Кажуть, що всі у світі дороги спрямовані до Риму. Зате в Корюківці ніяк не минути районного спортивно-технічного клубу Товариства сприяння обороні України, а по-народному — «автошколи». Не вчитимешся тут — за кермо не сядеш. Цьогоріч закладу виповнилося 30 років. Заслужена журналістка України Зоя Шматок поспілкувалася з директором Олександром Лашком.
Світилося небо
— Десять років тому, коли я очолив цей «клуб», — говорить директор Олександр Лашко (він же тепер ще й міжрайонний голова таких закладів), - зрозумів, що справи кепські. Дах увесь у дірках, через які світилося небо, гнилі перекриття полягли на треми. У гаражі вивалювалася стіна. Навчальні класи — ніби сарай з потрісканими стінами. Не приміщення, а нещастя! Колись тут була синагога, потім маслозавод, далі — райком ДТСААФу. Робити капітальний ремонт складно, та іншого виходу не було. Проґавиш — усе згниє.
Ніхто не подарував жодної копійки. Ремонтували за зароблені колективом гроші. Спочатку, звичайно, перекрили дах, а потім розпочали ремонт навчальних класів, гаражу.
Недешево обійшлося облицювання приміщення. Зате тепер не треба боятися, що на голову падатиме дощ. Приємно бути в теплих і гарних класах, де вивчаються правила дорожнього руху та безпеки, основи будови вантажних і легкових автомобілів, автобусів та автомобілів-тягачів, мототранспортних засобів.
Комп’ютером і величезним плазмовим екраном у класі нині нікого не здивуєш. Але ж раніше, коли «світилося» небо, їх не було. Сьогодні відвідувачів зустрічають не голі стіни, а наочність — навчальні стенди. Установили й зручні меблі. Коротко кажучи, спортивно-технічний клуб — це вже заклад професійно-технічного навчання першого рівня акредитації. До того ж — єдиний у Корюківці.
— В «автошколі» є п’ять легкових автомобілів, дві вантажівки, автобус, три мотоцикли та два скутери. Найстаріший легковик — ще з минулого століття, наймолодшому вже десять років. Але «бігають», бо їх ремонтують умілі руки. Не мали коштів купити новий автобус — придбали старий, але він добре їздить. Купили автопричіп, мотоцикл «Дельту», скутер. Мати коштовні машини — не під силу. Закінчимо ремонт приміщень — тоді легше дихатиметься, — упевнений Олександр Лашко.
Не паперовий директор
Без паперів, хоч і є комп’ютери, усе одно поки що не обійтися. У цьому в директора ідеальний порядок. Але він аж ніяк не «паперовий» керівник. Господар і трудівник.
Олександра Лашка частіше можна зустріти в дворі, ніж у кабінеті
Колектив невеликий. Коли треба підміна чи поміч — Олександр Олександрович рубає дрова й топить котел, викладає теорію та практичне водіння, ремонтує техніку, возить пасажирів. До того ж сам має «закріплених» учнів. У нього самого відкриті всі категорії — може бути за кермом будь-якого автотранспортного засобу. Це означає, що має право й навчати теж.
— Я сам навчився шоферувати ще тоді, коли гусей пас у своїй Стопилці. Мені колгоспні шофери довіряли кермо «Газону», коли збирали врожай. Не забути отого незвичайного почуття «польоту», коли велика машина слухається тебе, — жартома згадує Олександр Лашко.
Він не вихваляє себе. Зрозуміло: за плечима в нього велика життєва школа. Закінчив харківський сільськогосподарський виш, за фахом — інженер-механік. Такий спеціаліст згодився навіть у міліції. Хто в районі не знав автоінспектора і керівника автоінспекції Лашка?
У нього, до речі, за службу не лише подяки, а й догани: не того зупинив або, на думку начальства, не так зафіксував. За одного битого, двох небитих дають. Він стільки бачив під час колишньої роботи аварій на шляхах — не спав ночами! Тому й каже своїм учням: «Водити машину — не гра. Навіть незначний недогляд може призвести до трагедії».
