Девізом клубу «Друге дихання» корюківські ветерани обрали всього три слова: «Піднімись над суєтою!» Придумали й жартівливу, та глибокого змісту, присягу. А очолила його Ольга Яковець, колишня завідувачка міського дитячого садочка. Про те, як активісти організовують роботу клубу, Сусіди.City розповіла Зоя Шматок, керівниця пресцентру Корюківської районної ветеранської організації.
Усе почалося з КВК
На пенсії хто носа не висуне зі своєї домівки, а хто йде між людей. Серед останніх Ольга Володимирівна — ентузіастка з найбільшої первинної ветеранської організації АТ «Слов’янські шпалери КФТП».
Нині, як і всі сім років до цього, вона вкладає свій хист, старання й енергію у ветеранський клуб «Друге дихання». Жаль лише, що в Корюківці одне таке підприємство, де ветерани відчувають велику підтримку та мають настрій збиратися разом.
Ольга Яковець (Нафтольська)
Наші школи були майже поруч. У нас — українська, в Олі — російська. Стежки перетиналися. Ми знали всіх сусідських ровесників, вони — нас. Завзято змагалися в спорті і на сцені. В навчанні теж. Класи великі, сильні й не ліниві до науки. Кожна поразка та перемога в суперництві обговорювалися довго.
Так сталося із клубом веселих і кмітливих, що набував популярності в місті. Перемогу на очах у всієї Корюківки (це відбувалося в Будинку культури фабрики технічних паперів) здобули вони «русачки». Сяяли тоді очі в Наталії Кобижчі, Світлани Макарової, Людмили Дрозд, Валерія Худякова, Софії Сидоренко.
Невеличка на зріст Оля Нафтольська стрибала від неймовірної радості.
— Нічого не поробиш! Не дотягли! — сказав наш капітан.
Не пам’ятаю, чи потиснули тоді одне одному руки переможці й переможені, та наші суперники ще довго пишалися.
Найчастіше дорогою, перед самісінькою школою, зустрічалася Оля. Щира, привітна, відкрита. Ніяких глузувань, ніби нічого не сталося. Через багато років вона відверто скаже: «Не перемоги головне, а те, що ми підіймали настрій усім і самі горіли!»
Ніщо легко не дістається
Хтозна, якби роки повернути назад, чи вчинила б вона інакше? Однокласниці Олі після закінчення школи порозліталися у світи. Хіба вона не мала можливості закінчити виш й осісти десь у столиці?
Дівчина добре навчалася в школі, тож боятися інститутських екзаменів було гріх. Знань набралася від чудових педагогів Марії Василівни Васильченко, Тетяни Іванівни Міненок, Олексія Прохоровича Тереби. Дуже поважали директора Василя Дмитровича Глобу.
Оля діяла по-своєму, попри вмовляння батьків і надії педагогів: не інститут, а фабрика технічних паперів. Треба розібратися в собі. Трудове життя підкаже, яку професію обрати. Мама з батьком трохи заспокоїлися лише тоді, коли доньці запропонували попрацювати в дитсадку вихователькою. На підміні.
Але, як кажуть, немає нічого тривалішого, ніж тимчасове. Їй було так добре з дітьми, усе в неї виходило. З вечора не могла дочекатися ранку, щоб обняти малечу. Влаштувалася тимчасово, а залишилася постійно.
Отже, треба їхати вчитися. Вихователька без диплома — не годиться. В інститут Ольга так і не вступала: спочатку поїхала з подругами у Новгород-Сіверський, де в той час діяв однорічний педклас, а потім — у Прилуки, до педучилища.
Не могла залишити дитсадок — навчалася заочно. Маючи всі п’ятірки, молода вихователька прагнула не осоромитися на держекзамені з української мови. Це було для неї не просто: вдома — російська, в школі всі предмети російською, але не підвела.
Присвятила себе дітям
Дитячий садок фабрики технічних паперів на вулиці Бульварній Ользі Нафтольській здавався найкращим у світі. Вихователі старші від неї й були взірцем для всього району. Хіба забути Мотрону Степанівну Ігнатенко, Марію Іванівну Липовко, Ольгу Олександрівну Нікитенко?
У її групі працювала нянею Євдокія Михайлівна Дятел. Золота людина! Коли завідувачка Олена Іванівна Радіч йшла у відпустку, завжди виконувала обов’язки вона, Ольга Володимирівна.
Але життя знову повернуло її в Корюківку. Людині без вищої педагогічної освіти навряд чи довірили б очолити виховательський колектив і дітей у новозбудованому дитсадку фабрики «Дельфін». Та Ольгу Володимирівну призначили: «Відкривати „Дельфін“ — вам!»
