитра не зникає:
– Ми, кому за 70–80 років, особливо непокоїмося тоді, коли взимку село замітають сніговії. Цього року влада спрацювала непогано, звільняючи дороги від заметів. Минулі роки було значно гірше. Дякуємо нашому старості.
Що виростили – з того й живуть
У городику помічаємо жінку, яка, скориставшись весняним теплом, вийшла туди поратися. Підходимо на бесіду. Виявляється, пані Надія тут не сама. Їй допомагає трирічна внучка Яна.
– Діти живуть у Мені, а оскільки зараз карантин, то ми з чоловіком Олександром забрали до себе в гості. Їй тут нуднувато з нами, але виходу нема: батьки – на роботі, – ділиться Надія Тимошенко. – Маю 57 років. До пенсії наче і не так далеко, але я її не чекаю і не сподіваюсь на неї. Роботи не маю. Ведемо домашнє господарство: що виростили, доглянули – з того й живемо. Обробляємо город. Тут тільки ми тримаємо корів, їх у нас дві.
Свою продукцію Тимошенки збувають постійним клієнтам не тільки в Мені, а й у Чернігові
Спілкування закінчилося на оптимістичній ноті. Незважаючи на те, що Веселе наче і зупинилося десь на перехресті цивілізацій, але співрозмовники наші обізнані в тому, що діється поза його межами. Свідчення цьому – розповідь Олександра Тимошенка про те, що в колишньому Семенівському районі після смерті останнього жителя зникло село Блешня, яке проіснувало близько 300 років. Веселому – лише 80 років. Отже, воно ще зовсім молоде. І у нього, можливо, все ще попереду.
