Власний приклад наставника — особлива складова у фізичному та патріотичному вихованні дітей. Так вважає учитель фізичної культури та предмету «Захист України» Сядринського ліцею Сергій Горкавий, майор у відставці, учасник бойових дій на сході України у 2014-2015 роках, ветеран російсько-української війни, триразовий чемпіон України та чотириразовий чемпіон Чернігівської області, чемпіон Борзнянської територіальної громади з гирьового спорту, кандидат у майстри спорту з вільної та класичної боротьби.
Сергію Горкавому — 61 рік. У житті він спробував різного хліба, але особливе місце посідають учительство й військова служба. З Борзни, звідки родом, переїхав на Корюківщину у 2018-му й п’ятий рік учителює в Сядриному.
Сергій Горкавий
Сергій Михайлович вважає, що сільська місцевість сприяє тому, щоб діти росли міцними, здоровими й витривалими. І серед його учнів 5-11 класів є такі, хто займається не лише на уроках, а й самостійно. Здебільшого, це учні середніх класів, бо старші більше завантажені та готуються здобувати професійно-технічну чи вищу освіту після ліцею. Як педагог Сергій Горкавий переконаний: навчаючи дітей, не можна переставати працювати над собою. Інакше, який це приклад?
Спорт з дитинства
У сім'ї їхніх батьків було троє дітей: двоє синів і донька. Сергій Михайлович пригадує, що малими багато часу проводили просто неба за жвавими іграми, адже батьки працювали з ранку й до пізнього вечора. Батько електрифікував села, мама — трудилася кондитером, куховарила в дитсадку.
— Пам’ятаю, я довго не міг навчитися плавати, десь до сьомого класу, — розповідає чоловік. — А потім прийшов якось на річку, а там дві сестрички так гарно плавають — у них були пластикові ласти. Я попросив спробувати — і поплив! Без них, правда, ледь не втопився, але як треба плисти, зрозумів. Пізніше, вже в інституті, вступний іспит із плавання склав на «4», а всі подальші - на «відмінно».
Хлопець, який жив біля стадіону, не міг не займатися спортом. З раннього дитинства грав у різні ігри. Пізніше — гандбол, волейбол, лижі, хокей, футбол. Тодішні діти самі організовувалися й проводили спортивні турніри! Оскільки спортивних секцій на той час у Борзні не було, Сергій Горкавий ходив на авіамоделювання й фотогурток. Удома ще зберігаються його знімки.
— Здається, у 1973 році в Борзні збудували новий Будинок культури, а в старому приміщенні зробили спортзал, — пригадує Сергій Михайлович. — Там відкрили секцію з легкої атлетики, але я не пройшов за конкурсом, бо охочих займатися було дуже багато! За рік приїхав тренер, майстер спорту Віталій Шаталов, який відкрив секцію вільної боротьби. Оголосив набір без конкурсу, тож потрапив і я. Займалися у дві зміни. Перші змагання я програв. Тоді почав тренуватися в парі з Олегом Мачачею. Другі змагання і в мене, і в нього були переможними.
Здружилися. Разом після школи, в 1978 році, навчалися на каменярів у Ленінграді, де теж продовжували займатися боротьбою. На змаганнях з першості Ленінграда та області Сергій Горкавий виборов друге місце. Постійно брав участь у різних турнірах, а невдовзі виконав норматив кандидата в майстри спорту.
За рік обоє спробували вступити в Ленінградський технікум фізкультури. Олег вступив, а Сергій - ні. Повернувся в Борзну, вивчився на водія категорії «С» і пішов в армію. Військову службу проходив у внутрішніх військах. Там, звісно, не було таких фізичних навантажень, до яких він звик, але командир військової частини дозволяв займатися додатково, бо й сам був небайдужим до спорту та постійно тренувався.
Пропозиція стати вчителем
Після армії Сергія Горкавого викликали у військкомат і запропонували здобути вищу освіту.
— У Чернігівському педагогічному інституті якраз відкривався відділ фізичного виховання та початкової військової підготовки, — розказує Сергій Михайлович. — Набирали тільки тих, хто відслужив строкову службу. Конкурс: 1 до 50. Набрали 150 студентів, шість груп. Вступив і я. На той час я не бачив себе вчителем, а от тренером бути хотів.
У 1986 році першим місцем роботи молодого педагога стала Великозагорівська школа на Борзнянщині, де він викладав початковий військовий вишкіл. За рік одружився й, відпрацювавши три роки в школі, виїхав з сім’єю у Дніпро, де прожив 25 років. Працював і в міліції, і в школі, і в столярному цеху, й на будівництві. У 2012-му його шлюб розпався, тож за рік чоловік повернувся у Борзну, де мешкала старенька мама. Батька не стало ще в 1987 році.
Сергій Михайлович зазначає, що так складалося в житті, що не він шукав роботу, а вона його. Благо, життя навчило всього: був і працівником з обслуговування дитсадка, і в столярному цеху трудився, будував гаражі, встановлював двері тощо. Якщо руки на місці, то й робота завжди є.
Війна
А потім був 2014 рік і власний вибір 53-річного чоловіка піти на службу, стати на захист України. У квітні пішов у військкомат. Ще довго чекав, доки йому подзвонять, бо тоді офіцерів брали на службу тільки до 50 років. У серпні потрапив до навчального центру в Десні. Сергія Горкавого призначили командиром навчального механізованого взводу. Разом з колегами проводили тактичне навчання й вогневу підготовку майбутніх стрільців і танкістів. Але постійно писали рапорти, щоб і їх самих відправили у зону проведення АТО.
