Кілька років тому Віктор та Гульнара Конохи переїхали з Житомирщини в Блистову на Менщині – малу батьківщину Віктора Сергійовича. Причиною такого рішення стала необхідність зміни клімату для їхніх дітей – двох донечок та чотирьох синів.
Коріння у Конохів міцне і правильне
З діда-прадіда ця родина вважалася дещо незвичайною – нескореною. Наприклад, під час колективізації один з пращурів не захотів віддавати у колективне господарство домашню худобу, птицю, вирощену городину та садовину. Натомість господар, який своєю нелегкою працею домігся усього того, ховав своє добро у лісі або по чужих хлівах. А потім різав худобину чи птицю, м’ясо яких таємно передавав багатодітним сім’ям, людям з інвалідністю, стареньким.
На загальних зборах, які іноді відбувалися у селі, відкрито заявляв про свою невдоволеність ситуацією, яка складалася як у його населеному пункті, так і в країні загалом. Такі вільності пращура жорстоко присікли – запроторили відбувати визначений строк у місцях «не дуже віддалених».
І молоді послідовники нескорених пращурів, як виявилося, теж перейняли родинний характер. З початком повномасштабного вторгнення рашистів в Україну Віктор Сергійович, батько багатодітної родини, подався до військкомату, де заявив про бажання боронити рідний край від ворога. Отримав відмову. Можливо, через свій поважний вік – чоловік має за плечима 56 прожитих літ. А ще, можливо, через те, що четверо його синів знаходяться в найгарячіших точках воєнних дій, захищаючи свободу і незалежність неньки-України.
То хто ж вони, блистівські герої, які щодня і щоночі ризикують своїм здоров’ям та життям? До речі, всі вони мають спеціальну освіту – хто отримав її у вишах, а хто у середніх професійних закладах. Отож, знайомимося.
Віктор
Він – найстарший серед братів. Має сім’ю, проживає на Івано-Франківщині. Йому 28 років, тричі поранений на війні. Він одразу, як стало неспокійно на Донбасі, став контрактником. А коли строк контракту закінчився, Віктора терміново покликали до війська – гірської штурмової бригади. Довелося гнати рашистів з Бучі, визволяти інші захоплені ворогом населені пункти Київщини. Неодноразово був у оточенні загарбників.
Далі Віктору довелося пережити страхіття в Соледарі, бачити смерть побратимів, поранених і скалічених друзів, які стали йому рідними, немов свої брати.
На війну Віктор Конох пішов зі своїм авто, на придбання якого довго заробляв. Нині захисник знаходиться у відпустці, перебуває на Івано-Франківщині. Але йому не до розваг, він лікується і поправляє своє здоров’я в одному з військових шпиталів. Бо поранення були серйозними – в одному з боїв ледь не втратив зір, лікарі дивом його повернули.
Додамо, що Віктор воює з ворогом у спеціальному корсеті, який допомагає тримати хребет у більш-менш задовільному стані.
Богдан
Він, як і старший брат, був контрактником в АТО. А коли контракт закінчився, через три місяці сталося повномасштабне вторгнення рашистів. І Богдан знову взяв до рук зброю. Уже на другий день великої війни хлопець був у війську. Поїхав на поле бою своїм авто, яке невдовзі розбив ворог.
Бойові побратими Богдана скидалися власним коштом на його ремонт. Бо без машини, особливо на Вугледарському напрямку, де знаходиться наш захисник, боронити Батьківщину просто нереально. Дороги там розбиті ворожою технікою, вибухами: що це була автотраса, насилу віриться. Аби легше пересуватися і не погубити колеса від машини, хлопці у найглибші вибоїни повстромляли сосонки або ж віття.
Богдан – командир взводу, свого часу разом з одинадцятьма земляками з Менської територіальної громади захищав Чернігів, а потім пів року воював на Вугледарському напрямку. Про Богдана і його земляків-захисників тележурналістка з Івано-Франківщини Юлія Конох підготувала щемливий репортаж, який побачили і в Україні, і за кордоном. Юлія взяла активну участь у телепроєкті «Нескорені» про мужніх, безстрашних і ніким не скорених українських воїнів-соколів.
Денис
Він теж був контрактником. Повномасштабна війна застала під Горлівкою. Денис проявив себе влучним снайпером. Він входив до складу 95-ї десантно-штурмової бригади. Зараз знаходиться у гарячому на воєнні дії Соледарі.
Двічі переніс тяжкі поранення, був відправлений після лікування на реабілітацію. Отож цілих десять днів був у рідній домівці, побачив батьків, зустрівся з родичами. Мама Дениса, Гульнара Галімівна, розповідала, що спочатку ледь упізнала свою кровиночку – бородатий, схудлий, але, Богу дякувати, живий.
