Троє читачів найближчої і найулюбленішої газети «Наше слово», оформивши передплату на газету та надіславши до редакції квитанції, виграли призи – сертифікати на тисячу, вісімсот, шістсот гривень. А ще унікальні горнятка, які виготовив відомий гончар зі Стольного Олег Луцук. Призи знайшли переможців розіграшу в Дягові, Ушні та Мені.
Подарунок до річниці
Житель Дягови Микола Щербина вже на пенсії. Має 42 роки загального стажу. Більшість із них працював водієм. Того дня, коли ми привезли подарунок від редакції, Микола Іванович із дружиною Раїсою Петрівною святкували 43-річчя подружнього життя. Тож це їм стало ніби подарунком до свята. А прожили вони ці роки у мирі, злагоді та щоденній праці, виростили двох доньок і сина, мають вже п’ятьох онучок.
– Із Миколою ніколи не лаялися, мій чоловік шкідливих звичок не має, захоплюється футболом. І у баскетбол грав, і на тренування раніше ходив по три рази на тиждень. Гарний господар, добра людина, чудовий батько та дідусь. Доньки роз’їхалися, а син залишився жити у Дягові, тепер він працює шофером у фермерському господарстві «Бутенко». Його доньки часто у нас бувають, а ті онучки, що далі живуть, приїжджають на канікули, – ділиться пані Раїса.
А от квитанції на розіграш призів раніше ніколи не відправляли. Цього разу надіслали – і виграли. Радіють цьому, дякують та пропонують частину віддати, може, комусь допомога потрібна. Але радить людям бути уважними, коли щось виграють.
– Передплатили були одне видання з Івано-Франківська. Зателефонували нам, повідомили, що виграли сковорідку. І просили паспортні дані та ідентифікаційний код. А зять каже: у жодному разі свої дані нікому не повідомляйте. Це ж можуть і кредитів на вас оформити чи ще що. То ми відмовилися від сковорідки, хай краще комусь віддадуть, – розповідає чоловік.
З усіх газет, що подружжя Щербин передплачує, найпершою завжди читають «Наше слово». Від першої до останньої сторінки. Сподобалися публікації про заробітчанство у Польщі, про давні важкі часи, що пережили діди-прадіди, про людські долі. Та навіть привітання та оголошення читають.
З маминої легкої руки
Менянку Оксану Терентьєву приємна звістка про виграш застає на роботі. Оксана Петрівна – директорка Куковицької школи з 2013 року, викладає учням фізику. За освітою вона вчитель математики, фізики, астрономії та безпеки життєдіяльності. Заміжня, виховує двох дітей.
У вільний від роботи час має багато різних захоплень: вишиває, плете, доглядає домашніх улюбленців – породистими собачками. Нещодавно почала здійснювати свою давню мрію – навчатися у чернігівському салоні на тату-майстра. Вважає, що має право у позаробочий час на особисті захоплення.
– Мама сказала, що я обов’язково виграю. Не віриться, але так і сталося. Я вже їй зателефонувала і порадувала, – розповідає Оксана Петрівна. – У газеті «Наше слово» мені подобаються усі рубрики. Читаю і новини, і привітання, і сумні співчуття, з яких часом дізнаєшся, що не стало знайомої людини. Ви охоплюєте усе – і економіку, й освіту, і медицину, і культуру, важко сказати, чого не вистачає. Матеріали різнопланові, з яких дізнаємося потрібну інформацію. Будь-які зміни роз’яснюєте читачам, доносите важливу для кожного інформацію. З обласних чи інших видань люди не дізнаються, що відбувається саме тут, у Мені, районі.
Оксана Терентьєва вважає, що наша газета насамперед потрібна людям середнього і старшого віку, адже вони, на відміну від молоді, не дуже охоче користуються сучасними гаджетами для пошуку інформації. Їм зручніше дізнаватися новини з місцевого друкованого видання, для них це єдине джерело інформації, яке знають і передплачують роками.
Як пішла на роботу – передплачує газету
Із жителькою Ушні Ганною Сірою не вдалося зустрітися особисто. Жінка наразі тимчасово живе у доньки в Чернігові. Тож передали гроші і горнятко до старостату, при нагоді віддадуть Ганні Дмитрівні. А з нею поговорили телефоном.
Має жінка 74 роки. Після дев’ятого класу пішла працювати на ферму свинаркою. Через нещасний випадок травмувалася, отримала інвалідність. Та це не завадило їй радіти життю, виростити доньку і сина, 40 років співати в ансамблі при сільському клубі, вишивати та навчати вишивки онучку.
– Назва змінювалася, та газета залишалася нашою. Газети передплачую різні, люблю їх читати. А у «Нашому слові» подобається усе – від першої сторінки до останньої. Читаючи про людей, які померли, у душі співчуваю, бо шкода, що життя людини скінчилося і це тяжке випробування для рідних, гіркі втрати, – каже Ганна Дмитрівна.
Ще у 1986 році й сама раптово втратила чоловіка – відірвався тромб. Та діти не залишають її саму. Є онучка і онук.
– От тільки співочий талант ніхто не захотів перейняти, – сміється Ганна Дмитрівна. – Може, правнуки співатимуть. Дуже вам дякую і бажаю процвітання газеті. Щоб вона й надалі йшла по життю, а люди її читали, бо цікава і корисна.
Наразі жінка сподівається скоріше підправити здоров’я та повернутися від доньки на своє обійстя. Бо чекає на неї киця, яку треба годувати і пестити.
