Життєрадісному білявому юнаку з Хотуничів 20 червня мало б виповнитися 24 роки. Він – старший брат п’яти сестричок в багатодітній родині Наталії та Євгенія Марченок. І хоч для Євгенія він був не рідним, бо в Наталії це другий шлюб, жінка каже, що чоловік і син разом дружно вирішували всі чоловічі питання нелегкого сімейного побуту сільської родини.
Хотів стати військовим
– Ми з Женею почали жити разом, коли Толі було всього чотири роки, – розповідає змучена горем жінка. — До того я ростила сина сама, сподіватися не було на кого. Як побралися – малий одразу чоловіка став татом називати, я й не просила його про це, сам так вирішив. Різниця з сестричками у Толі велика – 9 років зі старшою, Лєрою. Мені лікарі діагноз безпліддя встановили, я вже й не сподівалась, що ще раз мамою стану. А потім дівчатка одна за одною знайшлись. Двох старших – Лєру і Вероніку – Толя мені фактично виростив. Я на роботі, він – на няньках. І досі в селі згадують, як Толя повмиває їх ранком, одягне, позаплітає коси акуратно і веде селом – по обидва боки, кожну за ручку тримає. Потім посадить, було, десь у затишному місці, з місцевих дівчат няньку знайде і – з хлопцями м’яча хоч трохи поганяти.
Наталія розповідає, що син завжди мріяв стати військовим. У жінки по материнській лінії всі чоловіки в роду носили форму. Тож, мабуть, у хлопчині говорив голос крові. Вона вмовляла сина відмовитися від наміру, зважаючи на те, що безоплатно вступити не вдасться, а коштів у родини не зайвих. Але він настояв на своєму і після 9-го класу пішов навчатись до Чернігівського військового ліцею.
По його закінченню через два роки Наталія знову спробувала переконати сина змінити рішення щодо військової кар’єри. Навіть взяла направлення в місцевому відділку поліції для навчання по цьому профілю. Однак втрутився викладач ліцею: «Мамо, не заважайте сину. Він у вас природжений лідер, природжений командир. Це його покликання».
Завжди йшов до своєї мрії
Вступати до омріяного Харківського університету Повітряних сил Толя поїхав сам. То був 2014 рік.
– Я не могла з ним тоді поїхати, бо в мене нещодавно народилася донька, – розповідає Наталія. — Я в нього тоді питала: «Синку, а що ж робитимемо, якщо не вдасться поступити? Може, давай ще кудись, в інший навчальний заклад документи подамо?» Але він категорично відмовився, казав, що обов’язково стане курсантом. Місяць жив у Харкові, здавав іспити. А тоді радісно в телефон: «Мамо, я поступив! Я є у списках! Приїжджай на присягу!» То ми тоді з Женею забрали з собою тримісячну Камілу, взяли на підмогу кума з кумою і поїхали в Харків своєю машиною. Женя всю дорогу радів: «Ото наш Толік молодчина!»
Провчившись три роки, юнак бачив, як важко батькам тягнути п’ятьох сестричок на невеликі доходи сільської родини, та ще й допомагати йому. Він сказав матері, що перевівся на заочну форму навчання і влаштувався служити по контракту на Васильківський аеродром.
– Я йому дорікала, — згадує мати. – Чого він сам прийняв таке рішення, не порадившись з нами? А він: «Якби сказав – ти б шукала гроші, щоб допомогти з навчанням. А в тебе ще п’ятеро по лавках. Все добре, мамо. Відслужу – і довчусь на офіцера. Не вік же мені старшим сержантом ходити». З АТО дзвонив, все заспокоював, щоб я не переживала. Я лише після його смерті з документів дізналась, що в нього контузія була. А нам ні словом не обмовився. Лише коли приїхав у село у відпустку після АТО, хтось із знайомих спитав: ну як воно там було? Мовчки махнув рукою, витер очі долонею, розвернувся й вийшов з хати.
П’ять років відслуживши по контракту, юнак повернувся до навчання на стаціонарі на третій курс набору 2021 року. Став знову курсантом авіаційного університету.
Другий удар став фатальним
У лютому 2022, коли вже було неспокійно й тривога літала у повітрі, Толя зі своєю дівчиною Віленою приїхали під час відпустки в село. Мріяли про пишне весілля, але вирішили зачекати, доки грошей на нього назбирають. Толя сказав: «У мами і копійки не братиму. Їй сестричок на ноги ставити. Назбираю потрібну суму – тоді й весілля відгуляємо».
