Марія Івахненко кілька років тому перебралася жити в Холми. До редакції Сусіди.City її привела сумна подія — сьома річниця від дня загибелі сина Юрія в антитерористичній операції на Донбасі.

Материнське горе

За ці сім років не було й дня, щоби згорьована матір не згадала свого синочка. Її 46-річний Юрій віддав своє життя, відстоюючи територіальну цілісність України у 2015-му. Біль втрати не вщухає ні на мить. Нині жінка перебралася жити ближче до другого сина, 55-річного Анатолія, котрий мешкає з родиною в Холмах на Чернігівщині.

Марія Івахненко часто переглядає світлини загиблого синаМарія Івахненко часто переглядає світлини загиблого синаАвтор: Наталія Рубей

У її 73 роки треба тулитися до дітей, бо здоров’я дуже підводить. Придбала у селищі будиночок, обживається. Діти, внучки часто навідуються, допомагають у всьому. Єдине, що ятрить душу — могилка Юрія далеко, аж на Київщині. Там Марія Миколаївна прожила чимало років, доглядаючи за стареньким і хворим батьком. Там поховала і свою кровиночку.

Юрій ГоровийЮрій ГоровийАвтор: з сімейного архіву

Рано стала дорослою

Батьки Марії Івахненко якийсь час жили на Уралі, працювали на труболітейному заводі. У 1961 році вони надумали переїжджати в Україну, на малу батьківщину мами. Поселилися у Київській області, селі Аркадіївка Згурівського району. Та не випало їм довге сімейне життя.

За рік мама померла, залишивши шістьох діток: трьох доньок і трьох синів віком від 15 до 2 років. Тато не довго сумував. Ще й дев’ять днів по мамі не минуло, як привів у дім мачуху

Старших братів батько одразу відправив у інтернат, де вони й виросли і майже не приїжджали в рідну хату. А Марії по закінченні восьми класів вручив два свідоцтва: про народження й освіту, 10 рублів і брусок мила. З тим і виправив у доросле життя.

— Сумки в мене не було, — згадує Марія, — тому мило лишила на призьбі, документи й гроші запхала за пазуху. Отак і пішла світ за очі. Йшла до райцентру Згурівка пішки, 12 кілометрів. Гроші економила, тож на автобус не сідала. Шукала, де можна влаштуватися на роботу.

Та худе й мале 15-річне дівча не взяли ні в першому, ні в другому «совхозі», що зустрілися на її шляху. Знесилена й голодна, дійшла до третього. Там випадково зустріла бригадира, що був родом зі Згурівки. Він розпитав, куди йде, чому, і зрештою, забрав землячку на роботу — підносити воду працівникам на величезних бурякових ланах.

Так до жовтня й трудилася, трохи підправилася, грошей заробила, придбала одяг, взуття. Та невдовзі сезон збирання овочів закінчився, і роботи не стало. Вирушила із завербованими дівчатами, котрі збирали буряки, на Полтавщину, село Великі Кринки Глобинського району. Пішла на ферму корів доїти.

У листопаді 1966 року мені дали відпустку — а їхати нема куди. Подруга, з якою разом працювали, запросила в гості до її батьків у Жуклю

Діло молоде. Знайшовся швидко у цьому селі парубок, який підкорив її серце, тож там і лишилася на довгі роки. Звали його Василь Горовий. Статний, гарний, але характер мав крутий. Та про це дівчина дізналася вже пізніше.

Згодом вивчилася на зоотехніка. Диплом отримала 1980 року. Для молодого спеціаліста знайшлося місце лише в брецькому колгоспі, тому два роки жила то в Жуклі, то в Бречі. А потім і у своєму селі змогла працевлаштуватися за спеціальністю.

У Жуклі народилися й виросли двоє її синів, Анатолій і на два роки молодший Юрій. Однак сімейне життя не склалося. Розлучилися. Марія Миколаївна переїхала жити до 73-річного батька під Київ, якого на той час розбив інсульт і він лишився сам.

А за рік пішов у засвіти її чоловік Василь Іванович, втопився у річці. Приїжджала ховати. Про молоді роки та колишнє сімейне життя тепер жінці нагадує лише порожня хата у Жуклі.

Разом із Юрою

У меншого сина Юри теж сім’я розпалася, і 2001 року він перебрався жити до мами. Разом доглядали хворого тата й діда, якого не стало у 2005 році. А в травні 2015-го сину прийшла повістка — забрали на війну, що точилася на Донбасі.

Спочатку проходив перепідготовку на Чернігівщині, у «Десні», потім потрапив у Маріуполь. Далі були Володарське, Широкине, Щастя… Обірвалося життя її Юрка на Луганщині, у Новому Айдарі. Назавжди матері запам’яталося 2 жовтня 2015 року.

Зранку ми ще побалакали по телефону. Усе просив мене: «Мамо, бережи себе».

А о 8.10 Юри не стало. У медичній довідці написали: «інфаркт», та я й досі не вірю цьому діагнозу. Був мій син командиром. Не знаю, як загинув, і серце нічого не підказує. Це війна. Привезли тіло сина наступного дня, а 4 жовтня поховали біля діда. Батюшок багато було. А волонтери згодом установили пам’ятник.

Холминська земля

Марія Івахненко й досі не може змиритися з утратою сина. Переконана: не мають батьки переживати своїх дітей — це велика несправедливість. Своїх синів виховувала чесними, добрими, порядними. Виросли вони дуже доброзичливими до всіх. Жити б і жити.

Тепер тулиться до родини Анатолія, який одружився з холминською дівчиною, виховали двох доньок. Продала батькову хату та й переїхала в селище. Було це 2021 року. Хороший будинок придбала, добрі сусіди поруч.

Троє внучок має Марія. Покійного Юри донька Ліля мешкає в Києві. До бабусі навідується з правнучкою, телефонує. Їй бабуся посилки надсилає Новою поштою, з картоплею, варенням, овочами, іншими гостинцями.

Дуже цінує невістку Тамару, дружину Анатолія. В парі вони уже 32 роки, виховали двох доньок — Юлю, якій 35 років, та 31-річну Олю. Оля ще не заміжня, мешкає за кордоном, а Юля в Києві, має вже свою сім’ю. Ніхто бабусю не забуває.

Але всі дуже важко всі переживають нинішню війну, яка показала, хто справжній ворог для українців. Хіба могла уявити жінка, дитинство якої пройшло на російському Уралі, що за шістдесят років той народ, який називав себе братом, прийде вбивати українців. Ніколи й у найстрашнішому сні їй таке не могло наснитися.

Читайте нас в Google News.Клац на Підписатися