Цей матеріал планувався інакшим: ще 28 квітня ми були серед гостей баби Наді, з найкращими побажаннями вітали зі 100-літнім ювілеєм і дивувалися ясності її розуму, оптимізму, щирості спілкування. Але ситуація змінилася через декілька днів. Під час підготовки статті староста Покровсько-Слобідського старостату Альона Труба повідомила, що через день після ювілею старенька назавжди пішла від нас, залишивши гарний слід на цій землі.
Довгожителів серед рідних вона не пам’ятає
Надія Підлипська все своє тривале життя прожила в Слобідці. Якщо не рахувати ті роки, коли під час нацистської окупації її примусово вивезли на роботу до Німеччини. Та чверть століття, прожита в Макошині (з наголосом на «а» в Слобідці вимовляють назву сусіднього селища), бо «ходила туди заміж», коли залишилася вдовою після смерті першого чоловіка. Тоді і до Слобідки, і до своєї хати навідувалася лише в гості. А як помер і другий чоловік, то ще шість років жила в його хаті, а потім повернулася до своєї назавжди.
У цій хаті, побудованій за традиціями 60-х років минулого століття (на дві кімнати, де перша, з піччю, слугувала за кухню та для господарських клопотів, а друга, велика, – для відпочинку), пані Надія прожила понад половину свого вікового життя. На її спорудження збиралися тоді всіма силами, зранку і допізна працюючи в колгоспі.
А вже коли вийшла заміж – придбали невеличку напівземлянку-напівхатинку, поряд з якою і затіяли зводити новий дім. Це обійстя пам’ятає босі ноги її єдиного синочка. Звідси його до армії виряджали, тут вигравали і весільні музики, коли одружувався син. А потім і двоє онучат щебетали тут голосніше солов’їв.
Восьмий рік вже пішов, як сина не стало. Онуки живуть далеко. У них свої клопоти. В Слобідці вони тепер не часті гості. Та й загалом в селі з найближчої рідні не залишилося нікого: хоч і була баба Надя у своїх батьків найстаршою дитиною, але всіх молодших братів і сестер пережила.
Є племінники, але не в Слобідці: хто – в Чернігові, хто – в Мені чи Корюківці. Ото якби не племінник Віктор зі своєю дружиною Ніною та соціальна працівниця Лідія Іващенко, то зовсім самотньо було б їй на цьому слобідському кутку.
– Усі мої рідні померли, ледь переступивши 80-річний вік, а мені – от тобі на! – казала баба Надя, наче скаржилася.
В голодовку мати всіх дітей зберегла
Багато чого могла розповісти баба Надя. Бо ж вік мала поважний: як-ніяк, а сто років топтала ряст на цій землі. А життя ж – то довга нива: на ній і розкішне колосся з волошками та маками, і колюча стерня.
– Я народилася тут, в Слобідці, – розповідала Надія Захарівна. – Нас у батьків шестеро народилося. Одна дитинка померла зовсім маленькою. Я була найстаршою, тому і діставалося мені найбільше: батько помер дуже рано, то доводилося матері помагати все по господарству і за молодшими братами-сестрами глядіти. У десять років я вже могла піч топити.
Бабуся пригадувала, як виживали в страшні голодні 30-ті роки. Врятувалися тоді завдяки лісу і річці. І досі пам’ятає смак оладок, які навесні 1933 року готували з конюшини та перемерзлої картоплі, котру знаходили на колгоспному полі аж під Макошиним. Вижили.
– Мама працювала дояркою, то в колгоспі час від часу щось давали з круп, борошна, – пригадує жінка. – Бувало, коли вовки на фермі загризали худобу, то те, що залишалося після них, люди ділили між собою. І мати приносила. Тоді могли смачнішим супом поласувати.
Думала, що вбила німця
А тоді настав 1941 рік. Надія була вже дорослою і майже самостійною дівчиною. Пам’ятає, як проводжали чоловіків на фронт, як у вересні побачили перших німецьких солдатів, як жили в окупації. Затим вона разом з тисячами українських хлопців та дівчат опинилася у складі так званих «остарбайтерів» – людей, яких вивезли гітлерівці з окупованих територій, переважно з України, на примусові роботи до Німеччини. Три роки їй довелося працювати на одній з ткацьких фабрик. Надія Захарівна вже згубила в своїй пам’яті назву містечка, де та фабрика розташовувалася, але окремі моменти переповіла. Знає лише те, що перебували неподалік Італії.