І не тому, що вона із роду Нафтольських: до неї в групу на будь-яке заняття можна було йти ніби на «відкритий урок». У дитсадку 12 груп дітей, де 208 хлопчиків і дівчаток і 80 працівників. Ціле дитяче містечко! Навіть з басейном.
У житті не в усіх нас одна лиш гладенька доріжка. Скільки на ній камінців і ямок — ніхто не рахував. Так і в Ольги. Здавалося, заплющ на все очі та керуй дитсадком до пенсії. Але коли відчула, що її не підтримують ті, кому вона довіряла найбільше й найбільше про них у свій час турбувалася, сказала собі: «Все! Це — не робота!»
Пам’ятає бурхливі збори, де більшість проголосували за неї. І все ж гіркий клубок ліг на груди. Не могла працювати далі без довіри меншості. Абсурд? Може, для декого й так. Тільки не для неї.
Добре, світле, що було в неї від турбот про дітей, залишилося з нею — із серця не викинеш. Роки летять ніби осіннє листя. Вже в сина Ігоря троє дітей, а в неї троє онуків. Перед батьками виконала свій обов’язок: до кінця їхніх днів була з ними. Хто таке пережив — знає цьому ціну.
— Коли відчуєш подих літ, стаєш чутливішим до старших людей і прискіпливішим до молодих, — вважає Ольга. — Чому одні дорослі діти турбуються про стареньких батьків, інші ж — ні?
Я багато читаю, дивлюся телепередачі, «сиджу» в комп’ютері, спілкуюся з людьми. Підтримую думки, аби в Україні діяв закон: не піклуєтесь про батьків — утримуйте їх у будинку для літніх людей власним коштом та ще й позбавляйтесь права на спадок!
«Друге дихання»
У житті Ольга оптимістка. І саме тому прислухалася колись до пропозиції тодішньої голови їхньої ветеранської організації Зінаїди Колесниченко: «У нас не вистачає гуртка чи клубу дозвілля. Спробуй, Олю!» Це було ще у 2014-му.
Отож зібралися у своєму Будинку культури почаювати. Зійшлося небагато пенсіонерів, може, з двадцять. Було якось невесело. Ользі згадалися дитячі ранки в дитсадку. А чому б не зробити їх пенсійними? І вже не ранками, а вечорами?! Діти як старі люди — хоч між ними велика різниця, та схожі тим, що одні й інші потребують уваги, тепла, піклування.
Девізом обрали всього три слова: «Піднімись над суєтою!» Присяга, хоч і жартівлива, але оптимістична: «Я, вступаючи в почесний клуб «Друге дихання» — осередок пенсіонерів, що працюють і ні, в міру питущих і непитущих, які всюди сунуть свій ніс, урочисто обіцяю: бути достойним членом клубу, мати завжди чудовий вигляд, довіку не знати, де що болить!
І так далі! Вони піднялися над суєтою. Щоб стверджувати це, треба побачити та відчути атмосферу ветеранського колективу й бадьорого настрою. Усіх заходів, що були організовані за сім років, неможливо перелічити. Жоден не відбувся без творчості Ольги та її помічників.
Відкладала всю домашню роботу — бралася за написання сценаріїв. У цьому велика підмога — комп’ютер. Але слово про конкретного ветерана — інша річ. Тут треба знати все про всіх й окремо про кожного. Слід так повести мову, щоб людина розкрила душу.
На рівні серця
— Уявляєте, як ми збиралися до клубу? Жінці-пенсіонерці не просто залишити домівку. Вона стає іншою: гарна зачіска, красива сукня, взуття, парфуми й обов’язково чарівна посмішка. Здається, ніби меншає років, — роздуми Ольги прості та разом із тим не надумані.
Автору цих рядків пощастило бути на кількох святкових вечорах у цьому ветеранському клубі. Які чудові новорічні вбрання вигадали й пошили мудрі та веселі жінки. А чого вартий танець «білих лебедів» з «Лебединого озера». Чи хто б зміг влізти вдвох в одні шорти й одну теніску, як це зробили Світлана Ортинова та Люся Семененко.
Тепло вшанували ветеранів, які працювали в цеху з виробництва кольорових паперів. Натхненно читав свої вірші із блакитного зошита Анатолій Устименко. Він був машиністом фарбувальної машини. Тридцять п’ять років у гарячому цеху.
Хімікати, висока температура, постійна зосередженість, аби не було браку — не така вже й проста його «служба». Поруч трудилася дружина — Антонівна. Жаль, немає вже Анатолія Івановича на світі, але його часто згадують друзі.
На одному з березневих вечорів з особливою ніжністю говорили про любов (про неї говорять завжди!). Через стільки літ згадували свої перші зустрічі Сергій та Олександра Жарі, які в парі вже 60 років, Ніна та Василь Кузьменки, Олена й Олександр Макухи. Та хіба лише вони?
