Усі, хто знав Ігоря, не міг повірити, що цей чоловік може загинути. Бо, здавалося, що люди з такою непосидючою вдачею та оптимізмом можуть відігнати смерть. На жаль, це не так.
Молодший сержант Ігор Смущенко загинув 19 червня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Сторожове Волноваського району Донецької області.
Біль від втрати у найрідніших, дружини Віти, доньок Наталії та Ольги, не вщухає. Але вони з таким теплом і любов’ю згадують чоловіка та батька. Спогадами (як радісними, так і сумними) рідні поділилися з Сусіди.City
Не дожив до порцелянового весілля
У волосківському магазині «Оболонь» Віта Смущенко тепер хазяйнує сама. Хіба що інколи на допомогу приходять доньки – Наталя та Оля. До лютого 2022 року було зовсім інакше: головним тут був Ігор. Вона ж з дівчатами допомагали. Після загибелі Ігоря у червні 2023 року все лягло на жіночі плечі. Крім того, тепер Віта має брати на себе відповідальність і за всі домашні справи. Бо раніше теж багато за що відповідав чоловік.
Рідні ще не можуть звикнути жити без нього. Віта, Наталя та Оля підсвідомо відчувають, що він перебуває десь поряд і дивиться за всіма кроками своїх дівчат. А вони кожний свій вчинок, кожну дію намагаються проаналізувати: а як би в цьому випадку зробив наш тато? І щотижня ходять на його могилу, щоб неначе прозвітувати про пережите.
Молодший сержант Ігор Смущенко загинув 19 червня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Сторожове Волноваського районуна Донеччині
Минулого вересня Ігор та Віта Смущенки мали б відзначати порцелянове весілля – 20-річчя своєї сімейної історії. Мабуть, того дня обов’язково підняли б келихи з ігристим, подякували б одне одному за те, чого змогли спільно досягти за ці роки, попросили б у Бога благословення на майбутнє. Його вони бачили у своїх двох красунях-донечках. Але не склалося.
– За 20 років подружнього життя я не можу виділити якийсь особливий момент, – каже пані Віта. – Кожен день, кожна мить, кожна розмова для обох нас були особливими, найщасливішим часом, який ми провели разом. Ми були один для одного сенсом життя, але так мало прожили разом.
Ігор та Віта Смущенки
Віта тепер часто пригадує події минулого. Вони постійно зринають окремими уривками у її свідомості: юність, побачення, одруження, народження дівчаток… Тепер вона порівнює сьогодення з минулим, часто замислюючись над тим, як би вчинив, що сказав би, який вихід з ситуації знайшов би Ігор.
Був дуже непосидючим
Народився Ігор Смущенко у багатодітній родині. Із чотирьох братів та трьох сестер він був найменшим. Початок його життєвого шляху був схожим на біографії багатьох, хто народився у 70-ті роки минулого століття: школа, навчання на здобуття професії, служба в армії, робота… Свою першу робітничу спеціальність Ігор отримав ще навчаючись у випускних класах. Тоді він одночасно навчався на тракториста в Степанівському міжшкільному навчально-виробничому комбінаті. Вже через три місяці після закінчення школи пішов на строкову військову службу, а після неї – працював у колгоспі.
Вони знали одне одного з дитинства. Він був старшим за неї на три роки, народилися і зростали у Волосківцях, ходили до однієї школи. А потім зустрічалися на дискотеці в сільському клубі.
– Ігор був дуже непосидючим, – розповідає Віта Смущенко. – Завжди – заклопотаний, ніколи не сидів без діла, шукав якесь заняття. Ніколи не засмучувався, якщо на шляху з’являлися якісь труднощі. Вважав це тимчасовим явищем і, не задумуючись, шукав спосіб, як їх здолати.
Так, наприклад, було з підприємництвом. Після весілля у 2004 році Віта натрапила на оголошення, про те що магазину «Оболонь» потрібен продавець. Смущенки це обговорили і вирішили, що варто спробувати. Ігор з того часу і аж до 2018 року пропрацював у торгівлі найманим працівником у місцевого підприємця. А потім викупили цей магазин і удвох працювали до 23 лютого 2022 року.
Коли Ігор пішов воювати, Віта залишилася працювати сама. А після загибелі чоловіка не злякалася, а продовжила сімейний бізнес.
– Тато знаходив й інші способи заробітку: займався прийомкою лому кольорових металів та розборкою побутової та автотехніки, – пригадує донька Наталія. – Він захоплювався радіотехнікою: розбирав якусь апаратуру, діставав з неї плати, щось у них паяв.
Дружина каже, що Ігор мав і інші «чоловічі» захоплення: авто, риболовля…
– Йому це не просто подобалося, а й вдавалося, – говорить Віта. – На власному авто поїхав і на фронт. Він автівку вважав бойовим побратимом. Після загибелі через деякий час побратими машину вигнали з бойової зони Донбасу на трасу, а Віталій Губка, чоловік моєї сестри, вже пригнав її додому. Поки що автівка так і стоїть у нашому дворі.
