Про бучанську різанину сьогодні знають усі. Тоді, коли світ вже іменує вбивства мирних жителів в Україні геноцидом, російські політики і громадяни виявляють блюзнірство, коли говорять, що українці брешуть, а кадри з Бучі – інсценізація. Окрім Бучі, є ще Гостомель, Ворзель, Ірпінь, Бородянка, Макарів. Є свідки. Є ті, хто все своє подальше життя переживатимуть біль втрати рідних. Серед них Лідія Лєтошко, у якої ворог забрав життя рідного брата. У пам'ять про нього вона погодилася поспілкуватися з Сусіди.City.
Три постріли в потилицю
З Лідою Бугай (таке прізвище вона носила до заміжжя) ми знайомі зі студентських років. В Прилуцькому педучилищі, де навчалися у 80-х роках, вона була на курс старшою від мене. Іноді разом їздили приміським поїздом на вихідні додому – вона на Бахмаччину, а я на Сновщину. Потім зустрічалися вже в Сновську, бо були колегами-вчителями, хоч і в різних школах.
Навіть переїзд Ліди згодом на постійне проживання до Гостомеля не завадив дружнім зв'язкам, бо хоч і віртуально, аде продовжували спілкування в соцмережі. Переважно це були вітання зі святами, днем народження. Але допис на сторінці Ліди декілька днів тому, окрім сліз співчуття, викликав ще більшу ненависть до ворога. Її брата Олександра Бугая росіяни безжально розстріляли трьома пострілами в потилицю на одній з вулиць Гостомеля. Про звірства окупантів в Україні мають знати якомога більше людей.
Пів життя віддав росії, яка його вбила
Микола та Марія Бугаї усе своє життя мешкали в селі Піски, що на Бахмаччині. Сюди на могилу батька щорічно приїжджали шестеро дітей з різних куточків України, куди їх розкидала доля. На жаль, тепер уже не всі приїдуть, бо днями їхнього сина Олександра поховали поряд з батьком на сільському кладовищі.
– В Гостомелі я проживаю вже давно, – розповідає Лідія. – Переїхала сюди з сім’єю у 2005 році зі Сновська. Тоді ж, сімнадцять років тому, тут придбав житло і мій старший брат Сашко. До того він тривалий час жив і працював на півночі росії, куди поїхав на нафтовий промисел одразу після служби в армії, згодом – в Сочі. Там і одружився був, але сімейне життя не склалося – розлучився, дітей не мав.
Ще до армії захоплювався боксом. Зовсім не вживав спиртного, не палив, займався спортом, зокрема силовими видами. Залучав до цього заняття й підростаюче покоління – деякий час займався тренерською роботою. Оскільки мав пожиттєву групу інвалідності (її отримав під час служби в Афганістані, звідки, слава Богу, повернувся живим), то в Гостомелі вже офіційно не працював. Лише іноді таксував на своєму авто.
– Саша завжди був оптимістом по життю, – згадує Лідія Лєтошко. – У свої майже 60 років мав ще далекосяжні плани на майбутнє. Щирий, завжди усміхнений, готовий прийти на допомогу всім, хто її потребував. Дуже любив наше рідне село і не оминав нагоди побувати там на травневі свята.
До останнього надавав допомогу
Лідія розказує про те, що після російського вторгнення, просидівши з донькою в підвалі багатоповерхівки чотири доби, зрозуміла, що якнайшвидше потрібно евакуюватися. Скільки не просила брата їхати разом з ними, але він не погоджувався.
– Моя сім'я виїхала до Польщі, а Сашко лишився дома, – каже жінка. – Підтримували з ним зв'язок: телефонували одне одному, спілкувалися в соцмережі. В Польщі ми дізнавалися всі гостомельські новини з перших вуст, від брата і, звичайно, переживали. Коли зайшли росіяни, жителів зігнали у підвали багатоповерхівки. Одна жінка була поранена і потребувала термінової допомоги. Рашисти дозволили вивезти її до шпиталю, але ніхто не наважувався, бо всі боялися. Саша ж згодився: взяв свою машину, забрав жінку та ще одну родину з дитиною і відвіз до шпиталю в Ірпінь. Потім повернувся назад.
Останній раз з ним спілкувалися 5 березня, у той день до будинку Олександра зайшли загарбники і, вигнавши господарів, поселилися в ньому. Телефони забрали і розбили. До двору поставили танки.
– Відтоді Саша жив у підвалі, а на зв'язок перестав виходити, – розповідає Лідія. – Декілька днів намагалася зв'язатися з ним, а потім почала телефонувати знайомим. Спочатку вони казали, що брат живий, згодом повідомили, що вже днів п'ять його не бачили. Знала, що евакуації не було, а отже його або вивезли до Білорусі, або ж він перебуває у полоні, або ж найстрашніше – його вбили. Ми подали у розшук, донька написала оголошення в Фейсбуці. Але все безрезультатно.
Одна родина за столом… У ще мирній Україні
Коли Гостомель звільнили від орди і в місто зайшли наші військові, вони стали оглядати вбитих. Їх було дуже багато. І ось 3 квітня Юлії, дочці Лідії, зателефонували в месенджер і попросили опізнати чоловіка, у якого при собі був техпаспорт на авто. Важко було в це вірити, але, на жаль, це був Сашко.
– Я знаходилася в Польщі, інші мої брати і сестри перебували хто де, – пригадує той день Лідія. – Ми дуже переживали, щоб Сашу не поховали в чорному пластиковому мішку в братській могилі. Дуже цього боялися.
Похований там, де «закопана пуповина»
Щоб тіло Олександра Бугая забрати з Гостомеля і гідно поховати на малій батьківщині, його рідним прийшли на допомогу військові. На той час в Гостомелі була тривала комендантська година, а тіло треба поховати якомога швидше. Цим уже займалися земляки-пісківчани.
– У нас була одна мета – забрати його, щоб собаки не розтягнули тіло, – плаче жінка. – У селищній раді зареєстрували факт смерті на звичайному папірці, навіть без печатки, просто з підписами. Усі документи оформляли в іншому місці.
Велику вдячність Лідія висловлює Валерію Колоші, керівнику ПСП «Пісківське», побратиму Саші (разом вони проходили службу в Афганістані). Валерій Петрович з допомогою військових зміг вивезти тіло з Гостомеля і організував поховання.
– Мені дуже болить ця втрата, – каже Лідія. – Ворог раптово зруйнував усе: зрівняв з землею наші міста і села, осиротив дітей, зруйнував людські долі. Від кого чи чого вони захищали мого брата? Боляче, розривається серце на шматочки у кожного з нас. Але трішки заспокоює те, що брат похований в рідній землі. Там, де, як казав Валерій Колоша, «закопана пуповина», біля могили батька. Царство небесне тобі, братику! Після Перемоги ми обов'язково до тебе приїдемо.