Іншого разу жінки просто уявили себе королевами. Фотографувалися у капелюшках. У клубному фотоальбомі хіба ж такі знімки! Це все старалася їхня любителька фотограф Людмила Задніпровська. А яке свято Івана Купала влаштували у Вертечі? Треба було б побачити жінок у вінках! Самі сплели із чудових природних квітів.
— Мені завжди, наприклад, приємно бачити та чути Раїсу Катюху. Вона гарно співає й декламує вірші. А скільки турбот у неї вдома біля хворого сина!
Отак у дружньому колі всі згадують, як працювали в одному колективі, говорять про великі та малі події, розповідають про своїх дітей і онуків. Клуб їхній не лише для пісень і танців. Він і для майстринь на всі руки. Щороку виставки, одна від одної краща.
Влаштовуються майстер-класи. Віра Акусок вчить з овочів і фруктів виготовляти гарні квіти, а Люся Семененко — лебедів. Торти, тістечка, смачні страви — це теж справа рук умілих жінок. Звань заслужених кулінарів поки що нікому не присвоювали, але народні та заслужені артисти є. Серед них Світлана Ортяшова, Лідія Царенко, Галина Мещанінець і, звичайно ж, Рая Катюха.
— Ми запрошуємо до себе на гостини талановитих і вмілих людей. Були у нас поетеса Любов Грищенко та вчителька Галина Познякова, які гарно декламують українську поезію. Щирими оплесками нагороджували учасників ансамблю скрипалів зі школи мистецтв і талановитих співачок «Чарівни». А корюківчанка Лілія Маслак демонструвала, як непросто виготовляти ляльки-мотанки.
Про клуб може розповідати багато
Часто її «дрібнички» в сценарії стають суттєвими. Людину можна привітати з днем народження не лише словами, а й піснею, причому улюбленою для іменинниці. Ольга так і діє. Приємно! Лиш одного разу, зізнається, не встигла знайти улюблену мелодію для своєї подруги. Просила пробачення, і знайшла таки — про Олександру.
З великим захопленням ветерани купували чудові вироби гуртківців із центру дитячої та юнацької творчості, не скупилися. «Нехай діти зароблять гроші для нових творінь!» Як було не передати подарунки «атовцям» на фронт. Варто лиш щось задумати — дружньо діється і дихається.
Вклонитися людині
Ратан Ахмедов, керівник Корюківської громади, не міг не запропонувати Ользі Володимирівні попрацювати для Корюківки — організовувати міські ветеранські заходи. Погодилась. Танцювальні й музичні вечори збирали чимало охочих, кому більше як 50.
Ольга й сценаристка, і ведуча: «Головне — будь-якої миті не розгубиться, знайти потрібне слово. Одного разу на танцювальному майданчику у сквері вона зустрілася очима з жінкою, дуже схожою на її дорогу класну керівницю Марію Василівну Васильченко.
Ольгу ніби вогнем обпекло: «Хіба таке буває?». Підійшла ближче.
— Так, я Маріїна сестра, — підтвердила Надія Василівна Безсонова.
Ця жінка — ветеранська активістка з Сядриного, приїхала до Корюківки разом з донькою Валентиною, легендарною волонтеркою та бійцем в зоні АТО.
Ольга запросила їх до слова. Навіть завзяті танцюристки не шкодували, що замість веселої мелодії почули розповідь про нелегкі дні та ночі наших бійців і волонтерів на сході України, про те, як жінки стають сильними.
Усі заслуги Ольга Володимирівна ні в якому разі не присвоює собі. Каже, що це — колективна творчість. Не обійтися без допомоги голови ветеранської організації Людмили Лашко, невтомних помічниць Людмили Задніпровської, Любові Деньгуб, Наталії Мельникової, подружжя Олени й Олександра Макух, Лідії Царенко, Ольги Хомяк, Андрія Харченка.
Не може не згадати Наталію Кононову. Завжди в пригоді підтримка Голови Наглядової ради — Президента АТ «Слов’янські-шпалери КФТП» Анатолія Бондаря.
— Людям необхідне спілкування, ніби вода у спеку. Багато заважає в цьому коронавірус.
Локдауни — це тяжко
Ольга в такі часи вдома малювала фарбами картини, як це нині модно, по цифрах. Гарно й на серці спокійніше. Але з неспокоєм краще! Ще не раз клуб «Друге дихання» збиратиме своїх учасників, а Ольга хвилюватиметься перед початком.
Одне її турбує: «В нашій „гвардії“ багато жінок, а чоловіків-ветеранів — мало, засиділися вдома». Самокритика — непогана річ. Не може такого бути, щоб їхні ряди не поповнювалися представниками сильної статі. Та поки що сильніші жінки.