– Привів себе до ладу, я йому готувала усі його улюблені страви, – ділиться жінка. – Ніби все нормально. А коли приходила ніч, наставали хвилювання і тривоги. У темній спальні Денис не міг заснути, тому світло не вимикали. Розказував син, що і там, на війні, вони дрімають при освітленні, яке є, – свічки, ліхтарики.
У сімейному альбомі Конохів зберігається пам’ятне фото, на якому Денис в оточенні дітей з одного зі звільнених сіл на Луганщині. Усі там радісні, щасливі. Діти спорудили навіть імпровізований блокпост, на якому і сфотографувалися.
Денис поїхав на війну, як і брати, власною машиною. Коли прибув у відпустку, погнав авто у Мену на станцію техобслуговування. І запчастини знайшлися, хоча це і не вітчизняна машина, і ремонт зробили майстри на совість, і вимили від фронтової багнюки до блиску.
Коли це все робили, на станції техобслуговування не знали нічого про власника авто. А коли дізналися, що хлопець – захисник, воїн, патріот, не взяли з нього за роботу ані копійки.
– Денис тоді казав, що Україна – найкраща держава у світі, якщо в ній є такі гарні люди, безкорисні і співчутливі, – посміхається мама хлопця.
Тарас
Цей юнак ще не встиг створити свою сім’ю. До початку великої війни працював на будівництві у столиці. Йому виповнилося 18, як він став контрактником. На другий день повномасштабного вторгнення Тарас уже захищав Новоселівку, що під Черніговом, був тяжко поранений і знаходився в обласному госпіталі.
Рідні, земляки допомогли перетнути на той час небезпечну Десну і дістатися до рідної Блистови. Далі було перебування у Менській лікарні, повернення на війну під Бахмут. І знову поранення. На цей раз надзвичайно тяжке – ворог пробив Тарасу артерію, хлопця повертали до життя у шістьох госпіталях – лікувався і у Львові, і в Мукачевому. Незабаром Тарас почав пересуватися на милицях.
– Лікарі пророкували Тарасу обов’язкове одужання, – розповідає Гульнара Конох. – Оскільки і віком ще молодий, і судини не забиті медичними препаратами. Він був противником будь-яких пігулок, позбавлявся нежиті завжди народними засобами – пив чай з лікарськими травами і медом, і козячим молоком та жиром не ганьбував.
Зараз, після повного одужання, Тарас виконує військовий обов’язок на території Чернігівщини. Він, як і Денис, побув у батьківський хаті в короткочасній відпустці. Нині уже знаходиться у своїй частині, до якої прибув на власному авто.
А серце у мами – золоте
Гульнара Галімівна може годинами, а то і днями розповідати про своїх кровинок. І батько, Віктор Сергійович, дуже пишається синами-орлами. Гортаючи їхній сімейний фотоальбом, помітила, що майже на всіх знімках хлопці усміхнені.
– Вони ніколи не впадають у відчай, кажуть, що все добре, і сльози тут ні до чого, – ділиться особистим мама. – І мене так навчили: не рюмсати, не журитися, а вірити у світле і добре. Ми з чоловіком дуже стараємось. Почуємо у телефоні, що у них все гаразд, – і слава Богу, що живі, радіємо!
Перебуваючи у відпустці, хлопці передали батькам свої військові відзнаки. Серед них і нагорода від головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.
Скільки Конохи-старші переслали синам-воїнам ліків, медпрепаратів, одягу, продуктів – не порахувати. А як інакше було діяти, коли з постачанням було зовсім кепсько? Бинтів і тих було обмаль, і їжа була ледь не дефіцитом. Одяг, особливо штани, зношувався за місяць.
Блистівці збирають кошти на автомобіль, аби передати його Богдану та одинадцятьом побратимам з Менщини. Небайдужі несуть продукти харчування для воїнів.
– Хлопці згодні на машину, нехай і не нову, аби тільки вона їздила і щоб у ній могли вміститися хоча б сім чоловік, – розповідає мама. – Але ніхто, крім простих і зовсім не багатих селян, тим не переймається. У нас чимало є таких людей, що орендують блистівські землі. От і продали б чи подарували б стареньку, але щоб на ходу, машину. Нема таких.
Ще Гульнара Галімівна каже, що продуктів селяни знесли і ще несуть до магазину, де працює продавчиня Ольга Небесна, достатньо. Вони там зберігаються вже більше місяця. Ніякі волонтери їх не забирають, хоча це відомо і сільському старостату, і керівництву Менської територіальної громади. Та й Ольга Небесна знає, як ніхто, що захисникам і авто необхідне, і продукти харчування не завадять, оскільки в неї самої стоять на захисті країни два Михайли – син і рідний брат.
Авторка: Раїса МИХАЙЛЕНКО
