Ліні Погуляй довелося навчатися і в маленькій сільській школі, і в міському ліцеї. Дівчина родом із Прибині другий рік у Корюківці. Чим для неї відрізняються навчальні заклади та які плани на навчальний рік має, майбутня випускниця поділилася з Сусіди.Сіty.
Шістнадцятирічна Ліна Погуляй дев’ять класів закінчила в Прибинській школі. Її батьки з молодшою сестричкою Мар’яною раніше виїхали з Прибині до Корюківки жити, бо в селі залишилися без роботи. А Ліна зосталася з бабусею та дідусем, адже хотіла закінчити сільську дев’ятирічку разом зі своїми однокласниками.
— У нас був дуже дружний і хороший клас! — розповідає дівчина. — Усього шестеро учнів: троє хлопців і троє дівчат. Ми з Лілею Сірою закінчили 9 класів із відзнакою. Після школи троє моїх однокласників продовжили навчання в Перелюбському ліцеї, Ліля Сіра та Роман Гулицький здобувають професії в різних закладах Чернігова, а я другий рік навчаюся в Корюківському ліцеї № 3.
Маленький і дружний клас сільської дев'ятирічки
— Чи боялася переходити в іншу школу? Звісно! — зізнається. — Насамперед хвилювалася, чи приймуть мене учителі та клас, переживала, як вони до мене ставитимуться. Проте, на щастя, мої побоювання виявилися марними. Щоправда, мені було складно адаптуватися до нових учителів і великої школи, та в мене гарний клас і хороші педагоги, які цікавляться не лише знаннями й успішністю учнів, а і їхнім життям. З однокласниками доки не вдалося здружитися повною мірою, позаяк майже весь минулий рік навчалися дистанційно.
Десятий клас у Корюківці Ліна закінчила лише з однією «вісімкою» з фізики, з решти предметів немає оцінок, нижчих за десять балів. Попри дистанційне навчання в новому навчальному закладі, Ліна Погуляй взяла участь і посіла третє місце в обласному етапі Всеукраїнського конкурсу «Земля — наш спільний дім» (наукова керівниця — Наталія Овсієнко).
Ліна вважає, що учень, який хоче навчатися, однаково добре вчитиметься будь-де і за будь-якої форми здобуття знань. Її особисто не лякає дистанційка, ба більше — вона вважає її легшою, оскільки є більше часу й можливостей для підготовки до занять.
— Приміром, коли учні перебувають у ліцеї й лунає повітряна тривога, то урок переривається, усі повинні спуститися в укриття, де продовжити урок нема можливості, бо й час втрачається, і досить гамірно, — каже дівчина.— Натомість якщо така ситуація мене застане вдома під час дистанційки й заняття перерветься, я просто перемикнуся на виконання якихось інших завдань і не втрачатиму дорогоцінний час. Якщо вчитель гарно пояснює свій матеріал, дистанційка учню не страшна.
Ліна визнає, що багато часу проводить за навчанням. Каже, не спеціально, так виходить, бо програма складна. Такий висновок дівчина зробила не лише по своєму навантаженню в школі, а й по сестриччиному, яка тільки-но пішла в другий клас.
— Якщо в Прибині я щороку брала участь у всіх можливих олімпіадах і конкурсах, а з української мови та літератури й математики взагалі постійно, то у випускному класі, вважаю, не можна так розпорошувати свій час, — вважає Ліна. — Працювати треба на ті предмети, які знадобляться для вступу. Я ще не визначилася, якою буде моя майбутня професія (однак точно не вчитель і не медик), але знаю, що особливу увагу приділю українській мові й літературі, математиці, історії та англійській.
Своє майбутнє Ліна бачить лише в Україні
Її нинішній ліцей просто величезний, порівняно з сільською школою. Проте за своєю маленькою Прибинською дев’ятирічкою, друзями та вчителями вона скучає. Там минуло дитинство.
— Маленьку школу простіше назвати однією сім’єю, — розмірковує дівчина. — Там набагато менше учнів і значно спокійніше.
Скажімо, коли в Прибині ми всі виходили на перерві на подвір’я, то були наче не одна школа, а один клас! Хоча це ще й зав-дяки чудовому педагогу-організатору Любові Олексіївні Рябець, яка не давала нам сумувати ні хвилинки, завжди влаштовувала різні конкурси, змагання й свята, возила нас повсюди — і в Корюківку, і в Чернігів.
Така гостинна і наймиліша школа
Завдяки їй ми всі трималися разом, були дружними. Усі мої друзі — в Прибині. Тому влітку й на кожні вихідні протягом року я їжджу в село до бабусі й дідуся. Там зустрічаємося з друзями, спілкуємося.
На запитання про хобі чи вільний час, Ліна відповідає, що нема ні того, ні іншого: «За навчанням хоч би поїсти встигнути!» Разом із тим, вона переконана, що оцінки точно не є визначальними для подальшого життя. Її батьки налаштовують, що головне — здоров’я, все інше — другорядне. І Ліна з цим згодна.
Мріє про те, щоб якнайшвидше закінчилася війна й не довелося нікуди виїздити зі своєї країни, бо подальше навчання й життя дівчина бачить лише в Україні. Хотіла б навчатися ближче до дому, можливо, в Чернігові чи Києві. Поділилася, що коли виповниться вісімнадцять, одним із перших її завдань буде отримання водійського посвідчення, бо тато вже навчив свою старшу доню кермувати.
