Корюківчанка Любов Грищенко всі свої емоції й переживання у вірші перетворює. У війну нічого не змінилося. Навпаки: російська агресія підштовхнула до роздумів про своє особисте життя й життя своїх рідних. І до певних висновків.
Не давати порад дорослим дітям
Перший час Любов Степанівна не сприймала війну як таку. На її віку війни не було, тож у душі жевріла надія на те, що все якось обійдеться, повинно обійтися. 24 лютого зранку навіть не знала про наступ росіян, доки не подзвонила менша донька, 39-річна Оля з Києва: «Мамо, війна!»
Любов Степанівна покликала її із зятем і внучкою Ангеліною в Корюківку. Думка така була: це ж столиця в небезпеці, а чим далі від Києва – спокійніше. Подзвонила старшій доньці, 47-річній Світлані у село Петрівці на Київщині, у якої троє дітей: 27-річна Женя, 20-річний Олексій і 3-річна Ліза. Женя вже заміжня, мешкає в Ужгороді.
Матір радила Світлані й зятю вибиратися в Ужгород до донечки, щоб уся сім`я була разом. Та Світлана ніяк не хотіла виїздити з Петрівців, де нещодавно придбали власний будинок й почали будуватися: «Зі свого будинку нікуди не поїду».
- Оля виїхала, але до нас не змогла добратися, бо мости були зірвані, - пригадує Любов Грищенко. – Ми з чоловіком в один голос просили не повертатися в столицю, а заїхати в Мокрець, село під Києвом, де живуть її свекри. Оля послухалася. А потім туди зайшов ворог.
- Слава Богу, вигнали окупантів з села, - полегшено продовжує жінка. - Оля з сім`єю поїхала в Ужгород, до племінниці Жені. Сім`я Світлани теж на четвертий день війни виїхала туди, бо дуже боялися за трирічну Лізу, адже над селом тривали повітряні бої за аеродром у Гостомелі. В Ужгороді було багато переселенців. Дівчата мої працювали онлайн, а хлопці волонтерили, з багатьма залишилися дружні зв’язки.
За деякий час доньки Любові Степанівни з сім’ями повернулися додому на Київщину. А жінка зізнається, що з тих пір дуже обережна з порадами.
Родинні зв’язки мають значення
Перший вірш під час війни Любов Степанівна написала 25 лютого. Як мама вона просила відвернути війну. Назвала вірш «А я за мир» і опублікувала його в інтернеті. Усі свої вірші Любов Степанівна публікує на сторінці в ФБ «Поезія Любов Грищенко».
Першим, хто уподобав його, був її двоюрідний брат Михайло з москви. Любов Степанівна полегшено видихнула, бо для неї це означало, що він такої ж думки, як і вона. Душа зігрілася.
У батька Любові Грищенко було п’ятеро рідних братів, тож двоюрідними вона багата. Усе життя зналися, родичалися, у гості до неї приїздили. Так заведено було в їхній великій родині. І своїх доньок Любов Степанівна завжди виховувала так, що родинні зв’язки важливі, і вони мають найбільше значення.
- Уперше від лютого Михайло подзвонив мені влітку, - згадує Любов Степанівна. – Сказав єдине: «Мы сопереживаем вам». З тих пір більше не спілкувалися. Родинні зв’язки стали на паузу. Може, через те, що його зять військовий, а син юрист? Може, йому соромно за свою країну? Не знаю. Але я дуже б хотіла від нього дзвінка.
Любов Степанівна віддячила їм цукерками, які мала в кишені. А сама тривалий час навіть не доторкнулася до них, хоч перед війною придбали додому зо два кілограми, бо жінка дуже любить солодощі! Дала собі обітницю: доки її діти не виїдуть з Київщини у безпечне місце, навіть не гляне на ласощі. Коли доньки дісталися Ужгорода, за два тижні цукерок не стало.
Кожен обирає сам: ділитися горем або ні
Любов Степанівна у парі зі своїм чоловіком, 70-річним Олексієм Михайловичем, живуть уже 49 років. Різні й схожі, вони кожен по-своєму вчилися жити у новій реальності. Війна в країні. Усвідомивши небезпеку, жінка часто плакала. Боялася за дітей і онуків. Попервах навіть їсти не могла варити.
Йшла на люди, щоб не збожеволіти від думок, які брали голову в тиски. Найчастіше прошкувала по хліб. Доки стоїть у черзі, перекинеться словом з людьми – легше стане. А йде додому – віддасть комусь ту хлібину, за якою стояла декілька годин. Зрештою, їй не хліб треба був. Удома обов’язково складе в віршовані рядки свої емоції та настрій.
Любов Степанівна
- Мене поезія моя витягувала, - зізнається жінка. – У війну наче хто диктує ті вірші. Перші лише були про те, щоб відвернути це лихо, адже скільки людей невинних загине. І про мир, що понад усе. А всі наступні тільки про перемогу.