Після шостої групи, яку випустив, Сергій Горкавий потрапив на Донеччину, в Дебальцеве. Служив командиром взводу з охорони Сумської артилерійської бригади. Його завданням була охорона й оборона від дій диверсійних груп реактивних систем залпового вогню «Ураган». Перша ротація тривала два місяці. За цей час потрапляли під масовані обстріли, пересувалися замінованими полями, ворог обстрілював українські позиції фосфорними бомбами.
На передовій поблизу кургану Гостра Могила, блокпосту «Панама» опинилися з побратимами ледь не в кільці ворога. За час першої ротації втратили двох побратимів, військовослужбовців підрозділу: Сергія Бородая з Дніпра та Володимира Тигняна з Кіровоградщини.
Друга його ротація була наприкінці квітня в Артемівську (нині — Бахмут) на Донеччині. Протягом двох місяців стояли в другій лінії оборони, допомагали оточеним підрозділам ЗСУ, знешкоджували диверсійні групи тощо.
Сергій Михайлович може багато чого пригадати з того часу, але не все хочеться діставати із закутків пам’яті. Каже, що на той час у Дебальцевому переважали проукраїнські настрої, а вже в тодішньому Артемівську дуже відчувалося протилежне. А відтак там непросто доводилося триматися місцевим, у серці яких була Україна.
Нагороди
У пам’яті колишнього військового й досі стоїть маленький хлопчик на вулиці, повз якого він з іншими бійцями проїздили. Побачивши українських воїнів, дитина акуратно розстібнула свою куртку, під якою був складений жовто-блакитний прапор. Навіть військовим важко було стримати сльози. А маленькому українцю з Донеччини було вкрай важливо донести до наших захисників, що вони недарма відстоюють цю землю, бо тут б’ються українські серця.
До серпня 2015 року Сергій Горкавий служив у Десні, а потім звільнився, бо війна для жодної людини не минає безслідно. Почалися проблеми зі здоров’ям: з’явився сильний головний біль, проблеми зі слухом, турбувала спина. Лікування, санаторії, реабілітація. Попри це, у 55-річному віці, здійснив свою юнацьку мрію, двічі стрибнувши з парашутом.
У 2016 році, отримавши військове звання «майор», підписав контракт зі Збройними Силами України та працював заступником військового комісара з територіальної оборони у Борзнянському РВК. Наприкінці 2018 року, по закінченні контракту, звільнився з військової служби.
За рік до цього Сергій Горкавий одружився вдруге. З корюківчанкою Іриною познайомилися по телефону у 2015-му, коли ніс службу на Донеччині. За два роки знайома його побратима стала йому дружиною. У неї — дорослий син, і в нього — донька й двоє онуків. Разом придбали житло в Корюківці, й борзнянець Сергій Горкавий став корюківчанином, улаштувався на роботу в Сядринську школу, що нині — ліцей.
Спорт попри застороги лікарів
З 2015 року, коли йому довелося лікуватися у 14-х медзакладах, лікарі суворо заборонили Сергію Горкавому займатися спортом. Низький тиск і багато різноманітних проблем зі здоров’ям.
— Без кінця-краю лікувався, пив пігулки, дотримувався порад медиків, а тоді сам собі все скасував, — зізнається чоловік. — Повернувся до гирьового спорту. А у 2021 році мені зателефонував Сергій Пирковський, майстер спорту міжнародного класу, дев’ятиразовий чемпіон світу, шестиразовий чемпіон Європи та дворазовий рекордсмен світу серед ветеранів. Він саме збирав команду Борзнянської територіальної громади з гирьового спорту «Гетьман», тож запросив і мене. А за два тижні відбулися мої перші змагання у складі команди. Тоді з-поміж трьох десятків спортсменів посів шосте місце. Почав займатися кожного дня й наступні результати вже були значно кращими.
З його останніх спортивних досягнень — «золото» (поштовх однієї гирі довгим циклом) та «срібло» (поштовх двох гир довгим циклом) у 14-му Всеукраїнському турнірі з гирьового спорту пам’яті судді міжнародної категорії Валерія Махна, який проводився 25 лютого в Києві. Попри те, що чоловік шостий рік живе на Корюківщині, його земляки з Борзнянщини шанують його спортивні досягнення в складі команди громади. Команда «Гетьман» визнана найкращою командою громади та області з гирьового спорту, посівши друге місце на чемпіонаті України у грудні 2022 року. А в 2019 році Сергія Горкавого визнано «Людиною року» у номінації «Захисник року».
Чоловік на власному прикладі переконався, що спорт лікує від різних недугів, призвичаює до режиму. Своїм учням і знайомим завжди радить: «Біг — це основа всього. Десь щось заболіло — біжіть! Особливо, якщо турбують болі в руках, ногах, спині». Він сам займається бігом чотири рази на тиждень і три рази — гирьовим спортом.
Учнів заохочує до фізкультури не лише власним прикладом. Самотужки відремонтував 15 пар лиж, які активно використовують у ліцеї, підтримує ліцеїстів-тенісистів, дітей, що захоплюються футболом. За п’ять років його роботи в сільському навчальному закладі вже з’явився куточок шкільних спортивних досягнень з різних турнірів.
Зокрема, у 2020 році шкільна команда посіла друге місце з настільного тенісу, а в 2021-му - перше місце, і досі тримає цю першість серед учнів закладів освіти громади. Учитель показує дітям, що немає нічого неможливого, якщо людина прагне результату та працює задля цього.
Його життєвий принцип: «Головний рекорд - здоров`я, головна перемога - перемога над собою, головний день досягнення успіху - сьогоднішній».
