Ось і настала ще одна весна, та в Україні вона особлива — з присмаком болю, тривоги й незламної віри в перемогу над рашистами. Про неспокійне життя під час війни, сімейні радощі, країну дитинства під назвою «Веселка» розмовляємо з корюківчанкою Кристиною Мостович.
Про себе й сімейне вогнище
Кристині Мостович — 35 років. Золота середина активного життя людини. Молода жінка має чоловіка, двох синів-підлітків, своє житло й улюблену роботу. А ще в неї попри війну є багато мрій і планів.
— Кристино, розкажіть, будь ласка, як народжувалася ваша родина, з якими труднощами довелося зіткнутися?
— Ми з Олегом побралися тринадцять років тому. Невдовзі народився первісток Микита, якому зараз дванадцять, а за чотири роки — восьмирічний Тимур. Моя декретна відпустка затягнулася майже на сім років. Однак жодного разу я про це не пошкодувала, бо мала змогу насолодитися материнством, приділити багато часу сім'ї, в яку вкладаю душу й серце.
— А яким ви уявляли свій дім?
— Таким, який він у мене зараз є. Хоч Олег і я виросли на «поверхах», обоє мріяли про власний будинок. Придбавши частину одноповерхового триквартирного будинку, почали втілювати все, що виношували багато років. Але найзаповітнішою моєю мрією був камін.
І я вдячна своєму чоловікові, якому довелося перероблювати вже відремонтовану покрівлю й багато іншого, щоби зробити мені такий подарунок. Скласти його ніхто не брався, тож запросили майстра з Городні, який за три дні збудував це диво. Камін не для обігріву, це — душа нашої родини.
— Що для вас найважливіше у сімейних стосунках?
— У родині має бути всім комфортно, в кожного — свій особистий простір. Ми з Олегом переконані, що в дітей повинне бути справжнє дитинство, тому не обтяжуємо їх домашніми обов’язками. Хоча сини ніколи не відмовлять, якщо просимо щось зробити.
Кристина Мостович вважає, що жінка має реалізуватися як у родині, так і в професії
У нас немає поділу на жіночу та чоловічу роботу — у кого є час і натхнення, той береться готувати, прибирати тощо. А ще в нас є негласне правило: вдома ми забуваємо про роботу й приділяємо всю увагу сім'ї, а вихідні дні присвячуються тільки відпочинку, навіть якщо лишилася якась робота.
Тому часто виїжджаємо на річку, в ліс, подорожуємо, можемо сходити в кафе. Усі в нас легкі на підйом, розуміємо, що ми — команда. Вміємо підлаштуватися одне під одного.
— Кристино, хочу поставити вам дещо провокативне запитання: як ви розподіляєте свій час між чоловіком і дітьми?
— Більше часу ми проводимо з Олегом, і це нормально. Якщо не будувати стосунки з чоловіком, а лише зануритися у виховання дітей, то коли вони виростуть і підуть у самостійне життя — може виявитися, що подружжя стало чужими людьми.
— А як ви ставитеся до нині модної в молоді течії «Чайлдфрі», коли ті відмовляються народжувати дітей?
— Кожна людина може мати свою думку з цього приводу. Наше суспільство досить толерантне до цього. І кожен повинен сам вибирати, як прожити своє життя та які в нього цілі й пріоритети.
Країна «Веселка»
Три роки тому Кристина Володимирівна очолила корюківський дитячий садок «Веселка». Її робота вимагає постійного спілкування з дітьми та їхніми батьками. І це вже зовсім інший досвід.
— Що можете розповісти про свою роботу, корюківських батьків, діяльність дитсадочка під час війни?
— Моя робота дуже цікава, хоча й забирає багато часу. За три роки на посаді завідувачки дитсадка не стикалася з поганим батьківством. Навпаки, корюківські мами й тата на одній хвилі зі своїми малюками, цікавляться усім, що відбувається в нашому закладі. Скільки б ми не проводили різних заходів — батьки завжди активні учасники. Це стосується всього виховного процесу.
