Той день став по-справжньому чорним принаймні для чотирьох родин на Менщині, Сновщині, Корюківщині й Новгород-Сіверщині. Четверо людей загинули тоді поблизу села Анисів неподалік від Чернігова. Вони після двох тижнів перебування в погребах, підвалах та укриттях у Чернігові разом з іншими сміливцями вирішили вибратися подалі від бомбардувань. Але ворожа зброя наздогнала їх на рятівному шляху. Серед загиблих був і Сергій Доманцевич – 20-річний уродженець Новгорода-Сіверського, студент Чернігівської політехніки. Наш обов’язок – розповідати про загиблих, бо нікого з них ми не маємо права забути.
Маленький блогер на кухні
У Новгороді-Сіверському Сергій народився і зростав. Саме тут, в старовинному місті на Десні, минуло його дитинство, юність. Тут ходив до школи, разом з друзями рибалили, ходили в походи, грали в комп’ютерні ігри. Тут живе вся родина Сергія – мама, тато, дві сестрички, Альона і Маргарита. Саме для них спочатку він відкрив свої кулінарні здібності.
– Любив він цю справу, – розповідає Сусіди.City Альона Колієнко, старша сестра Сергія. – Це було його хобі. Пам’ятаю, як усе розпочиналося. Мені було тоді років дванадцять, Сергій – на чотири роки менший. Тоді ми вперше готували котлети. Нам дідусь придбав цифрову відеокамеру, і Сергій став проявляти себе в блогерстві. Був такий собі маленький блогер, який знімав на відео чи не кожний свій крок: ось він грається на подвір’ї, ось він на річці, а ось він щось готує.
За кілька хвилин до нового, 2022 року. Разом із сестрою та маленькою племінничкою
Альона пригадує, що в їхньому домі була невелика книга з рецептами страв. Саме з її допомогою вона з братом набули отих перших кулінарних навичок, бо чи не всі рецепти тоді перепробували.
– Він любив готувати як для себе, так і для інших, – посміхається жінка. – Найбільше йому вдавалися страви з м’яса. Коли бачив нас за приготуванням м’ясної страви, не міг стояти осторонь, контролював процес і обов’язково давав вказівки і рекомендації.
Добрий, відкритий, сором’язливий
– Сергій був з багатодітної родини, – пригадує Людмила Сова, класна керівниця хлопця. – Є діти, яким не треба тричі говорити слово «допоможи». Саме таким запам’ятався мені і цей хлопець. У нього на подібне прохання були тільки уточнення: що? і коли? Тобто повторювати не треба, оскільки розумів: у родині у них дівчата, а вони з батьком – чоловіки, які є опорою. Вчила його з п’ятого класу. Тоді він добре склав вступні іспити до гімназії – з 12 можливих балів набрав 11. Був добрим і відкритим, готовим завжди підтримати. Коли сталася та трагедія під Анисовом, я була шокована, у мене в голові крутилося одне питання: за що?! Він хотів дістатися дому, це було не тільки бажання врятуватися від обстрілів. Він прагнув бути разом з родиною і щоб батьки не хвилювалися за нього.
Його випускний. Здавалося, все життя попереду...
Людмила Валентинівна каже, що Сергій разом з однокласниками переважно займалися комп’ютерами. На перерві було тільки і чути розмови про ігри, відеозйомки.
– Водночас він був дуже сором’язливим, – ділиться вчителька. – Сергію важко було вийти на сцену під час виступів на різноманітних заходах – дуже соромився. Тому доводилося працювати над цим і мені, і однокласникам. До 11 класу він таки здолав своє ніяковіння.
Майбутній агроном з математичним складом розуму
Коли хлопець подорослішав – захопився подорожами. Ні, це не були мандри просторами України. Він любив ходити з друзями відпочивати на природу рідним краєм: з наметом, туристичним наплічником. До лісу, на берег річки, з ночівлею, з вогнищем, риболовлею та приготуванням юшки. І кожен такий свій похід Сергій фільмував: коментував, ділився враженнями, давав поради, обов’язково наголошував на дотриманні безпеки та культури відпочинку.
Хоч і виявив себе в школі учнем з математичним складом розуму, але обрав для навчання агрономію. Можливо через те, що колись у дитинстві мав ще одне захоплення. Тоді, правда, воно було більше схоже на експерименти.