– Як приїжджав, у Хотівлі – свято, – плаче Наталія. – Я вже в магазині працювала. То один прибіжить, то інший: «Тьотю Наташо, а коли вже Толя приїде?» А сестрички його як чекали! Він був для них не просто єдиним і старшим братом, а всім! Він умів їх зацікавити й до розваг, і до навчання, й до роботи. Було, стане: «Дівчата, ану всі на город! Корзина вибраної картоплі — п’ять гривень. Хто більше?» І вони всі довкола нього крутилися. Тоді, як з Віленою останній раз приїхали, він якось не так, як завжди, поводився. Ні друзів не гуртував, ні гуляти нікуди не ходили. Все біля нас та сестричок були. Толя й уроки з ними вчив, і просто спілкувався, розпитував про життя. А 21 лютого, коли вони з Віленою від’їжджали у Харків, мене біля машини обійняв. Я йому кажу: «Синку, як що з тобою станеться, я не переживу, ти ж моя надія, моя опора і підтримка». А він: «Мамо, запам’ятай, що б зі мною не сталось – у тебе ще п’ятеро. Бережи мені сестричок!» Наче щось відчував.
У казарму в Харкові, де знаходились курсанти, 1 березня влучила авіаційна бомба. З Толиного курсу, каже Наталія, тоді загинуло 49 курсантів. Коли трапився перший удар, очевидці ще чули голос Толі. Він гукав товаришів, яких завалило в приміщенні, намагався надати допомогу та витягнути хоч когось. Після другого влучання на крики хлопців: «Шуляк, Шуляк!» вже ніхто не відізвався.
Місце загибелі назвала гадалка
Наталія застигає в своєму німому горі. Їй важко розповідати про те, як обірвалась єдина ниточка зв’язку з сином. У Хотівлі не було телефонного зв’язку. Щоб спробувати додзвонитись, треба було приїжджати на околицю Городні, аби спіймати ледь вловимий сигнал. Наталія з Євгенієм часто туди їздили. Адже їхня донька Лєра, яка вчилась у Ніжині в педагогічному ліцеї, 24 лютого опинилася в Анисові під Черніговом, який страждав від шалених обстрілів. Тож батьки хвилювались за долю обох дітей, які були далеко від домівки і в невідомості.
– Нам подзвонило керівництво ліцею з Ніжина 24 лютого і сказало: «Негайно забирайте дітей!», – каже Наталія. – А як це зробити? Мости зірвані, Городня кишить окупантами, до Чернігова не добратися. Тож батьки Лєриної подружки, яка вчилася разом з нею, забрали свою доньку й Лєру до себе, в Анисів. Через два тижні там стало дуже гаряче, наш далекий родич забрав знову ж таки обох дівчаток до себе в Борзну. Коли розбомбили казарми, Вілена нам якось додзвонилась і повідомила, що руйнування великі, багато хто просто зник, не можуть знайти. І наш Толя пропав безвісти. У мене була надія, що він живий, що, можливо, поранений, що десь у шпиталі… Ото ж їхала й їхала на те місце, де можна було знайти зв’язок, щоб дізнатись про долю обох дітей. Тільки й молила Бога, щоб залишив їх живими. Та не почув він мене…
Щасливі разом. Вілена та Анатолій
Час минав, пошуки не давали ніяких результатів. Тоді Наталя звернулася по телефону до гадалки зі Сновська. Через певний час подзвонила Вілена, номер телефону якої Наталя дала гадалці для зв’язку, і розповіла, що вона назвала точнісіньке місце знаходження тіла Толі – в якому приміщенні, на якому поверсі, в якому кутку. Саме там його і знайшли вже аж 7 березня.
Забрати тіло сина в окуповану Городню не було ніякої можливості. Тому курсанта поховали у Василькові, на Алеї Слави. Але з правом перепоховання – на тому наполягала мати.
Прийшов у сон і попросився додому
– Мені весь час не давала спокою думка: скільки часу моя дитина була живою там, під завалами? Що їй довелось витримати, які муки прийняти? – слова Наталії губляться в тихих риданнях. – Щоночі прокидалась, як по будильнику, о другій ночі. І перша думка: чому саме в цей час? Може, саме о другій годині ночі душа мого синочка покинула цей світ?
А потім Толя прийшов до неї у сні. Якраз на Великдень. Наче він в якомусь кафе за білим столом на білому стільчику.
