Війна зробила безхатьками не тільки тисячі українців. На вулиці опинились десятки тисяч тварин, які до цього жили в будинках та квартирах. Коти й собаки, не навчені виживати самостійно, були фактично приречені на загибель.
Власники, тікаючи з міст, часто лишали своїх колись улюблених тваринок напризволяще. Пояснювали це тим, що ніяк не могли вивезти чотирилапих друзів. Але водночас є безліч неймовірних історій порятунку тварин. Люди залишали в будинках цінні речі, але евакуювалися разом зі своїми «хвостиками». Кілометрами несли на руках собак, котів, шиншил та хом’яків під обстрілами. Кожен сам робив вибір, кого рятувати – коштовні речі чи живих істот. Ось кілька історій про врятованих пухнастиків.
Шиншила чи комп’ютер?
Мешканка Чернігова Ольга перші тижні війни провела разом з подругою в підвалі. Дівчата знімали квартиру в центрі міста, в районі колишнього готелю «Градецький». Коли поряд з їхнім будинком мало не щодня почали вибухати снаряди, вирішили тимчасово перебратися до одного з сарайчиків в підвалі. Разом з собою, окрім документів та води, прихопили маленьку шиншилу на прізвисько Шуша.
До квартири дівчата піднімалися максимум на кілька годин за добу – поїсти й зігрітися. Шиншилу постійно в клітці носили з собою. Маленький гризун сидів з ними і в темному підвальному сарайчику.
Виїжджати Ольга з подругою вирішили 18 березня. Тоді місто обстрілювали майже безперервно, каже дівчина. Особливо діставалось центру, де вона мешкала. Рішення про виїзд було вкрай складним для дівчини. З одного боку – в підвалі все ж яка-не-яка, але безпека. Там можна заховатися під час обстрілів. А дорога – це висока вірогідність обстрілів. В соціальних мережах постійно писали про автомобілі, які росіяни розстрілювали прямо з людьми всередині.
З іншого боку – у дівчат вже майже закінчились продукти. В місті у більшості районів не було світла, води, опалення, газу. Зв’язок зник у них ще в 10-х числах березня. А тепер без електрики і телефон неможливо було зарядити.
Виїжджати подруги вирішили «попутками» – якщо пощастить. В таку дорогу речей можна взяти мінімум – тільки найцінніше.
– Коли я зрозуміла, що потрібно обирати – комп’ютер чи шиншила – рішення було однозначним. Ніяких варіантів – вивозити тільки Шушу, – розповідає Ольга. – Як я могла її залишити? Ми стільки разом пережили. Ховались від бомб та ракет в підвалі! Я взяла мінімум своїх речей. Фактично тільки гроші, документи, зовсім трохи одягу. Ну і Шушика, звичайно!
Ользі та її подрузі пощастило таки зловити «попутку». За вісім годин вони доїхали до Києва. Потім добу чекали на столичному вокзалі потягу на захід країни. Далі ще дві доби добирались залізницею до Ужгорода.
– Шуша сиділа тихенько, як мишка. Я їй давала трохи сухофруктів, але вона майже нічого не їла, – згадує дівчина. – Вона сиділа в дуже маленькій клітці. Фактично там ледь поверталась. Клітка та призначена для нетривалого перевезення, а Шуша в ній жила вже майже місяць.
Перше, що купила Ольга, коли приїхала в Ужгород – нову простору клітку для шиншили. Також придбала багато смачного спеціального корму для гризуна. І тільки потім пішла купувати необхідні речі собі.
Заспокійливе для Каліфорнії
Ще одна родина виїжджала з Києва разом з собакою на ім’я Каліфорнія. В родині песика скорочено називають – Каля. Вона – мікс бордер-колі та дворняжки, їй 4 роки.
Сім’я Тамари Вікторівни взяла собаку з притулку. До них вона жила вже в одній родині, але там з нею погано поводилися. Собака травмована, розповідає жінка, вона боїться всього і часто стресує.
Коли родина Тамари Вікторівни вирішила евакуюватися зі столиці, питання залишити Калю в Києві навіть не виникало. Хоча вони розуміли скільки клопоту матимуть з переляканою твариною в дорозі.
