Корюківчани звикли бачити її в білому халаті — медицина стала для неї покликанням. Та нині Галина Махутіна на заслуженому відпочинку. З пані Галиною поспілкувалася заслужений журналіст України Зоя Шматок, яка очолює пресцентр Корюківської районної ветеранської організації.
Галина з Русею - нерозлучні
Галину тепер хіба що зустрінеш у спортивному комплексі «Олімп», або просто поблизу ставу, на греблі разом зі своєю милою маленькою «подружкою» Русею. Це гарненька й слухняна розумна собачка живе в Галі вже дев’ять років.
Їм удвох легше переносити всі негаразди, та й радощі — теж на двох. Нічого у квартирі Галини Махутіної не відбувається без Русі. Їй обов’язково необхідно висунути свого носика й погавкати дзвінко й без зла на кожного, хто відчинить двері.
Це триває недовго, бо ж якщо господиня пропонує людині сісти, то Русі залишається лише миролюбно крутити хвостиком. Собачка дозволяє себе погладити, щоб бути свідком розмови. Та найбільше Русі подобається, коли Галина в’яже шкарпетки. У нас кажуть «носки», та це не має значення — одне й теж.
Зв’язала чотири десятки пар, та це не межа. Частину віддала Ратану Ахмедову, міському голові, бо ж хто, як не він, організовує передачі бійцям. Наступну «партію» їй вдалося передати безпосередньо українським танкістам, які пересувалися в наших краях.
— Допомагати армії — це святе, — вважає Галина. — Я не розумію тих людей, які не стараються зробити добру справу. Грошей завжди не вистачає, але ось такі «дрібниці» багато коштів не потребують. Треба бажання і вміння.
Нитки для в’язання Галина в основному відшукує вдома. Є теплий уже немодний одяг чи плед — все згодиться. Під час такого заняття, коли накручуєш клубок чи береш у руки спиці, душа заспокоюється та думається про хороше.
А як маленька Руся? Вона не шкодить і не плутає нитки, а тулиться до ніг, намагаючись віддати частинку свого тепла та ласки. Може й ненароком заснути, в готовності почути кожен шурхіт. Чи звикла її хазяйка до війни? До цього не можна звикнути.
Їм разом завжди добре
Скоріше, Галина «мобілізувалася», зосередила свої сили, думки, прагнення в оптимістичному напрямі. «Україна найдорожча для нас!» — для неї це не високі слова. Просто війна засвідчила, як вона, як тисячі українців люблять свою державу й готові підставити своє плече.
Так, вона оптимістка й поважає людей, схожих на себе — не плаксивих, не розгублених, не безвільних, не скупих і нелінивих. Одного разу в Інтернеті Галина натрапила на бійця, який потребував допомоги. Хлопець мав тяжке поранення, замість ніг дві культі.
Але, головне, він був щасливий, що залишився живий. З очей не капали сльози, він посміхався, мріючи, що колись протези допоможуть йому стати на ноги. Якби кожен хоча б по гривні дав — якою б це була великою поміч! Галина, не вагаючись, пішла до банку й перерахувала воїну Варваричу із західної України 400 гривень зі своєї невеликої пенсії, стільки в неї залишилося в гаманці. Якби цього не зробила — перестала б себе поважати.
Донатять разом із сином
У ці нелегкі часи у Галини підтримка не лише маленька Руся. Є хороші, доброзичливі подруги. Є племінник в Росії, який розуміє справжню суть цієї війни й не підтримує Путіна. Та головне, що є син Максим.
Він не поруч — у Києві, проте невидимі нитки думок і простору його єднають із найріднішою людиною. Як вони переживали одне за одного у перші страшні дні війни! Що буде з Києвом? А що з Корюківкою? Що з ним?
Максим мріяв купити квартиру в Києві, почав відкладати гроші. Та війна змусила змінити плани.
— Треба, перш за все, — розсудив син, — допомагати армії. І перерахував для потреб Збройних Сил України відразу сто тисяч гривень. Він відчував, що мати його підтримає. І не помилився.
Нині Максим перераховує ЗСУ щомісяця по десять тисяч гривень. Переказ на таку ж суму він відправив і від імені своєї матері — Галини Федосіївни Махутіної. Удвох із сином вони переконані: шлях до перемоги не грішми стелиться, а совістю та небайдужими діями.
