Першого жовтня не стало колишнього редактора Чернігівської обласної газети «Деснянська правда» та однойменного редакційно-видавничого комплексу Володимира Борисенка. Про його життєві історії та останню розмову згадує його землячка заслужений журналіст України Зоя Шматок.
Остання розмова Зої Шматок з Борисенком відбувалася 6 вересня. Того дня він зустрів свій ювілей – 75 років. «Я трохи захворів, але, думаю, мине! – сказав Володимир Павлович і як завжди додав: - До зустрічі!» Його голос у телефоні звучав бадьоро, і все ж відчувалася слабинка, чи то біль.
З вінком і без
I місяця не прожив після того. 1 жовтня увечері надійшло гірке повідомлення: «Журналістські ряди поріділи. Не стало Володимира Борисенка». Дістала із шафи його книжку «Подробиці». Якось по-новому тепер осмислювалося все написане ним ще 2016 року.
Сільський хлопчина із багатодітної сім’ї на Корюківщині, закінчив університет, став заслуженим працівником культури України. Володимир Борисенко нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, медалями «За трудову відзнаку», «Ветеран праці».
Свтла пам'ять Володимиру Борисенку
Грамот і дипломів не порахувати. Тривалий час редагував обласну газету «Деснянська правда» та керував однойменним редакційно-видавничим комплексом. А взагалі він був просто нашим дорогим земляком.
Колиска дитинства
Приємно, що у нашім з ним перелюбськім краї дуже шанують Володю Борисенка. Серце його тут, у невеличкій Рудні, в старій батьківській хаті. Про своє маленьке село, батьків і рідню, про сусідів він тепло пише у своїй книжці.
Тато, Павло Якович, був заслуженою людиною, фронтовиком – до Берліна дійшов! Нагороджений 16 орденами й медалями. У матері, Олени Василівни, була лише «Медаль материнства» - скромний знак, на якому зображена матір з дитям.
- Мати рано-вранці 6 вересня пішла доїти корову, та там у хлівці, в яслах мене й народила, - згадував Борисенко. - Внесла до хати у фартусі, поклала на піч. Там я й подав свій перший голос. Сестра Надя спитала маму: «Як назвемо братика?», та відповіла: «Хай буде Володя». Був я худеньким, білявеньким. Няньчити було кому. У п’ять років уже пас гусей біля річки.
Як він дорожив своїми батьками! Особливо жалів матінку, котра з дітьми тяжко пережила війну, була у великих трудах, довго хворіла. Ще й досі сиві люди з Перелюба пам’ятають, як білявий хлопчик Володя Борисенко читав у клубі вірш про матір на вечорі, присвяченому 8 Березня. Його неньки вже не було на світі. Люди в залі плакали, а жіночі руки тягнулися його обняти.
Про Борисенка можна розповідати багато. Його добре знали всі журналісти області, які працювали в ті роки. «Деснянська правда» - головна газета Чернігівщини, і журналісти там були найкращі, і головний редактор тримав руку на пульсі життя.
Часто збиралися на творчих семінарах, де вчилися у Борисенка і «деснянців» писати до газети. Хочеться відійти від загальноприйнятих штампів і розповісти про нашого земляка не буденне, не видатне, а просто життєве, але незвичайне.
Кохання з першого погляду
Володимир цікаво розповідав про свою молодість (він починав працювати у Бахмацькій районній газеті, спочатку коректором, а далі – на вищих посадах).
- 27 грудня 1969 року у Бахмацькому клубі залізничників відбувся районний огляд художньої самодіяльності. Як представник редакції я висвітлював цей захід.
Виступають співаки, танцюристи, читці, музиканти. Виходить на сцену дівочий ансамбль села Фастівці. Впала в око одна дівчина. Мені вона дуже сподобалася, припала до душі.
За кілька днів зателефонував до сільської ради, дізнався, що вона працює переписувачкою (в той рік проходив Всесоюзний перепис населення). 31 грудня привітав її з Новим роком. Представився Дідом Морозом.
Ми гуляли містом. Запросив її в казковий зимовий парк. Зробив фотознімки. Ввечері в кінотеатрі дивилися фільм «Анжеліка і король». І я, і вона були в піднесеному настрої. Я назвав її «Галинка – зелена ялинка». Назавтра, 6 січня у неї був день народження. Я приніс на вокзал подарунок – фігуру Діда Мороза.
Вона повернулася у своє село. Згодом я поїхав у відрядження в Фастівці. Зустрівся з нею. Вона повідомила, що за кілька днів виходить заміж. І запросила на весілля. Я своєю чергою розповів їй про свої почуття.
Повернувшись у Бахмач, ще кілька разів їй телефонував. А 22 січня вирішив поїхати до неї в село: будь-що буде. Попросив у першого секретаря райкому комсомолу Василя Тарасенка «Газика». Той спитав для чого. Кажу: «Поїду за нареченою».
Беру із собою свата – фотокореспондента Олександра Шестопалова – та їду у Фастівці. Вулицю, на якій жила Галина, замело снігом, тож автомобіль залишили метрів за двісті від будинку. Хата – на два ґанки. З одного – живуть батьки та дочка, з іншого – дідусь і бабуся.