В Олександра Олександровича недаремно поєднуються доброта й вимогливість: порядок повинен бути скрізь.
Учать ветерани
Олександр Лашко вважає, що найтяжча робота в їхньому закладі не директорська, а інструкторська, людей, які навчають курсантів. На жаль чи на щастя, усі вони, інструктори, люди немолоді, з великим практичним досвідом і знаннями. Точніше — ветерани праці, пенсіонери. Молодих мінімальна зарплата не влаштовує. Отже, іншого виходу немає зараз, окрім надії на найдосвідченіших.
Зліва направо: інструктор Валентин Більченко, викладач Сергій Жила, інструктор Володимир Охріменко.
— Знову ж, якби не затрати на ремонт, зарплата могла б бути вищою, — говорить директор. — Маю надію, що наступного року вдасться поліпшити справи.
Інструктор з індивідуального водіння має бути не лише вмілим, але й терплячим і витриманим. Курсанти не завжди легко та швидко освоюють «науку».
Щодня можна бачити, як їздять містом певними маршрутами легковики з написом «За кермом учень». Біля водія — наставник. Це можуть бути Валентин Більченко, Володимир Охріменко чи Олексій Нечитайло.
— Інструктори — не випадкові люди. Кожні п’ять років їх атестують вищі структури. І директора теж, — уточнює Олександр Лашко.
Дбати би про кадри
— З початку нинішнього року в нас було майже 300 «випускників». Усі отримали свідоцтва й атестати, склавши внутрішні екзамени. На цій основі їх допустили до державних іспитів, — констатує далі директор.
А чи ж усі складають державні іспити й отримують посвідчення водіїв різних категорій? Виявляється, усі. Не відразу декому вдається, але, зрештою, добре підготувавшись, отримують важливий документ.
У навчальних класах побільшало жінок. Наприклад, зараз у групі з 30 осіб, які освоюють легковики — категорія «В» —18 представниць прекрасної статі. Навіть зі сновського краю, з Лосєвої Слободи курсантка Наталія Довбиш добирається до Корюківки. Якщо запитати, наприклад, у Дарії Бабич, Олесі Бурої, Марії Везовик, як дається навчання, то можна почути у відповідь:
— Важливо не пропускати занять і добре засвоїти кожну тему. Тут не можна щось вивчити, а щось — ні. Навчальний курс 2,5 місяці потребує від нас сили волі та старання.
Викладає теорію досвідчений Сергій Жила. Він має вищу педагогічну освіту. А ще ж працює й електронна програма — плазмовий екран даремно не висить.
— Знаєте, що мене турбує? — запитує Олександр Лашко, і сам відповідає: - «Ми вчимо курсантів за їхні ж гроші. Раніше був час, коли підприємства підвищували кваліфікацію водіїв своїм коштом. Тепер ніхто цього робити не хоче. У кожному номері районної газети «Маяк» читаю: «Потрібен водій категорії такої-то. Може, і вдасться звідкись його переманити. А чому б самим не вивчити?
Колектив «автошколи» (зліва направо): Володимир Охріменко, Андрій Кугук, Тетяна Мироненко (бухгалтер), Олександр Лашко, Валентин Більченко та Сергій Жила.
- Протягом десяти років, які я тут працюю, запам’ятався лише один випадок, коли підприємець Василь Чеботар потурбувався, щоб вивчити водія, - каже Олександр Олександрович. - Отож виходить, самі люди отримують спеціальність, самі й влаштовуються на роботу. Непоодинокі випадки, коли молоді хлопці, які вивчилися в Корюківці на шоферів, виїжджають за кордон, займаються перевезенням вантажів. До речі, їх там цінують за професійність. А скільки умілих водіїв «транспортних засобів» наша «автошкола» могла б дати для українського виробництва!»
Поки що ж колектив школи й курсанти живуть ніби на окремому острівці, не чекаючи ні від кого допомоги. А може б варто сюди відчинити двері?..
