Марина Голова виїхала в ніч з 23 на 24 лютого з Харківщини до батьків на Чернігівщину. Прибула до Сновська о третій годині, а о п’ятій — розпочалася російсько-українська війна. Які випробування випали на долю жінки з інвалідністю та якої допомоги вона зараз потребує.
Дорога додому
Марина Голова з п’ятирічною донькою Настусею мешкають у Харківській області в селищі Покотилівка, де винаймають кімнату в гуртожитку. Там 42-річна жінка проживає вже багато років, а рідний дім у Сновську полишила ще п’ятнадцятирічним дівчам.
На Чернігівщині в неї батьки-пенсіонери та брат. Їхала вона на малу батьківщину, щоби переоформити групу інвалідності, бо має важку недугу — цукровий діабет, інсулінозалежна. Також треба було поновити виплати на дитину як матір-одиначка.
Всі речі вона відправила поштою, а з невеличкою валізою, в якій було трохи ліків і харчів, її забрали попутним транспортом друзі.
— Ми нічого не підозрювали, — відповідає на запитання щодо вторгнення росіян в Україну наша співрозмовниця, — спокійно собі їхали й усе. Я планувала на початку березня побувати в управлінні соцзахисту населення, пройти комісію на продовження третьої групи інвалідності, пожити трохи в батьків.
Але це «трохи» розтягнулося на невизначений термін. І тепер я вже планую цієї осені віддати Настю в перший клас у Сновську, бо їй наприкінці червня виповнюється шість років.
Відчай і розгубленість
Марина написала мені у Фейсбуці, коли прочитала на нашому вебсайті Сусіди.City про те, що благодійний фонд «Єдність» за майбутнє» допомагає людям з Корюківського району. Вона розповіла, що їй дуже потрібні харчі, засоби гігієни, а також глюкометр і тест-смужки для вимірювання цукру в крові. Коли ми зконтактували, вона повідала свою історію з подробицями.
Так трапилося, що поштову автівку, в якій везли до Сновська її сумку з ліками й особистими речами, розстріляли окупанти. Пізніше, наприкінці квітня, вона таки її отримає, та дуже пошкоджену, з дірками від ворожих куль.
Усе, що в ній було, виявилося непридатним для використання: глюкометр, тест-смужки, гормони, речі, міксер, який везла у подарунок батькам. Уціліли тільки документи, які вона поклала в бокову кишеню. Ще одна валіза, яку жінка відправила 22 лютого, й досі «блукає» Україною.
Жінці довелося змінити звичні ліки на ті, що вдавалося з допомогою добрих людей знайти. Сновчани приносили те, що в них лишилося, по кілька уколів, пішли у хід навіть таблетки, прострочені ліки. Потім вона вийшла на Асоціацію діабетиків України. З їхньою допомогою за кордоном для неї зібрали багато інсуліну, дуже якісного та коштовного.
Уже 28 березня посилка з такими необхідними ліками прибула в Чернігів. А яким чином її доставити в Сновськ? Що тільки не робила Марина, зверталася навіть у Сновську міськраду — ніхто не зміг допомогти.
Нічого не залишалося, як дати дозвіл на розпакування посилки та роздавання ліків чернігівцям, бо термін їх зберігання спливав. А інсуліну там виявилося дуже багато, напевно, на усіх інсулінозалежних у Сновську вистачило б. Пізніше з Австрії переселенці прислали глюкометр та інше необхідне для діабетика.
Коштів немає
Марині та її доньці лише 14 квітня присвоїли статус внутрішньо переміщених осіб. Позаяк вона зареєстрована у батьків, довелося надавати багато різних довідок, які б підтвердили, що до війни вони мешкали на Харківщині. Проте кошти як ВПО й досі не отримали.
Немає поки й «дитячих» виплат. Жінці з інвалідністю, малій дитині, двом літнім людям доводиться виживати на невеличкі пенсії батьків. Зрозуміло, що й на харчі не вистачає, а ще потрібні одяг, засоби гігієни тощо. Дитину в школу необхідно взути та вдягнути, купити канцелярське приладдя.
У Корюківці 26 травня на комісії їй продовжили на рік інвалідність. Жінка каже, що навіть поїздка зі Сновська до Корюківки зараз для неї фінансово тяжко дається. А нещодавно нова проблема з’явилася — у доньки виникли проблеми з зором. Одне око бачить лише на 50%, розвивається серйозна хвороба, тож направляють до Чернігова.
— Це ще одне випробування для мене, — каже жінка. — І не відомо, чим усе закінчиться.
Підтримка переселенців
Марина зв’язалася з координаторкою БФ «Єдність» за майбутнє» корюківчанкою Іриною Титенко, оформила анкету та сподівається на його фінансову підтримку. У корюківському молодіжному центрі «КУБ» жінці теж надали допомогу.
Якщо хтось бажає прилучитися до благодійництва та підтримати родину Марини, телефонуйте на її номер: (096)295 35 82. Сьогодні, коли триває війна, кожен може стати волонтером. Для цього потрібні лише щире бажання та співчутливе серце.