Зайшли з хлібиною й пляшкою спочатку до дідуся (я вже був із ним знайомий, бо раніше писав про нього). Сіли до столу, повели розмову. Аж глядь у вікно – батько заходить у двір: привіз із магазину на санчатах бочку пива та два мішки мороженої риби. На весілля.
Запросили його до хати, налили чарчину (він її, до речі, полюбляв). Сват почав «окреслювати» мету нашого приїзду. Батько, зрозумівши про що йде мова, поставив невипиту чарку на стіл і сказав: «Хлопці, не робіть цього. Їдьте туди, звідки приїхали». І вийшов з хати.
Що робити? Я пішов до іншої кімнати, де була Галина. Заходжу: піч топиться, кілька жіночок варять холодець, шкварчить свіжина. Словом, повним ходом йде підготовка до весілля. Я до Галини, спитати - поїде вона зі мною чи ні. Кілька хвилин розмовляємо.
Зі сватом чимчикуємо до машини. Тільки підійшли, аж бачимо – Галина біжить до нас. У пальтечку, чобітках, пуховій хустці. Тільки-но підійшла – аж тут назустріч наречений Микола. Підходить. Мабуть, зрозумів, чого хлопці приїхали. Спочатку почав погрожувати.
Он там, мовляв, біля клубу стоять хлопці, вони перевернуть вашого «Газика» і спалять. Врешті-решт, підсумував, звертаючись до Галини: «Вибирай: або я, або він, або ніхто». І вона відповіла: «Я поїду з Володею».
Викрадення нареченої
Сіли в автомобіль і гайда на Бахмач. Зі сватом і нареченою заїхали на залізничний вокзал, сіли у відгородженій залі, замовили шампанського. Наступного дня (це була субота) мене викликали до першого секретаря райкому партії І.Я. Свириденка. Додому.
У Фастівцях підняли тривогу: мовляв, вкрадено переписувачку, зривається перепис населення (а партія тоді контролювала все). Перед цим я зайшов у райстатуправління та дізнався, що там все в порядку. Прибув до секретаря райкому. Привітався. Сказав, що перепис ніхто не зривав. «Гаразд», - сказав він. І потис на прощання руку.
Вони приїхали забрати молоду, що втекла. Спочатку умовляли Галю повернутися додому в село. Вона відмовилася. Далі наречений взяв її пальто, а потім і чоботи й пішов до виходу. Виглядало це дещо смішно, ніби, як він забере ці речі, то і наречена побіжить за ними.
Розмова «гарячішала». У дружка наливалися кров’ю очі. Брат говорив: «Якщо ти не поїдеш додому, то ти мені більше не сестра». Лише мати поводилася спокійніше. Наречений з часом почав погрожувати: «Ти мені не потрібна, але я заберу тебе звідси й викину за селом».
Ситуація була нервова, напружена. Я тоді добре зрозумів, що викрасти наречену, то не штука, а відстояти – ото непросто, ото важливо. Тривали ці суперечки години півтори-дві. Аж поки хазяйка квартири Лідія Миколаївна не спровадила непроханих гостей за двері.
Враховуючи резонанс, пов’язаний з викраденням нареченої, редактор газети Микола Федорович Шевченко порадив мені взяти відпустку та поїхати до своїх батьків. Поки напруга спаде, поки пристрасті утихнуть. Я так і зробив. Наступного ж дня ми з Галиною виїхали на Корюківщину.
Привіз свою наречену у рідне село, представив батьку – матері, познайомив з родичами. Відгуляли, як годиться, й весілля. Зійшлося ледь не все село. Танцювали, співали, фотографувалися. Потім ми поїхали до старшого брата Івана в Чернігів. Там погостювали кілька днів і повернулися в Бахмач.
6 лютого 1970 року розписалися з Галиною в районному ЗАГСі. Свідками цієї церемонії були мій друг Вітя Варчак і донька хазяйки, де я квартирував, Ірина.
Помирилися
Через деякий час до нас приїхали Галинині батько Андрій Миколайович і мати Валентина Іванівна. Зустріч спочатку була дещо настороженою. Але коли я показав свідоцтво про реєстрацію шлюбу, батьки зразу потеплішали. Крига скресла. Батько за чаркою навіть кинув фразу: «Хто давнє пом’яне, той лиха не мине».
Одночасно домовилися про дату весілля у Фастівцях. Незабаром воно відгриміло. Дружком у мене був вірний друг Володя Куденко. Дійство було цікавим місцевими обрядами. Приходив і колишній наречений з дружком, обіцяли у цей вечір повибивати вікна. Але виставлена варта не дозволила цього зробити.
Отак я одружився, трохи переполошивши район. За що мене опісля «пропісочили» на партійних зборах. На них був присутній другий секретар райкому партії І. В. Сороколат. Він вимагав покарання, але члени парторганізації редакції обмежилися обговоренням. Молодий ще, та й хто осудить таке світле почуття, як кохання?!
Справу було зроблено. Народилася нова сім’я. Не в кожного б вистачило сміливості на таке.
