Відома на Чернігівщині поетеса Світлана Охріменко померла у 85-річному віці за кордоном. Талановиту жінку у своєму дописі для Сусіди.Сіty згадує заслужена журналістка України Зоя Шматок.
«Прошу і тепла, і світла»
Роки летять ніби журавлі у вирій. Одне лиш різниться: журавлі повертаються, а літа наші — ні. Добігли вони кінця і в талановитої землячки, чудової поетеси Світлани Петрівни Охріменко. Вона померла 9 січня далеко від рідної України — в Німеччині. Туди її евакуювали рідні з Чернігова у лютому 2022 року, на початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію нашої держави.
Світлана Охріменко (малюнок)Фото: З домашнього архіву Зої Шматок
За станом здоров’я Світлана повернутися вже не змогла. Ще торік 21 грудня її вітали з 85-річчям. Новий рік зустрічала в теплому колі доньки Лілії й онуків. А за кілька днів її серце зупинилося.
Кажуть, що прожити 85 літ це теж великий дарунок від Бога. Та життя їй кидало в обличчя навіть влітку холодний сніг.
— Мої життєві негаразди — ніщо у порівнянні з тим, як буде Україні, — говорила вона. Отож писала серцем:
Молюся за тебе, доле,
За сонячну Україну,
За правду твою, за волю,
Незраджену Батьківщину.
До тебе у вічнім злеті,
Прошу і тепла, і світла,
І люди на всій планеті
Хай чують мою молитву.
З біографії
Світлана Охріменко народилася 21 грудня 1938 року в селі Забарівка Корюківського району. Закінчила десятирічку в сусідній Олександрівці. Потім — навчання в Коростишівському педучилищі. Працювала вчителькою в рідному селі, вихователькою дитсадка в Чернігові. Далі була коректором облполіграфвидаву і редактором «Чернігівторгреклами».
Не любила писати на замовлення
Це так. Не любила й не старалася. Писала лиш тоді, коли не могла не писати. Вважають, що Світланин поетичний талант від батька, письменника-перекладача з англійської, члена Спілки письменників колишнього Радянського Союзу Петра Федоровича Охріменка.
Це він із Забарівки навіть по кілька разів у рік возив у москву рукописи й брав із собою доньку. Там вона мала змогу спілкуватися із відомими письменниками та поетами Френком Норріос, Альбертом Ріс Вільямсом, Ернестом Хемінгуеєм, Джоном Рідом, Львом Ошаніним, Євгеном Євтушенком, Булатом Окуджавою. Згодом і сама переконалася: «Це не могло не позначитися на моїй творчості».
Але ж і рідна матінка — проста селянка-українка Уляна Іванівна збагатила доньчину творчість палкою любов’ю до рідної землі й усього живого. Якби існували на світі ваги виміру таланту, хтозна — чия була б перевага.
Писати вірші Світлана почала рано. Семикласницею отримала другу премію у літературному конкурсі Корюківської райгазети «Прапор Перемоги». А в 1964-му вона стала лауреатом республіканського конкурсу, присвяченому 150-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Тоді ж читала власні твори на республіканському радіо та в київських театрах.
Світ побачив шість збірок її творів — поетичних і пісенних: «Вічне танго», «Моє святе освідчення в коханні», «Ностальгія за юністю», «Тільки музика», «А любов переможе», «Пісня з України». Світлана Охріменко презентувала їх у переповнених сільських Будинках культури Забарівки й Олександрівки, на районній сцені в Корюківці та в обласній філармонії.
Не кожному судилося віршувати, як Світлані. Не кожен зумів би читати свою поезію, як вона. І пісні співати теж.
Пісні її душі
Серед віршів нашої землячки майже двісті пісень. Музику до більшості з них написали композитори Геннадій Голиш, Володимир Коцур, Яків Коваленко, Федір Литвиненко, Василь Нестеренко, Анатолій та Іван Сухоноси.
Скільки б не слухав, та завжди, наче вперше, посміхаєшся «Сіверяночці», «Катерині» чи «Гіацинтам». Витреш сльозу, коли злинуть «Мамин хліб», «Хутори», «Моє село», «Рушники», «Гармоніст». Підеш у танок під «Свашеньку», «Фіалкове танго», «Любисток», «Джерело» і навіть «Міліцейський вальс». А хіба не торкнуться душі «Пісня козаків», «Балада про матір», «Портрет Кобзаря» і «Вічність»?
У Корюківці її «Медсестричку» з голубими очима любив співати знаний у нас соліст Валерій Лобода. Акомпанував Іван Погуляй. А його студентський товариш Олександр, котрий став ад’ютантом тодішнього командувача Чернігівським військовим округом, ніби змагався з Погуляєм у виконанні Світланиних пісень на обласних сценах. А вже коли сходились удвох — це було море музики.
Не забути, як на творчих вечорах нашої Світлани виступали найзнаменитіші в Чернігові співаки.
Здрастуй, рідне село!
Забарівкою вона марила завжди. Поки дужала — приїздила. Тоді до клубу на зустріч з нею йшли і старі, і малі. А одного разу, в травні, її зустрічали всі учні Забарівської школи — у кожного в руці був пахучий букетик білих конвалій, квітів, які дуже любила Світлана. З очей у неї котилися сльози.
Світлана мала багато щирих друзів і багато років підтримувала зв’язки зі своїми однокласниками. Вона збирала їх у Забарівці й Олександрівці, та найбільше — на хуторі Заріцькому. Ці зустрічі перетворювалися на її творчий звіт серед рідних людей, саду і трав. Обов’язково приходив учитель і поет Микола Заборовський. А де два поети і піснярі — вражень словами не передати.
Востаннє Світлана Петрівна була в Забарівці кілька років тому. Приїхала на день, а хвороба притисла — залишилась у подруги на кілька тижнів. Так боялася її обтяжити. А тепер як? Де спочиватиме? Як не складно, та донька привезе у рідний край.Здається, все в житті вона мала: і довгі літа, і визнання, двох доньок і трьох онуків. І любов була. Лиш чому так боляче від цих її рядків:
Тривога в серці і душа болить,
Нестримно у майбутнє думка лине:
Чи буде неба чистого блакить?
Якою будеш ти, нова людино?
Та за цими її словами зринають інші:
Не треба нам ні заздрості, ні зла,
А більш надії, доброти та згоди,
Тоді б людина на Землі жила —
Святий і нескінченний дар природи.
І у віки горить далека путь,
Ми неодмінно, друзі, переможем,
Лиш тільки б із дороги не звернуть,
Ми будем жить, і нам Господь поможе.