– Я до нього: «Синочку!» А він: «Мамо, забери мене додому. Я хочу додому», – виливає словами свої муки жінка. – У мене й гадки не було, що можна його могилу там, у Василькові, залишити. Знала, що будь-що привезу його додому, куди линула його душа. Потім ще приснився раз, на мій день народження, 12 серпня. Мені 47 років виповнилося. Він жодного разу не пропустив, щоб мене в цей день не привітати. Тож я чекала його хоч уві сні. Обійняв мене, поцілував. Я плачу, а він: «Мамо, все добре». Відтоді скільки просила: наснися, синочку. Поговори зі мною. Ти ж був мені першим порадником і моєю відрадою…
Як ще підлітком пас телят, щоб заробити копійчину. Як у 14 років вже мав трудову книжку й запис у ній, бо працював на канікулах з мамою на фермі. Як учителі їй казали : «За вашим сином усі діти йдуть». Як навчаючись в ліцеї в Чернігові, займався боксом. А коли поступив вже у Харків, пропустив перше заняття в секції боксу і тренер вирішив його провчити: «Ану, йди, побалуємось, покажу що таке бокс». А через кілька хвилин вже підняв руки: «Все-все, ми ж балуємось».
Як підхопив серйозне запалення легень, через ускладнення якого постав ризик комісування з армії. Тоді за порадою вчителів зайнявся плаванням і через короткий час не тільки позбавився проблем зі здоров’ям, а й став кандидатом у майстри спорту. Як в університеті був командиром підрозділу. Як приїжджав додому і йшов працювати на тракторі під час відпустки. Як не міг всидіти на місці і постійно до Євгенія: «Пап, а давай ще те зробимо. І оте».
– Він ніколи мені ні в чому не дорікнув, – плаче Наталія. – Ні за те, що без батька його народила, ні за інші періоди в моєму житті, коли не все робилось так, як треба. Я від нього бачила тільки підтримку, допомогу і чула «мамо, мамочко»…
Абонент перебуває поза зоною…
Як тільки рашисти вийшли з Городнянщини, Наталія вирішила вивезти доньок в Іспанію. Як дитина з багатодітної сім’ї, донька Діана їздила туди на оздоровлення. Родина, яка приймала Діанку, висловила готовність прийняти всю сім’ю у себе до закінчення війни.
Сама жінка поїхати не змогла – допоки не перевезла тіло сина додому, куди проситься його душа. Каже, ходила в міську раду, просила посприяти в цьому. Перший заступник міського голови Володимир Пінчук пообіцяв, як тільки з’явиться можливість – одразу привезуть. Так і трапилося. Міська рада оплатила дорогу, послуги ритуальної служби, а військкомат надав супроводжуючого, бо їхати доводилося і вночі через блокпости.
– Чоловік з доньками поїхали в Іспанію всередині квітня, – каже Наталя. – Він не хотів їхати, але я наполягла. Сказала йому: «Ти сам як хочеш – приїдеш назад чи не приїдеш, але вивези мені доньок!» Мене терзав страх, що я можу втратити ще когось із своїх дітей. Організувати їхній виїзд допомогли теж Володимир Пінчук та Тетяна Висоцька. Допоки чекала можливості перепоховати сина, ледь не збожеволіла. Попросилася на ферму працювати – мені треба було себе кудись діти. Коли Толю у Василькові нам віддали, попросили труну не відкривати. Сказали: «Пам’ятайте його таким, яким він був при житті, бо вам ще тяжче буде». Я не знаю куди тяжче. Після того, як сина поховали, я поїхала до дітей в Іспанію. Не могла дома бути. Там усі дівчатка, вони щебечуть, трохи біль наче притуплюється, допоки їхнє тепло поруч відчуваю. Я їм одразу й не казала, що Толі нема, ховалась від них зі сльозами. А потім знайшла вдома Діанін щоденник, а там написано: «Мама нам нічого не каже. А сама плаче…» І зрозуміла, що треба сказати їм правду. Але вони й досі не визнають, що братика нема.
Жінка каже, що в Іспанії їхній родині надали окремий будиночок і знайшли роботу і для неї, й для чоловіка. І наполягають, щоб заради безпеки дітей вони залишалися там до кінця війни.
Ми зустрілись з Наталією під час її короткого приїзду сюди. Каже, треба було господарство прилаштувати, домовитися з сестрою Тетяною, щоб доглядала за будинком до їхнього повернення.
– Не можу, не можу поки що тут бути, – здригаються материнські плечі. – Машина повз двір проїжджає – я вискакую, дивлюся, чи не Толя приїхав. Когось ззаду схожого бачу – біжу слідом вулицею. Чекаю сина й чекаю. Іноді його номер набираю. А у телефоні: «Абонент знаходиться поза зоною»… У мене була мрія політати на літаку. Толя коли вперше у повітря піднявся, мені сказав: «Мамочко, я твою мрію здійснив!» Він знав, що я ніколи не бувала й на морі і хотіла його побачити. І все казав: «Ми з Віолою тебе обов’язково до моря звозимо». Не встиг… Побачила я те море. В Іспанії… Але навіщо воно мені, якщо в мене вийняли душу і забрали життя?