– У нас ні з ким було її лишити, – розповідає жінка. – А просто викинути собаку ми не можемо, бо в нашій сім’ї Каля – це член родини. Раз ми вже взяли собаку до себе, то несемо за неї відповідальність.
– Ми виїжджали на машині друзів, – розповідає Тамара Вікторівна. – Каля до цього всього декілька разів їздила на машині, тому ми знали, що вона буде нервувати. Ми дали їй заспокійливе, але вона погано зреагувала на нього, її нудило майже всю дорогу до Луцька. Каля погодилась поїсти тільки на третій день, коли вже прибули до Львова. Наша подруга дала їй відварені курячі тельбухи. Свій звичний корм собака відмовлялася їсти ще декілька днів.
Сьогодні Каля з господарями вже повернулась в рідний дім у Києві. Дорога назад не була для нею такою нервовою. Каліфорнія знову добре їсть та із задоволенням гуляє на вулиці.
Свинка Фрося і зерно із засівання
Чернігівська родина Олени та Олександра разом з двома дітьми майже три тижні з початку війни провели в підвалі на вулиці Толстого. В квартиру піднімалися лише ненадовго в ті рідкі години, коли не було обстрілів. В рідних стінах залишалася лише їхня домашня улюблениця – морська свинка Фрося.
– Вона спокійна у нас, – ділиться Олена. – Сидить собі у клітці, жує сіно. Їй вдома краще було, ніж у підвалі. Єдина проблема з Фросею – корм. Нам вже майже нічим її було годувати. Вона доїдала останню моркву з балкона. Ще ми знайшли для неї трохи зерна.
– Цікава історія з тим зерном, до речі, – додає Олександр. – Його нам теща передавала щороку на засівання. І цього року прислала торбинку невелику. Ми трохи засіяли 14 січня, а чимало ще лишилось. І ось цим зерном ми годували нашу свинку.
– Фрося дуже перелякалась, – згадує Олена. – Вона нічого не їла і не пила. Весь час намагалася вибратися з банки. Але нам більше нікуди було її посадити. Клітка в машину не влазила. Ми ще тоді зрозуміли, що навіть якщо раптом нам вдасться виїхати з міста, вивезти Фросю – то буде велика проблема.
Родина Олександра та Олени таки виїхала під обстрілами з Чернігова 17 березня. А ось Фросю їм вдалось прилаштувати. Її тимчасово віддали другу родини – ветеринару за професією. Потім, коли ворог відступив і обстріли припинилися, морську свинку забрали до себе батьки Олександра. Тепер тварина у повній безпеці.
– Єдина її проблема сьогодні – переїдання, – сміється Олександр. – Батьки їй багато їжі дають. Траву рвуть, буряк, моркву, огірки – все дають. А у морських свинок немає почуття міри. Їм скільки даси – стільки і з’їдять.
Звірі, люди – всі разом
Під час обстрілів люди часто спускалися в підвали разом зі своїми домашніми улюбленцями. В укриттях можна було побачити собак та котів найрізноманітніших порід, шиншил, хом’яків, декоративних мишей та пацюків.
– У нашому підвалі були і люди, і тварини. В одному сарайчику сидів собака на ім’я Томас. Йому ще і року не було на той момент, – згадує мешканка вулиці Хлібопекарська Параскева Макарівна. – Господарі Томаса виїхали ледь не в перший тиждень, а свого улюбленця лишили на подругу – нашу сусідку. Дали «в придане» пакетик собачого корму. А у подруги тої – двоє дітей маленьких. Самим хтозна що їсти, а тут чужа собака! Томас бігав по підвалу, всіх облизував і постійно трусився. Сусідка казала, що то він після обстрілів такий нервовий став. В принципі, непоганий такий песик, нікому нічого злого не робив.
Домашніх тварин господарі, коли тікали з міста, часто залишали на вулиці
Вони бігали біля смітників у пошуках їжі. Але в березні там майже нічого поживного для них не було. Люди фактичного нічого не викидали з продуктів. Голодні собаки намагались знайти прихисток в підвалах, але зазвичай нічийних песиків і туди не пускали.
– Ніхто не знав, як та собака поведеться під час обстрілів, – розмірковує сусід Параскеви Макарівни Микола. – А як собака перелякається і почне на людей кидатись? А у нас там діти. Та й годувати їх нічим, тих собак.