До війни садочок відвідували 150 діток, нині з дев’яти груп працює п’ять, а це 75 вихованців. Дуже радує, що знову набираємо молодшу групу — малюків від двох рочків. Є у нас і діти, у яких особливі освітні потреби. З ними постійно працюють асистенти вихователя, практичний психолог, логопед. І треба сказати, для таких діток це величезний плюс у розвитку.
Колективна робота
— Дуже шкода, що війна увірвалася в життя наших дітей. Як із такими викликами справляється ваш колектив?
— Були періоди, коли дитсадок переходив на роботу онлайн. Такий досвід довелося освоювати ще під час коронавірусного локдауну. І тоді, і пізніше, коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських окупантів в Україну, ми не приймали діток протягом трьох місяців.
Досі у нас залучений до роботи не увесь трудовий колектив — частина перебуває у довготривалих відпустках. Кожен наш працівник розуміє, яка відповідальність лежить на ньому по психологічному розвантаженню вихованців. Діти завжди поруч із дорослими, вони слухають і бачать навіть те, що від них воліли б приховати батьки.
І ми повинні створювати такі умови, де діти безтурботно проводять час, постійно навчаючись чогось нового. Організовувати освітній процес, враховуючи реалії сьогоднішнього життя, завдання не з легких. Труднощі завжди були й будуть. Я не вважаю їх чимось непереборним, просто на розв'язання більшої проблеми треба більше часу, ось і все.
— У вас виключно жіночий колектив?
— З 57 працівників, які були, коли я очолила заклад, дійсно 55 жінок. Мала можливість переконатися, що українські жінки можуть усе. Вони вміють щиро співчувати, допомагати, ділитися. Під час війни нашим працівницям доводилося пристосовуватися і з розумінням ставитися до умов роботи.
— Війна, мабуть, перекреслила багато планів?
— Нашому садочку сорок років, тому питання ремонтів стояло гостро. За три роки вдалося відремонтувати спортивну залу, санітарні кімнати, замінити освітлення, полагодити покрівлю, центральний вхід. Ми змогли замінити на сучасні й дуже гарні всі дитячі шафи. Та все ж одного не встигли — капітально відремонтувати харчоблок. Але, сподіваюся, зробимо й це. Ще є одна мрія — цікавий проєкт з облаштування дитячого середовища. Однак поки це сюрприз.
— Хто матеріально допомагає вам втілити задумане?
— Велика частина коштів виділяється з міського бюджету, наші ідеї завжди підтримують у міськраді. Допомагає фінансово депутат обласної ради Олександр Левицький. Надає підтримку Корюківське відділення Червоного Хреста в Україні.
Спільними зусиллями вдалося облаштувати надійне й тепле укриття, де є все: вода, меблі, освітлення, облаштовані санітарні кімнати, вентиляція. Малюки можуть там гратися, дивитися мультфільми, для них проводяться заняття.
Щоби малюки без зайвого стресу сприймали сигнали тривоги, швидко збиралися й за три хвилини спускалися в сховище, наш колектив працює як єдиний механізм. Для мене вони просто супергерої!
Я — жінка
— Пані Кристино, чи вдається вам у постійній коловерті подій на роботі й удома викроїти час для себе?
— Я не можу без книжок. Раніше більше читала про саморозвиток, тепер частіше обираю романи чи детективи. Маю свою бібліотеку, ділимося книжками зі знайомими, колегами. Із задоволенням тричі на тиждень ходжу в спорткомплекс «Олімп». До війни ми з чоловіком любили відвідувати прем’єри кінофільмів, зараз в цьому допомагає телевізор й Інтернет.
Кристина Мостович переконана, що в жінки повинно бути багато планів і мрій
Намагаюся так організувати свій день, аби на все вистачило часу, хоча звечора планів у блокнот не записую. Маю дві вищі освіти. Кілька років тому закінчила магістратуру Чернігівського педагогічного університету ім. Тараса Шевченка за спеціальністю «організатор дошкільної освіти».
Звісно, є мрії та плани. Проте зараз головна мрія кожного українця — перемога й звільнення нашої землі від окупантів. Я ніколи не хотіла виїхати з України, з Корюківки, бо мешкаю там, де мені дуже подобається жити. Тому завжди робитиму все можливе, щоби наше місто було найкращим.
