У Корюківському музеї 20 січня провели вечір відеопам’яті земляка, уродженця Жуклі Василя Устименка. Учасники зустрічі почули про цю непересічну людину багато такого, про що навіть не здогадувалися. 18 січня цього року Василю Устименку виповнилося б 85 років.
Директорка музею Людмила Бабич розповіла, що працівники закладу зібрали не лише багато цікавого матеріалу про Василя Устименка та його рід, а й людей, які змогли поділитися особистими враженнями та спогадами про дружбу, спілкування й співпрацю з Василем Євдокимовичем.
Така відверта розмова дала можливість подивитися на нього з іншого боку. Та головне — пам’ять про нього продовжує жити в серцях його земляків. Василь Устименко тривалий час був незмінним керівником Корюківського відділення товариства «Чернігівське земляцтво» в Києві. Очолював його 16 років.
Його книги
Про творчий доробок Василя Устименка, який складає більше ніж 20 робіт, розповідала колишній бібліограф районної бібліотеки Тетяна Сіренко.
Тетяна Василівна мала змогу прочитати всі його книжки, тому й говорити про них їй було легко. Вона сказала, що таких краєзнавчих творів, як книга про Жуклю, в Україні не більше трьох.
Це унікальна фундаментальна праця про історію села. А загалом кожна книга Василя Євдокимовича про чернігівський край — справжній шедевр. Їх треба читати, про них необхідно розповідати школярам, аби вони знали про такого патріота своєї малої батьківщини, як Василь Устименко.
Найближчі земляки
До музею цього дня прибули три жінки-жуклянки: староста села Ірина Прохоренко, колишня директорка Жуклянської школи Надія Андрос та найближча соратниця Василя Устименка Ольга Сирова.
Ірина Прохоренко тепло згадувала свого земляка, який багато зробив для Жуклі
Кожна з них знайшла особливі слова, щоб розповісти про Василя Євдокимовича. Ірина Прохоренко згадала, як приїжджав їхній генерал до Жуклі. Він ішов селом, від хати до хати. Вітався, цікавився всім, чим живуть сільчани, розпитував про проблеми. А потім завжди допомагав.
Староста із вдячністю говорила про доньку й зятя Василя Євдокимовича. Після його смерті саме вони передали селу значну суму грошей для місцевого храму. З цього й почався його масштабний ремонт. Потім долучилися інші земляки, приєдналися місцеві, і вже вдалося багато чого зробити.
Надія Андрос каже, що Жуклянську школу могли закрити давно - мало учнів. Але, поки за неї боровся Устименко, вона діяла
Надія Андрос теж пам’ятає відвідини Василя Устименка. Каже, приїжджав у село, як батько, котрий повертається додому після далекої дороги. Завжди віз подарунки: школі, церкві, людям.
Дуже боляче йому було наближатися до місця, де стояла батьківська хата. Її вже давно немає, лише квітує татова яблунька, яку той посадив, коли одружився. Багато часу відтоді минуло, а деревце живе й радує людей. Саме до нього поважний гість завжди йшов, наче до найріднішої людини. Постоїть, поговорить.
Зважаючи на важкі часи, привозив то мішок цукру, то борошна, макарони тощо, щоб діток краще годували. Школу все ж довелося закрити. Дуже переживав.
Пам’ятає Надія, як привіз генерал до села 390 саджанців яблуньок. Роздавали їх усім охочим. Василь Євдокимович просив, щоб допомогли стареньким немічним людям посадити деревця. Він дуже хотів, щоби в кожному обійсті квітувала земляцька яблунька. І в багатьох вони досі родять.
Ольга Сирова пригадала, як Василь Євдокимович востаннє помахав рукою з балкона своєї квартири, ніби прощаючись. Це було за два місяці до смерті - на його день народження, 19 січня 2020 року
Ольга Сирова — журналістка, випускна редакторка відомого всеукраїнського журналу «Наталі» хоч і уродженка Жуклі, та їхні з Василем Устименком життєві шляхи тривалий час не перетиналися. Батьки завжди їй про нього розповідали, проте зустрілися лише 1996 року.
Для Ольги це був дуже важкий життєвий період, коли помер її чоловік. Василь Євдокимович сам знайшов землячку, розраджував, як міг. Він запропонував вступити до Чернігівського земляцтва, і Ольга Василівна жодного разу про це не пошкодувала.
Більше як двадцять років вони пліч-о-пліч шукали можливості, чим допомогти малій батьківщині. Везли все, що вдавалося знайти: комп’ютери, книги, одяг, меблі, продукти. Допомагали школам і дитсадкам, багатодітним родинам, літнім людям. Транспортом підсобляли уродженці Корюківщини.
