Тетяну Михайлівну Маценко з Корюківки бабусею називають лише онуки. Попри літа, вона бадьориться і в найскрутніші хвилини виявляє стільки рішучості, що й молодим не вдається. На початку повномасштабного вторгнення росіян її найрідніші були в Чернігові. Жінка не роздумувала ні хвилини й рятувати їх поїхала власною автівкою. Про те, чого це їй вартувало, розповіла заслужена журналістка України Зоя Шматок.
Між танками
— Півтора року тому я була сильнішою, — стверджує Тетяна Михайлівна. — Це війна, мов косою, мене підрізала. Особливо страшним був перший її день — 24 лютого.Її донька мешкала в Чернігові з сім’єю в багатоповерхівці біля «Епіцентру», що запалав першим. Постраждали й навколишні будівлі. Оксанина квартира теж.
Вранці Оксана зателефонувала в Корюківку: «Мамо, війна! Що робити? Звідси я не виїду».
— Жди! Вигукнула мати. — Я тебе з дітьми заберу!
— Мамочко! Мені страшно. Це ж така небезпека! Не смій. Почекаємо день-два.
— Їду і все! — рішуче відповіла Тетяна Михайлівна.
— Доїжджаю зі своєї Польової до четвертого магазину — Боже! Черга машин від самісінької АЗС, що за кладовищем, — розповідає жінка. Зітхнула ніби з полегшенням, що їй не треба зі своїм транспортом хтозна скільки тут бути.
Як їй вдалося за дві години доїхати до Чернігова й повернутися назад?! І не молода, і крил не має. Може, це хтось невидимий вів її уперед й усував усі перепони на шляху? Люди вірять у таку силу. Тетяна Михайлівна надіялася лише на себе. Звідки рішучість у простої жінки? Відпрацювала все життя бухгалтером, виростила двох дітей, ось і все. Аж ні, десь ота жіноча мужність жила в ній до пори.
Тетяна Михайлівна
— За Корюківкою мій «Ланос» потрапив між ворожі танки і якісь гармати. Маневрувала, ніби налякана птаха. Страху не було. Якесь заціпеніння! Кілька разів голосно сигналили, але не скинули зі шляху. Полегшало у Великому Щимелі. Ворожа техніка десь ділася, рушила в бік Сновська, а там, мабуть, на Городню, — згадує Тетяна Михайлівна.
Швидкість — 140 км
Отож до Березної вона вже дісталася без перепон. Зате далі, до Чернігова — суцільна мука. Величезна кількість машин із обласного центру забила шлях. Нарешті дісталася КПП на в’їзді. А там повнісінько наших військових і техніки.
— Жінко! Ви куди?
— Мені дітей забрати! — пояснила суворому військовому. — Зараз їх підвезуть.
— Е-е, ні! — почула відмову. — Їдьте за ними, побудете в Чернігові день-другий, тоді заберете.
Які два дні? Для неї — це вічність. Зателефонувала Оксані: «Шукай транспорт. Бери дітей. Чекаю на тебе біля КПП». Жде й переживає: «Чи знайде, чим доїхати? Якщо знайде — можуть повернути назад. Кажуть, будуть підривати мости». На щастя, хвацький водій, котрий згодився доставити Оксану з дітьми, приїхав сюди якимсь йому відомим шляхом.
— Все! Пересідайте до бабусі! А я поїду своїх дітей рятувати.
Хай його Бог береже і сім’ю! Розігналася в бік Корюківки, аж і там: «Зупиніться! Далі шляху немає. Підриватимуть мости!» Кого тільки з військових Тетяна Михайлівна не благала дати їм дорогу, ніхто не слухав. Останньому, зовсім молодому, ледве не кланялася: «Заглянь, будь ласка, до мене в машину, хто там». Раз звернулася, вдруге. Нарешті, заглянув, а там з молодою мамою три дівчинки. Одній тринадцять років, другій шість, а найменшій — три місяці. Хотів щось сказати, але не зміг. Лиш різко махнув рукою: «Проїжджайте!»