– Коли ми купували якісь фрукти, особливо екзотичні, Сергійко обов’язково пробував вирощувати такі вдома, – розповідає Альона. – І неабияк радів, коли бачив паросток, що з’являвся з ґрунту. Тож після закінчення навчання в школі обрав для вступу спеціальність «Агрономія» в Чернігівській політехніці. Навчався на бюджетній формі, отримував стипендію. Раз на місяць обов’язково приїздив до батьківського дому.
Чорний ранок 9 березня
Якраз напередодні російського повномасштабного вторгнення, 22 лютого, Сергій поїхав з дому до Чернігова. А вже 24 лютого рідні стали телефонувати йому і обговорювати можливість виїхати з міста. В тих умовах зробити це було дуже складно: маршрутки не курсували, Новгород-Сіверщину з іншими північними громадами окупанти у перші ж дні заблокували від решти території Чернігівщини.
– Ми всі переживали дуже, вся наша сім’я була тут, у Новгороді-Сіверському, а брат – у Чернігові під обстрілами, – каже сестра. – Постійно були з ним на зв’язку. Сергій разом з близько 30 іншими студентами перебували в гуртожитку, переховувалися від обстрілів у підвалі. Як він розповідав, спочатку просто там сиділи і перечікували, а згодом, коли нелюди обстріляли навчальний корпус, спустили вниз ліжка і перебували в укритті постійно. Нагору піднімалися лише набрати води. Сергій переживав з приводу сховища: воно не було безпечним – просто напівпідвальне приміщення. Часом, телефонуючи, ми чули звуки вибухів. Сергій розповідав, що найстрашніше було, коли починався авіаналіт, бо район, в якому розташований університет, жорстоко бомбардували.
Розказав, що вирушатиме не сам, а ще з трьома товаришами. Дістатися до переправи та до іншого берега Десни їм допоможуть волонтери. Домовилися бути на зв’язку.
Надалі мама, Марина Доманцевич, прослідковувала шлях сина, телефонуючи йому. Він звітував: «Ми їдемо», «Ми зараз біля мосту», «Ми ідемо пішки»… Згодом Сергій перестав відповідати на дзвінки. Увечері, близько 20.30, Альоні надійшов телефонний дзвінок.
– Мене через Фейсбук розшукав якийсь чоловік, написав мені ще раніше повідомлення, але я одразу не помітила, – пригадує Альона. – Згодом прочитала: чоловік запитував, чи знайома я з Сергієм Доманцевичем. Я відповіла, що це мій брат. Тоді він попросив номер телефону, одразу зателефонував. Назвався представником менської тероборони і сказав, що Сергія немає… Тіло брата привезли наступного дня…
«Словами не можна передати біль і печаль... Ця сумна новина – як страшний сон, не можу повірити і прийняти... Сергій навчався в групі, де я два роки була куратором. Активний, життєрадісний, світлий юнак, який ще тільки починав життя, вдихав кожну його мить на повні груди, радував своїх близьких та друзів, мріяв, любив… Діти не вмирають – вони стають янголами та дивляться на нас з небес! Світла пам’ять…» – написала в коментарі під постом-співчуттям на сторінці Чернігівського національного університету «Чернігівська політехніка» викладачка Олена Тризна.
Відбиток страху на обличчі
Рідні кажуть, що Сергій наче відчував, що з ним може трапитися щось непоправне.
– Незадовго до початку війни у нього з’явилася дівчина, – розповідає Альона. – Ми не встигли познайомитися з нею. Знали, що звуть Анею і вона з Остра. Брат уже спитав у батьків дозволу приїхати з нею додому. Коли був у Чернігові під час бомбардувань, повідомив мамі номер телефону Ані. А коли вже все трапилося, мама змогла повідомити їй про трагедію.
А ще хлопець весь час переживав за рідних. На думку Альони, Сергій не стільки боявся за себе, скільки саме за найрідніших йому людей.
…Його поховали в рідному місті 11 березня. Люди кажуть, що на обличчі хлопчини так і застиг відбиток страху, пережитого в момент обстрілу.
Уся родина Сергія мріє лише про одне: щоб винні в цих злодіяннях були покарані. Покарані за смерть Сергія й інших безневинно вбитих людей.