Ольга має автівку, тож часто нею їздили додому в село з Василем Євдокимовичем. Згадує: «Це були чудові моменти, коли мали стільки часу для спілкування. Говорили на різні теми. Та була одна, якої ніколи не торкалися — політика». В Ольги Сирової були власні погляди на те, що відбувається в Україні, а Василь Устименко завжди дотримувався державницької позиції.
Ольга Василівна й зараз пам’ятає його охайний, схожий на жіночий, почерк. Якось він поділився, що хоче написати ще одну книгу до 25-річчя товариства «Чернігівське земляцтво». Стільки роботи задля цього зробив! Ольга навіть набрала кілька розділів його рукопису.
Та закінчити книгу Василь Устименко не встиг. І ніхто не продовжив, земляцтво теж не взяло на себе відповідальність завершити справу жуклянського генерала. Остання їхня зустріч відбулася за два місяці до його смерті. Це було 19 січня 2020 року.
Кілька представників земляцтва прийшли привітати його з днем народження. І хоча він уже був дуже хворим, може, сто разів спитав Ольгу, коли вони поїдуть у Жуклю. Вона обіцяла, що тільки-но потепліє, відразу й вирушать. Гості пішли, а Василь Євдокимович вийшов на балкон і довго-довго махав їм услід рукою, ніби прощаючись. А невдовзі його не стало.
Він завжди жив скромно, хоча й мав простору квартиру в престижному районі столиці. Ні дорогих меблів, ні шикарних ремонтів. У його кабінеті була величезна бібліотека — тисячі книг. І подарунки він приймав лише книгами та картинами.
У Василя Євдокимовича завжди був надійний тил — його любляча дружина Ніна Микитівна. Вона наче стояла в нього за спиною, допомагала в усьому. І він безмежно її кохав і цінував.
Коли їхав у Жуклю, завжди тричі телефонував. Перший раз із Чернігова: «Ніно, ми вже в Чернігові». Потім з Мени, звідки родом дружина: «Ми в Мені». І востаннє із Жуклі: «Приїхав у Жуклю».
Полишив цей світ Василь Устименко на лікарняному ліжку. Ольга Сирова згадує, що того дня зателефонувала Ніна Микитівна й повідомила сумну звістку. Каже, багато людей на поховання не бери, бо зараз же локдаун.
Прощалися з Василем Євдокимовичем найближчі, серед яких були керівник Чернігівського земляцтва Віктор Ткаченко й багаторічна помічниця у всіх його справах Ольга Сирова. Поховали його на Байковому кладовищі.
За рік на могилі встановили мармуровий пам’ятник, де він зображений у штатському. Генерал Василь Устименко ніколи не наголошував на своїй роботі. Лише прочитавши його книгу «Обов’язок. Звитяга. Честь», можна дізнатися про особливу роль державної фельд’єгерської служби, якій він присвятив багато років свого життя.
Слова вдячності
Багато гарних слів пролунало того дня в музеї про Василя Устименка від його рідних, друзів, знайомих. Для всіх він лишився в пам’яті особливою людиною. Людиною слова й обов’язку, прикладом скромності та наполегливості в досягненні задуманого. А для найрідніших — чоловічим ідеалом.
Завдячуючи працівникам музею, які знайшли відеоматеріал про Василя Устименка, учасники зустрічі знову почули його стишений спокійний голос, побачили його живим, сповненим сил і планів. Шкода, що не всім їм судилося здійснитися.
Він мріяв, що на Корюківщині буятимуть земляцькі сади. Доклав до цього значних зусиль. У селі Наумівці, що поруч з Корюківкою, за його сприяння 2002 року заклали десятигектарний сад. Скільки роботи було зроблено, скількох людей він прилучив до цього! І сад квітував, і вже родив. Його яблучками смакували наумівські школярі та вихованці дитсадка.
Ольга Лантух дуже шкодує, що занепадає земляцький сад у Наумівці, який був закладений з ініціативи Василя Устименка
Місцева поетеса Ольга Лантух присвятила земляцькому саду свій вірш «Сад сонця і любові», де є такі слова: «Й заквітчана Наумівка в цей час трима в долонях вже земляцьку мрію. Ви чуєте, наумівці? ДЛЯ НАС Сад Сонця і Любові зеленіє…»
Але зараз він занепадає. Ольга Степанівна так і сказала: «Душа болить за земляцький сад Василя Устименка».
