Той день став по-справжньому чорним принаймні для чотирьох родин на Менщині, Сновщині, Корюківщині й Новгород-Сіверщині. Четверо людей загинули тоді поблизу села Анисів неподалік від Чернігова. Вони після двох тижнів перебування в погребах, підвалах та укриттях у Чернігові разом з іншими сміливцями вирішили вибратися подалі від бомбардувань. Але ворожа зброя наздогнала їх на рятівному шляху. Серед загиблих був і Сергій Доманцевич – 20-річний уродженець Новгорода-Сіверського, студент Чернігівської політехніки. Наш обов’язок – розповідати про загиблих, бо нікого з них ми не маємо права забути.

Маленький блогер на кухні

У Новгороді-Сіверському Сергій народився і зростав. Саме тут, в старовинному місті на Десні, минуло його дитинство, юність. Тут ходив до школи, разом з друзями рибалили, ходили в походи, грали в комп’ютерні ігри. Тут живе вся родина Сергія – мама, тато, дві сестрички, Альона і Маргарита. Саме для них спочатку він відкрив свої кулінарні здібності.

– Любив він цю справу, – розповідає Сусіди.City Альона Колієнко, старша сестра Сергія. – Це було його хобі. Пам’ятаю, як усе розпочиналося. Мені було тоді років дванадцять, Сергій – на чотири роки менший. Тоді ми вперше готували котлети. Нам дідусь придбав цифрову відеокамеру, і Сергій став проявляти себе в блогерстві. Був такий собі маленький блогер, який знімав на відео чи не кожний свій крок: ось він грається на подвір’ї, ось він на річці, а ось він щось готує.

За кілька хвилин до нового, 2022 року. Разом із сестрою та маленькою племінничкоюЗа кілька хвилин до нового, 2022 року. Разом із сестрою та маленькою племінничкою

Альона пригадує, що в їхньому домі була невелика книга з рецептами страв. Саме з її допомогою вона з братом набули отих перших кулінарних навичок, бо чи не всі рецепти тоді перепробували.

– Він любив готувати як для себе, так і для інших, – посміхається жінка. – Найбільше йому вдавалися страви з м’яса. Коли бачив нас за приготуванням м’ясної страви, не міг стояти осторонь, контролював процес і обов’язково давав вказівки і рекомендації.

Добрий, відкритий, сором’язливий

– Сергій був з багатодітної родини, – пригадує Людмила Сова, класна керівниця хлопця. – Є діти, яким не треба тричі говорити слово «допоможи». Саме таким запам’ятався мені і цей хлопець. У нього на подібне прохання були тільки уточнення: що? і коли? Тобто повторювати не треба, оскільки розумів: у родині у них дівчата, а вони з батьком – чоловіки, які є опорою. Вчила його з п’ятого класу. Тоді він добре склав вступні іспити до гімназії – з 12 можливих балів набрав 11. Був добрим і відкритим, готовим завжди підтримати. Коли сталася та трагедія під Анисовом, я була шокована, у мене в голові крутилося одне питання: за що?! Він хотів дістатися дому, це було не тільки бажання врятуватися від обстрілів. Він прагнув бути разом з родиною і щоб батьки не хвилювалися за нього.

Його випускний. Здавалося, все життя попереду...Його випускний. Здавалося, все життя попереду...

Людмила Валентинівна каже, що Сергій разом з однокласниками переважно займалися комп’ютерами. На перерві було тільки і чути розмови про ігри, відеозйомки.

– Водночас він був дуже сором’язливим, – ділиться вчителька. – Сергію важко було вийти на сцену під час виступів на різноманітних заходах – дуже соромився. Тому доводилося працювати над цим і мені, і однокласникам. До 11 класу він таки здолав своє ніяковіння.

Майбутній агроном з математичним складом розуму

Коли хлопець подорослішав – захопився подорожами. Ні, це не були мандри просторами України. Він любив ходити з друзями відпочивати на природу рідним краєм: з наметом, туристичним наплічником. До лісу, на берег річки, з ночівлею, з вогнищем, риболовлею та приготуванням юшки. І кожен такий свій похід Сергій фільмував: коментував, ділився враженнями, давав поради, обов’язково наголошував на дотриманні безпеки та культури відпочинку.

З однокласником Олегом Кудлаєм вони були найкращими друзями

Хоч і виявив себе в школі учнем з математичним складом розуму, але обрав для навчання агрономію. Можливо через те, що колись у дитинстві мав ще одне захоплення. Тоді, правда, воно було більше схоже на експерименти.