– Ми ткали ковдри,– пригадувала вона. – Працювали позмінно, по 10–12 годин. За кожним були закріплені два ткацькі верстати. Старшими над нами були німці. Ми мали де спати, нам давали якусь їжу. Мали вільне пересування. Мови за три роки я так і не вивчила, хоча окремі слова вже знала. Коли була якась несправність у верстаті, то йшла до майстра і казала йому просто: «Машина капут».
Відео Олексія Прищепи
Зі сміхом пригадувала, як кинутою шпулькою випадково вцілила у голову майстра. Думала, що вбила німця. Але все обійшлося.
– Навесні 1945 року територію визволили американці, – розповідала Надія Захарівна. – Нас теж звільнили і передали радянській стороні. Ще деякий час ми були прикріплені до військової частини. Там виконували різноманітну роботу: сіно гребли, зерно упорядковували. А потім вже відправили додому.
Секрет довголіття – в праці
До самої пенсії Надія Підлипська працювала в колгоспі: і дояркою, і свинаркою, і качок доглядала, і до ланки ходила. До лікарів не зверталася ніколи, а на курорти за роботою їздити ніколи було. Але навіть у тому шаленому ритмі життя, де значну частину займала колгоспна праця без вихідних і відпусток (бо ж плани треба було виконувати) знаходили час для відпочинку. Баба Надя пригадала, як в молодості збиралися з дівчатами в якійсь хатині і працювали кожна над своєю вишивкою. Не приховує, що могли і по чарчині випити. А коли розходилися по домівках, то чи не все Придесення відлунювало гучними піснями слобідських дівчат.
Ось і зараз, хоча здоров’я часом і підводило Надією Захарівну (не так давно цілий місяць хвороба мучила), але вона не здавалася. У свої роки садила город, і молодшим її помічникам, бувало, важко встигнути за нею. У господарстві – курочки, качки і коза.
Гостей на 100-річчі у баби Наді було багато. Серед них і міський голова Геннадій Примаков, і директорка територіального центру надання соціальних послуг Наталія Гончар
На запитання про секрет довголіття бабуся Надія відповідала, що все своє життя працювала, ніколи не опускала руки. А ще постійно пила козяче молоко.
– Минулого літа тітка сама косила траву на сіно для кізки, сушила і носила в’язкою до сінника, – розповідає племінник Віктор Федоренко. – А коли наприкінці серпня ми з Ніною, моєю дружиною, допомагали картоплю копати, то не могли вмовити її, щоб піти в холодок і трохи перепочити.
У 100-літній день народження ювілярка приймала вітання від поважних гостей. Вони зичили бабусі здоров’я. Вона ж у відповідь бажала всім також дожити до ста років. І обов’язково під мирним небом на рідній землі.
Ми не оминули нагоди поцікавитися, у чому ж секрет її довголіття: що треба їсти, що треба пити, з ким спілкуватися.
– Їм що попало, аби лізло, – відповіла.
Озвучили свою версію секрету довголіття: мабуть, сили надає Десна, яка не так далеко від Слобідки. Але Надія Захарівна спростувала:
– Я Десни майже і не бачила. За своє життя мо’ два рази купалася в річці…
Остання грамота Надії Захарівни
Надія Захарівна виходить за нами вслід, щоб провести. Сідає на лавку біля хвіртки. Радіє і хазяйці, і гостям рудий песик на прізвисько Барон: виляє хвостом, підбігає від одного до іншого, намагаючись лизнути руку.
– Та я ще не беди, – каже на прощання баба Надя. – Я ще сама з усім справляюся. Мені б хоча б когось старшого тут.
Цими словами вкотре за ранок Захарівна підняла настрій всім присутнім. Бо ж серед нас точно не було конкурентів її віку. Хоча всі точно зрозуміли сказане нею: їй хотілося, щоб поряд був хтось, з ким можна б було частіше поспілкуватися і хто б прийшов на допомогу в потрібний момент.
Повертаючись зі Слобідки до Мени після зустрічі з Надією Підлипською, ми перебували під враженням від того, з якою людиною стояли поруч і що почули від неї. І, мабуть, тим, кому посміхалася баба Надя в свій сотий день народження, її образ ще довго буде своєрідним дороговказом , як жити правильно. Адже усі її 100 років – це ціла історія. Історія зі злетами і падіннями, сумом і радощами, втратами і здобутками. Але, як виявилося, що на цій гойдалці життєвих подій протягом цілого століття все ж можна зберегти жагу до життя.