Ось так вони пролетіли ще цілі два мости. Ніхто в машині не розмовляв. У цій напруженій тиші лиш було чути, як прошепотіла середня онучка Саша: «Боже, збережи мене й нашу сім’ю». Ось і Березна. Збуджена водійка глянула на спідометр: 140 кілометрів! З такою несамовитою швидкістю вона ніколи не їздила. Здається, гума горіла. Сусідка, коли побачила її у дворі, а діти вже були у хаті, перепитала: «Ти ще не їздила?»
— Уже приїхала.
Для Тетяни Михайлівни ці години були вічністю, для когось іншого — миттю.
Спасибі сусідам. Як почули, що діток привезла — почали зносити одяг, взуття, бо приїхали ні з чим.
Удома
— Ми такі були налякані й збуджені, що майже добу не розмовляли. Навіть наше немовлятко не плакало, — згадує Тетяна Маценко. — Війна — це так страшно! Спочатку побачимо літак у небі — всі ховаємося у погріб. До тривог звикнути неможливо. І все ж якось призвичаїлись.
То була мати сама в хаті, та півтора року їх аж п’ятеро. Сімейка майже як у того Омелечка:
— У нашого Омелечка невеличка сімеєчка. Тільки він і вона, і старий, і стара, і два хлопці вусаті, і дві дівки косаті…
Так колись жартома декламували цей вірш. Тепер — не до жартів. У них одна лялька — маленька Єлизавета. Вона вже підросла. Починає розмовляти. Першим словом, яке промовила, було не «мама», як завжди це трапляється, а «баба». Хороша, весела дитина. До всіх тягнеться, бабусю обнімає.
Найстаршій онучці Аліні вже 15 років, а Саші — сім. Вони радо допомагають у домашній роботі. Тетяна Михайлівна привчає дівчаток допомагати одна одній. Як вони колись із сестрою Ніною в Олександрівці. Таня від неї була старша на сім років, тож стала справжньою нянькою. Навіть коли примхлива молодша сестра не хотіла в дитсадок іти, то йшла погратися там і навіть поїсти з нею сама. Сільські вихователі не відмовляли, хоч і не мали права впускати сторонніх. Голова колгоспу дозволив: «Діти є діти!»
Тетянині поселенці — невибагливі. Що зготує — все до вподоби. Але коли вона іде в центр міста, то замовляють обов’язково щось смачненьке.
Урятував телефон
Тетяна Михайлівна навіть боїться собі уявити, що донька з онуками залишать її одну в хаті — поїдуть в Чернігів. Але поки що всі тут — ніяк не закінчиться ремонт їхнього постраждалого будинку. Оксана час від часу навідується. Ремонт ліг на її плечі.
19 серпня, на Спаса, вона теж була в Чернігові. Поспішала, щоб швидше повернутися до діток. Якраз у той час, коли десь ще летіла російська ракета, Оксана переходила площу біля драматичного театру. Йшла швидко. Раптом обізвався телефон. Вона миттєво вирішила: «Перебіжу дорогу, а потім уже й розмовляти буду». Лиш встигла перебігти — спалах, тріск, крик. Якась хвиля її відкинула до лавочки. Про телефон забула. А якби затрималась її хода, чи слухавку притулила до вуха? Навіть важко уявити!
У Корюківці її мама відразу дізналася про чернігівську трагедію й почала телефонувати доні: «Де ти?» Оксана відповіла: «Біля площі. Приходжу до тями. Все гаразд. Я не травмована. Розповім потім». Тетяна Михайлівна опустилася на стілець від почутого.
Донька приїхала, всі вкупі. Бабуся вже вільніша. Тепер обов’язково піде, як робила це раніше, плести захисні сітки для нашої армії. Там вона не одна. З Тетяною Михайлівною поруч, як і в дитинстві, сестра Ніна. Та ще зо три десятки невтомних корюківських жінок.
Вона не просто бабуся, яка береже свою родину, а ще й палка патріотка рідної України.