В армію потрапляв трьома заходами
Армія на його життєвому шляху траплялася тричі. Вперше – під час строкової служби. Але то було зовсім не те, що довелося побачити і пережити в наступні рази. Через рік після того, як розпочалося російсько-українське протистояння, у березні 2015 року, він став учасником АТО. Перебував на Сході трохи більше року.
– Тоді його підрозділ тримав оборону на Луганщині, – розказує Віта. – Вже згодом я дізналася, що стояв він і на Донеччині, де відбувалися найзапекліші бої. Просто не зізнавався, щоб ми зайвий раз не хвилювалися. Я якось запитала Ігоря: «А вам не страшно?» Але ж хіба він міг сказати правду. Казав, що військові не мають боятися, бо знають, де вони і яку роботу виконують.
– Виявляється, тоді, коли хоч і лунали припущення щодо повномасштабного російського вторгнення, а ми всі ще сумнівалися в цьому, військові вже готувалися, – Віта пригадує лютий 2022 року. – 23 лютого Ігор якраз збирався на роботу до магазину. Але зателефонували з нашої сільради і повідомили, що Ігоря викликають завтра на ранок до військкомату. Звісно, я переживала, але пам’ятала його слова, якими він готував мене заздалегідь.
Вже вечором Ігор був у повному зборі для того, щоб завтра у зазначений час бути у Менському військкоматі. Прокинувшись ранком 24 лютого від звуків, які долунали з півночі, все зрозумів. Зателефонував своєму товаришу Олегу Антоненку, з яким разом були раніше в АТО. Вирішили, що не треба чекати, а слід терміново рушати до Мени.
– У військкоматі вже всі поспішали і не встигли оформити мобілізаційні документи, – розповідає Віта Смущенко. – Хлопці попрямували до Чернігова.
Наступний місяць він стояв на захисті міста. Своїм дівчатам не розказував нічого. Це вже потім, після того, як росіян на початку квітня відсунули за кордон, Ігор розказав, що підрозділ, до якого він був зарахований, тримав оборону недалеко від Волосківець. Саме вони займалися мінуванням, а згодом і підривом мосту через річку Снов у Снов’янці. На одному з бетонних блоків там і зараз ще тримається написане фарбою його псевдо – «Борода».
Борода (Ігор Смущенко) з побратимом Боксером (Михайлом Тараракою)
До речі, борода для Ігоря була ознакою його військового іміджу. Зазвичай він не відпускав бороди, вперше це сталося в 2015 році, а потім вже в 2022-му. Звідси і такий позивний. Хоч і казали, щоб поголився, та все даремно. «Після перемоги! Коли я прийду на «дембель», – відповідав.
Не давав приводу хвилюватися
До середини жовтня Ігор проходив службу переважно на Чернігівщині. А потім його підрозділ спрямували на Донбас. Вже через якихось два дні він з побратимами був «на нулі».
Віта розповідає, що Ігор ніколи не допускав, щоб вони, рідні, хвилювалися за нього. Знав, що хоч на хвилинку, але повинен знайти можливість, аби повідомити своїм дівчатам, що він живий і перебуває у відносній безпеці. Коли ж передбачав, що якийсь час не зможе вийти на зв’язок, то попереджав про це. Як там насправді були у нього справи, наскільки важко було – жодного разу, жодним словом не обмовився.
Ігор навіть на передовій умудрявся виявляти свій рибальський хист
– У нього завжди було все нормально, – каже Віта. – Із задоволенням ділився приємним. Особливо, коли наші хлопці мали успіхи. Якось довго не дзвонив. Ми вже стали переживати. А тоді передзвонив, каже: «Трохи зайняті були. Били орків. Як душа радіє, коли бачиш їхній палаючий танк!» Він служив у піхоті стрільцем-помічником гранатометника. Дуже пишався цим. Називав піхотинців богами полів. Казав: «Супергерої – це піхота! Бо піхота завжди йде перша і першою бере на себе весь жах війни». Розумію тепер, що таким оптимізмом він не давав нам розкиснути, тривожитися. А ми справді вірили. Той оптимізм він підтверджував світлинами, де він разом з побратимами, завжди усміхнений. Уявляєте, він навіть там умудрявся виявляти свій рибальський хист: якось надіслав фото, де демонстрував вдалий улов!
Біль втрати відчували всі
Відколи Ігор Смущенко воював на Донбасі, вдома він побував двічі. Першого разу це було у квітні 23-го року: йому довелося поспішити додому, щоб провести в останню дорогу свою матір. Тими днями і датуються їхні останні спільні фото: Ігор з Вітою, Ігор з доньками.
Одразу ж повернувся на службу. Але через місяць приїхав знову.
– Ми зідзвонилися 8 травня, – розповідає пані Віта. – По голосу зрозуміла, що Ігор кудись поспішає. Врешті сказав: «Все. Мені ніколи. Я поспішаю на виїзд». Підсвідомо здогадувалася: він їде додому. Тому очікувала.
