З 1 серпня колектив Корюківської лікарні побільшав на шістьох молодих лікарів. Серед них є сімейна пара: Олексій та Олена Хроменки. Родина могла б знайти роботу далі від Корюківки, що майже на кордоні з російським агресором. Однак молоді лікарі не злякалися ворога. Російсько-українська війна триває, а це означає, що кожен українець має робити свій внесок у нашу Перемогу.
Лікар-хірург
Олексій — киянин, йому 28 років. Жодного медика в родині, який міг би запалити його бажання стати лікарем, не було. Навпаки: мама-фармацевт і батько-спортсмен, колишній капітан «Динамо» (Київ) з водного поло, всіляко переконували сина обирати будь-яку іншу професію, але не лікаря. Дев’ять років учитися — не жарти. А скільки ще практикуватися, щоб стати хорошим фахівцем!
Олексій Хроменко
— Але батьки невдовзі полишили цю ідею, бо знають, що зі мною сперечатися марно, — сміється Олексій Дмитрович. — Бути лікарем я хотів, скільки й себе пам’ятаю. Мабуть, звідтоді, як навчився говорити! Укріпило моє бажання й те, що в дитинстві я був надзвичайно активним і ще дошкільням отримував безліч різноманітних травм, переніс багато хірургічних втручань. Відтоді ніде, окрім медицини, себе не уявляв. І зараз не бачу себе у жодній іншій професії.
Олексій Хроменко навчався в столиці в Національному медичному університеті ім. О. О. Богомольця. У Корюківку майбутній хірург уперше прибув три роки тому проходити інтернатуру.
Олексій Хроменко запевняє: у Корюківській лікарні є всі можливості для професійного зростання. Коли він прибув сюди три роки тому, побачив, що заклад має непогану базу, а зараз вона значно покращилася: сучасне обладнання, апаратура, кваліфіковані спеціалісти.
Молодому лікарю однаково добре працюється в стаціонарі й на прийомі в поліклініці, але найкомфортніше йому в операційній. Каже, з початком повномасштабної війни у роботі хірургів нічого не змінилося, бо люди як хворіли, так і хворіють. Хірургічні патології нікуди не поділися. Пацієнтів додалося, бо й людей стало більше в нашій місцевості, багато переселенців з інших регіонів України. Йому особисто доводилося оперувати жінку з Сєвєродонецька.
Лікарка акушерка-гінеколог
Олена Хроменко
Олена родом з села Великий Самбір Конотопського району. Їй 25 років. Закінчила медичний інститут Сумського державного університету.
— Якщо мій чоловік з дитинства знав, ким хоче стати, то я з такою ж упевненістю точно знала, ким би не хотіла бути, — учителем! — зізнається Олена Сергіївна. — Чому? Бо вчителі — люди зі сталевими нервами. Я не така.
Це її мама завжди бачила свою донечку в білому халаті й радила вивчитися на лікаря. Олена була не проти, подумувала стати судмедекспертом або патологоанатомом. Та мама все-таки наполягла на іншому фахові.
Конотоп їй був ближчим, ріднішим, а Корюківка — далека й незнайома. На користь останньої її переконала татова однокурсниця Наталія Колобашкіна. Олена не розчарувалася, що тоді послухала її. Каже, на власні очі побачила, як Корюківка розвивається стрімкішими темпами, аніж деякі інші міста нашої області. І медична сфера району також.
— Свій перший робочий день інтерном запам’ятався мені тим, що я запізнилася, — сміється Олена Хроменко. — Уже всі були на місці, у робочому процесі, і тут така я заявляюся: «Добрий день!» Тож і мої колеги, гадаю, запам’ятали мене з першого дня!
Олена Сергіївна вдячна колективу не лише за теплий прийом, а й за те, що діляться досвідом, надаючи майбутнім лікарям можливість учитися. Нині вчорашня інтерн уже й сама лікарка акушер-гінеколог. Каже, різниця в тому, що з’явилася відповідальність. І вона готова її нести, бо з роботою не помилилася. Як не схибила з батьківською вчасною порадою і її мама.
Знакове місто
Корюківка стала знаковим містом для Хроменків. Спочатку тут вони обоє знайшли роботу, потім і одне одного. А згодом у Корюківці в молодого подружжя з’явився на світ первісток Матвійко. Тож якщо Олена й Олексій ще вважають себе приїжджими, то їхній син — точно місцевий, корюківчанин з народження!
А познайомилися вони, звісно ж, у лікарні. Тоді дві молоді лікарки-інтерни акушери-гінекологи спеціально навідалися в хірургічне відділення, щоб запросити інтернів-хірургів на спільну прогулянку містом. Ті, пославшись на зайнятість (чи злякавшись такої дівчачої ініціативи?), відмовилися. А Олена з Олексієм ще й погризтися встигли! Вона йому круте слівце, він їй — отакі перші враження.
Подружжя молодих лікарів Хроменків
Але доля сильніша за норов молодих. Тож невдовзі з’явилися почуття, обоє розгледіли одне в одному те, чого достатньо для створення сім'ї. Одружилися.
— Моя вагітність була планованою, — продовжує Олена. — Але я одразу вирішила, що ходитиму на роботу, поки зможу. Просила завжди викликати мене на пологи хоч і серед ночі, хотіла бути присутньою на операціях. Так і було.
Як Олена народжувала, то ще тести вчила, бо на часі були іспити. Матвійко з’явився на світ у результаті кесарського розтину. Коли молода матуся після операції відкрила очі, то побачила свого чоловіка, який повідомив їй радісну новину: «Лєна, ти народила! У нас син!»
А за деякий час Олексієві довелося вже шукати свою дружину по всьому відділенні. Бо та тільки-но відійшла від анестезії, одразу взялася оформляти свою історію пологів у ординаторській! Олена не приховує: їй дуже подобається вчитися, хоче розвиватися у своїй професії, планує освоїти лапароскопію, естетичну гінекологію тощо. Тож чого втрачати час?
У декретній відпустці Олена Хроменко майже не була. З семи місяців маленький Матвійко супроводжував маму на роботу в лікарню. У відділенні його вже жартома називали директором.
До червня його допомагала няньчити київська бабуся, яка з початку війни жила в Корюківці. Нині хлопчик в іншої бабусі, в селі Великий Самбір. А батьки активно шукають йому няню в Корюківці, проте не за всі гроші світу. Допомогу бабусь цінують, але зазначають, що народжували дитину для себе, а не для своїх мам.
Олена й Олексій у Корюківці винаймають житло. Визнають: своє було б краще, однак власні квадратні метри не є вирішальними для них. Якби хотіли зробити це головним критерієм, то залишилися б у Києві, де в Олексія є квартира.
— Знаєте, як про нас казали місцеві жіночки? «Це — хірург, а це — його медсестра», — згадує Олена. — Такий «вердикт» винесли, мабуть, через те, що Олексія, буває, з дому на авто забирають на роботу, а я пішки весь час бігаю. Попервах ображалася, тепер ні.
Олена зауважує, що їхня сім’я — ще та суміш, бо обоє — лікарі до кісток! Тож удома у них розмови тільки про роботу й пацієнтів. І друзі їхні теж усі лікарі. І відпочивати їм не доводиться, бо щось запланувати неможливо. Адже лікарі самі собі не належать.