– А у моїх дітей в підвалі жив хом’як. Його лишили господарі, коли тікали з міста, – згадує Параскева Макарівна. – Лишили разом з великою комфортною кліткою. І корма нормально в нього було. Це мені невістка розповідала. А ось у сусідньому підвалі люди піймали морську свинку. Тваринка була дуже перелякана. Скоріше за все, її власники просто «відпустили на волю».
Кіт і собака тікали разом
Мешканці Дніпра Дарині довелось виїжджати з рідного міста разом з собакою, яку дівчина викупила у «чорному розпліднику» буквально за півтора місяця до початку війни.
– Мені його винесла власниця цього притулку, – розповідає Дар’я. – Винесла тремтячого, з геть лисим пузом і шиєю. Сказала, що щеплення є, але нема документів. Також повідомила, що собаці три роки. Я його оглянула – подивилась зуби, вуха. Все занедбано. Я його забрала. А через день йому стало зле, він перестав їсти і пити. Після огляду у ветеринара, мені сказали, що у собаки язва шлунку, ураження паразитами та порок серця. Зайнялася лікуванням, зробила всі щеплення, проходимо регулярний контроль у ветеринара. Сьогодні мій чотирилапий хвостик чипований та почувається краще.
З рідного міста Дар’я екстрено виїжджала 24 лютого. З собою взяла наплічник з необхідними речами та собаку. Про те, щоб залишити чотирилапого друга, у дівчини і думки не було!
– Я їхала в машині зі своєю подружкою, котра везла з собою кота, – розповідає дівчина. – Ми боялися, що кіт і мій Семен (так звуть собаку) будуть конфліктувати чи битися, але вони обійнялися, притиснулись один до одного – і так їхали до самого Закарпаття. Однак виявилося, що у моєї собаки був стрес, він відмовлявся від їжі. Я навіть уявити собі цього не могла, я взагалі думала що йому буде все однаково.
Евакуація з тваринами – справа не проста, але цілком реальна, переконана дівчина. Дар’я розповідає, що її знайомий з Харкова вивіз сімох дорослих кішок та трьох кошенят. Чоловік попросив у волонтерів велику переноску і вивіз всіх хвостиків до Європи. Там вони тепер живуть у безпеці.
За словами Дар’ї, перетнути кордон з тваринами теж не є проблемою. Це могли зробити власники навіть без стандартного пакета документів на тварину, який діяв до 24 лютого. До людей з домашніми улюбленцями прикордонники ставились з розумінням, а волонтери допомагали всім необхідним.
– Для переселенців мій Семен був розрадою, вони з ним грали і у них набагато покращився емоційний стан. Вони на деякий час забували жах, тривогу, страхи. Мій песик дуже товариський і полюбляє сидіти на руках, щоб його гладили. Я сама часто гуляла зі своїм хвостиком вздовж річки. Це мені допомагало переключатись на «звичайне» життя перший, другий, третій місяці повномасштабної війни. Це також можна розцінити, як інструмент адаптації, – ділиться дівчина.
Дар’я – волонтерка з багаторічним досвідом. Вона продовжила допомагати іншим і в евакуації. Підтримувала людей, а песик Семен підтримував її. Проблемним виявилося лише харчування собаки в евакуації:
– Раціон змінився у тварини. У мене немає можливості зараз готувати йому індивідуально з урахуванням його звичок та рекомендацій лікаря. Десь з місяць було важко, а зараз собака адаптувалася і їсть те, що я готую собі. Підібрати корм йому дуже важко. Він майже від усього відмовляється, а те єдине, що він інколи їсть, важко знайти в магазинах. До того ж, той дуже дорогий. Зараз це не для мого бюджету.
Нещодавно Дар’я купила своєму песику вишиванку. Одягнули її, коли їхали до Європи. Дівчина розповідає, що модний песик зібрав багато уваги.
– Такі маленькі радощі допомагають далі жити та пом'якшують стрес. Набагато легше комунікувати у новому середовищі та знайомитися з людьми, коли на руках маленький допитливий песик, – переконана Дар’я.
Дівчина жодного разу не пошкодувала, що евакуювалась разом з своїм пухнастиком. Втім, як і багато інших власників тварин, які обрали порятунок живих істот, а не цінних речей.