Написане завжди читає мій чоловік, він – перший читач і критик. Вважаю, що мені легше, бо я дуже комунікабельна, поговорила з людьми – і відпустило. А чоловік у мене замкнутий, усе в собі переживає. Закриється – і на город чи ставок. Не знаю, як краще: ділитися горем з іншими чи ні. Напевне це від вдачі людської залежить, - замислюється Любов Степанівна.
Тоді, напочатку, Грищенків «врятували» город і весна. Як потепліло, городні клопоти об’єднали їх навколо всього живого й зеленого, вселивши надію, що все обов’язково відновиться й у нашій країні.
Не боятися змінювати своє життя
Війна зриває людей з їхніх осель, безжально виганяє з власних домівок. Дехто хоч надію має повернутися, а іншим і повертатися нікуди. Та не можна втрачати віри й надії – переконана Любов Грищенко. Змінювати своє життя ніколи не пізно, якщо на те є вагома причина.
Любов Степанівна завжди згадує, як свого часу не побоялася змінити життя її старша донька Світлана. Разом із зятем мали в Корюківці роботу й власне житло, виховували двох діток. А потім почав часто хворіти їхній син.
- Олексій закашляв, і цьому стану не було кінця-краю, - каже Любов Степанівна. - Постійні лікування, постійні походи в аптеки. Нічого не допомагало. А потім в одні з таких відвідин провізор їй каже: «Вам треба не в аптеку ходити, а виїздити звідси. Мабуть, клімат не підходить».
- Женя попервах з нами була, а тоді й її забрали в столицю, - розповідає далі. - Світлана працює бухгалтером-аналітиком, зять – газозварювальником. Непросто було. Поміняли декілька квартир, доки не купили власну. Потім придбали хороший будинок у Петрівцях.
Женька вже вилетіла з батьківського гнізда. А три роки тому Світлана втретє стала мамою - народилася у них ще одна донечка, Лізочка. Цьогоріч, на Казанську, у мене з’явився новий статус – прабабуся: внучка Женька подарувала правнучку!
Любов Грищенко переконана: причини для того, щоб змінити своє життя, можуть бути різними. Вони не обирають часів: зима чи літо, мир або ж війна. Голов-не, аби людина відчула, що ті причини вартують перемін.
Не втрачати людської подоби
Любов Грищенко була однією з тих людей, хто гаряче спорився, що війни не буде. Багато людей не вірили. Хіба можна було здоровим розумом уявити такий розвиток подій? Навіть коли ворожі танки пройшли Корюківкою, Любов Степанівна не могла це повністю усвідомити.
І лише потім, коли російські військові стали звірствувати в селах і містах, жінка з острахом почала згадувати ту ворожу колону техніки, яка тільки пройшла населеним пунктом і не зупинилася тут.
- У війну ми дуже гостро усвідомили, наскільки любимо свою Україну! Тільки тоді, коли ворог зазіхнув на наш калиновий край і солов’їну мову, ми зрозуміли, що ми – єдиний народ, вільний і незалежний, якому є що боронити, - каже жінка. - Ми згуртувалися, бо українці. Для мене більшість знайомих людей відкрилася з іншого боку – людянішого.
Вкотре переконалася, які хороші у нас сусіди! Коли було сутужно, ділилися між собою усім, навіть сіллю. А яка я горда за корюківчан, які їздять розбирати завали у Чернігові! Це ж наші люди, прості, звичайні, яким болить не лише своє. Молодці! Пишаюся всіма, хто долучився до допомоги постраждалим чернігівцям.
- А згадаймо оті «бої» за гуманітарку - сором та й годі, - каже жінка. - Або про хліб. Коли його гостро не вистачало, багато хто дорікав владі, що свій хлібокомбінат стоїть, а ми без шматка хліба сидимо, чекаємо, коли привезуть з інших міст. Дослухалися, відновили роботу хлібопекарні, як не важко було. Здавалося б: радійте та дякуйте! Та ж ні, почали тим хлібом перебирати: не такий, несмачний тощо. Тепер ось взялися за світло: чого це у когось є, а в мене нема? Ну, люди добрі, війна у нас! Спитайте у маріупольців, чернігівців, ізюмців, скільки місяців вони жили без світла, газу, води й тепла. Невже вам стане легше, коли світла не буде не лише у вас, а - ніде?
Проте мудра Любов Степанівна все одно вірить у кожного українця. Вона переконана, що й ті, хто кричить і вічно невдоволені, теж подадуть руку допомоги, якщо треба буде. Просто характер такий: буркотять, доки навколо все відносно тихо й спокійно, і вмить стають іншими, коли біда. Людяність все одно переможе.
Любов Грищенко вважає, що ніколи не треба втрачати людської подоби. І любові до всього живого: людей, тварин, квітів. Особливо під час війни. Свого приблудного собачку, якого пожаліла й взяла додому, вона ніколи не садить на ціп. Бігає з ошийником біля хати, але на волі, і щодня повертається додому.
Кожну квіточку в своєму саду жінка оточує любов’ю. І якщо береться за якусь справу, вкладає в неї найкращі почуття. Вважає, що й до кожної людини, якою б вона не була, з душею ставитись треба. Бо любов, випущена у Всесвіт, повертається гармонією і спокоєм.