Коли під ранок почула радісний гавкіт нашого пса, німецької вівчарки Графа, одразу вийшла назустріч.
Десять днів відпустки промайнули швидко. Ігор знову поїхав на Схід. Далі все розвивалося за звичним уже сценарієм: чотири доби на позиції – чотири доби перепочинку, нетривалі дзвінки додому. Крайню більш-менш нормальну розмову з чоловіком Віта мала 8 червня.
Ігор якраз повернувся з позиції. Тоді сказав, що має легку контузію.
– Коли наступного дня його знову відправили «на нуль», хлопцям було нелегко, – пригадує Віта. – Ігор все рідше давав знати про себе. А от 18 червня він зміг подзвонити за день аж три рази, чим здивував мене: про всіх розпитав, обмінялися привітами, спитав про погоду, бо якраз спекотно було. Зранку наступного дня я сама спробувала набрати йому. Дзвінок переспрямовувався на автовідповідач. Потім він мені зателефонував, привіталися, я спитала, як у них справи. У відповідь почула його улюблену фразу: «Все зає..ь!» Спитала, чого так довго не звонив. Відповів: «Да трохи ніколи було». Попросила: «Дзвони мені хоч на одну секундочку! Щоб я почула твій голос і не так хвилювалася». Він відповів: «Хорошо!» І все… Говорили не довго, приблизно пару хвилин. Я навіть не думала про те, що це наша остання розмова.
Наступного дня, 20 червня, Віта була на роботі. Чекала на дзвінок чоловіка, але Ігор не подзвонив. Заспокоювала себе тим, що це буде вечором або на завтра зранку.
Ніякого лихого передчуття не було.
– Після роботи, коли я повернулася додому, мені зателефонувала одна з сестер чоловіка, – розповідає жінка. – Вона схвильованим голосом сказала мені, що побачила в інтернеті список загиблих, серед яких значиться ім’я Ігоря. Я не могла одразу повірити. Тим більше, що колись Ігор мені говорив: «Це війна. Може статися будь-що. Не дай Боже, якщо зі мною щось станеться, то тобі обов’язково повідомлять». Того ж вечора до нас так ніхто не приїхав, не подзвонив.
На ранок Віта клопоталася по господарству. Старша донька поїхала у справах, а менша ще спала. Раптом загавкав собака. Жінка виглянула з порога і побачила за огорожею юрбу людей: хтось у військовому однострої, жінка зі старостату, сусіди… Вийшла до них за хвіртку і усе зрозуміла. Хоча і намагалася триматися внутрішньо, але все, що відбувалося далі, пам’ятає, наче крізь сон: хтось давав їй у руки сповіщення, хтось говорив, що Ігор загинув, хтось давав склянку з водою, а хтось тримав напоготові якісь ліки.
– І навіть у такому стані не могла одразу в це повірити, – пригадує Віта Смущенко. – Та всі, хто знав, яким оптимістом по життю був Ігор, не могли в це повірити. Для всіх він і надалі залишається в пам’яті активним, безвідмовним і готовим завжди прийти на допомогу. Це вже потім до мене повернулося усвідомлення реальності. Тоді мій голос чуло чи не все село. Поки чекали, коли привезуть тіло нашого Героя, я не знаходила собі місця. Плакала і водночас переживала за наших доньок: вони, як і я, його сильно любили. Любили, любимо і завжди будемо любити, бо він – найкращий в світі чоловік і тато!
Треба жити далі
Герой Ігор Смущенко повернувся до рідних Волосківець «на щиті» 24 червня. Повернувся вночі – так само, як раніше любив приїжджати сюрпризом додому. Навіть такої пізньої пори, а потім під час поховання на всьому шляху слідування кортежу виходили люди, встеляли квітами дорогу – віддавали шану Захиснику.
– Провести тата в останню путь прибули його побратими, – говорить Наталя. – У розмовах згадували якісь випадки і говорили про те, що не можуть повірити, що це трапилося саме з ним. Бажаючих приїхати на поховання було значно більше, але через важку ситуацію на фронті не змогли. Та невдовзі відомстили за побратима. З одним з них, Боксером (Мішанею Тараракою з Величківки), я підтримую зв’язок у месенджері. Він часто каже про те, як їм усім не вистачає Бороди. Каже, що часто переглядає спільні фото та відео і, мабуть, назавжди запам’ятав татову фразу: «Ми ж із сталі, ми до кінця!»
Помста ворогу за загиблого товариша
Життя триває. Пані Віта говорить, що більшість справ, якими раніше займався Ігор, тепер лягли на її плечі: бізнес, дім, діти… Дівчата хоч і дорослі, але батька їм дуже не вистачає. Наталя – першокурсниця Національного університету «Чернігівський колегіум», а Оля ще навчається у випускному класі.
Віта дякує усім, хто пам’ятає її чоловіка, не забуває про їхню родину. І щотижня, коли приходить знайомою стежиною до могили, подумки звітує перед Ігорем про те, як продовжують жити без нього.