– Коли ми купували якісь фрукти, особливо екзотичні, Сергійко обов’язково пробував вирощувати такі вдома, – розповідає Альона. – І неабияк радів, коли бачив паросток, що з’являвся з ґрунту. Тож після закінчення навчання в школі обрав для вступу спеціальність «Агрономія» в Чернігівській політехніці. Навчався на бюджетній формі, отримував стипендію. Раз на місяць обов’язково приїздив до батьківського дому.

Чорний ранок 9 березня

Якраз напередодні російського повномасштабного вторгнення, 22 лютого, Сергій поїхав з дому до Чернігова. А вже 24 лютого рідні стали телефонувати йому і обговорювати можливість виїхати з міста. В тих умовах зробити це було дуже складно: маршрутки не курсували, Новгород-Сіверщину з іншими північними громадами окупанти у перші ж дні заблокували від решти території Чернігівщини.

– Ми всі переживали дуже, вся наша сім’я була тут, у Новгороді-Сіверському, а брат – у Чернігові під обстрілами, – каже сестра. – Постійно були з ним на зв’язку. Сергій разом з близько 30 іншими студентами перебували в гуртожитку, переховувалися від обстрілів у підвалі. Як він розповідав, спочатку просто там сиділи і перечікували, а згодом, коли нелюди обстріляли навчальний корпус, спустили вниз ліжка і перебували в укритті постійно. Нагору піднімалися лише набрати води. Сергій переживав з приводу сховища: воно не було безпечним – просто напівпідвальне приміщення. Часом, телефонуючи, ми чули звуки вибухів. Сергій розповідав, що найстрашніше було, коли починався авіаналіт, бо район, в якому розташований університет, жорстоко бомбардували.

Зранку 9 березня Сергій повідомив рідним, що вирішив ризикнути й вибиратися додому

Розказав, що вирушатиме не сам, а ще з трьома товаришами. Дістатися до переправи та до іншого берега Десни їм допоможуть волонтери. Домовилися бути на зв’язку.

Надалі мама, Марина Доманцевич, прослідковувала шлях сина, телефонуючи йому. Він звітував: «Ми їдемо», «Ми зараз біля мосту», «Ми ідемо пішки»… Згодом Сергій перестав відповідати на дзвінки. Увечері, близько 20.30, Альоні надійшов телефонний дзвінок.

– Мене через Фейсбук розшукав якийсь чоловік, написав мені ще раніше повідомлення, але я одразу не помітила, – пригадує Альона. – Згодом прочитала: чоловік запитував, чи знайома я з Сергієм Доманцевичем. Я відповіла, що це мій брат. Тоді він попросив номер телефону, одразу зателефонував. Назвався представником менської тероборони і сказав, що Сергія немає… Тіло брата привезли наступного дня…

«Словами не можна передати біль і печаль... Ця сумна новина – як страшний сон, не можу повірити і прийняти... Сергій навчався в групі, де я два роки була куратором. Активний, життєрадісний, світлий юнак, який ще тільки починав життя, вдихав кожну його мить на повні груди, радував своїх близьких та друзів, мріяв, любив… Діти не вмирають – вони стають янголами та дивляться на нас з небес! Світла пам’ять…» – написала в коментарі під постом-співчуттям на сторінці Чернігівського національного університету «Чернігівська політехніка» викладачка Олена Тризна.

Відбиток страху на обличчі

Рідні кажуть, що Сергій наче відчував, що з ним може трапитися щось непоправне.

– Незадовго до початку війни у нього з’явилася дівчина, – розповідає Альона. – Ми не встигли познайомитися з нею. Знали, що звуть Анею і вона з Остра. Брат уже спитав у батьків дозволу приїхати з нею додому. Коли був у Чернігові під час бомбардувань, повідомив мамі номер телефону Ані. А коли вже все трапилося, мама змогла повідомити їй про трагедію.

А ще хлопець весь час переживав за рідних. На думку Альони, Сергій не стільки боявся за себе, скільки саме за найрідніших йому людей.

…Його поховали в рідному місті 11 березня. Люди кажуть, що на обличчі хлопчини так і застиг відбиток страху, пережитого в момент обстрілу.

Уся родина Сергія мріє лише про одне: щоб винні в цих злодіяннях були покарані. Покарані за смерть Сергія й інших безневинно вбитих людей.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися