Наукова співробітниця Корюківського історичного музею Катерина Онищук стверджує: на сьогодні Корюківський історичний музей є не лише місцем пам’яті про Корюківську трагедію 1943 року, а й основним центром дослідження цього жахливого нацистського злочину. Протягом десятиліть працівники музею зібрали велетенський масив усноісторичних свідчень, світлин, документів та інших речових предметів, які порушили традицію замовчування. Але, попри те, що нині науковцям відомі чисельні подробиці знищення Корюківки, у цій історії залишається багато білих плям.
Як зазначає Катерина Онищук, однією з них є «угорський розділ», який залишається малодослідженим навіть у колі вузьких спеціалістів. Так, у наші дні про те, що робили угорці на території України в 1941-1943 роках пишуть лише деякі угорські історики, зокрема, Крістіан Унгварі, який користується німецькими джерелами.
Катерина Онищук, наукова співробітниця Корюківського історичного музею
Звісно, що угорський аспект цієї історії може вважатися угорським лише відносно, адже ці сили «по підтримці порядку», тобто, каральні загони, діяли під чітким керівництвом німців. Хоча лише у 12 районах Чернігівської області розправу над населенням чинили виключно угорці з невимовною жорстокістю. Тут було страчено 38 611 осіб. Найбільш частим видом страти і катування було спалення заживо. У переважній більшості жертвами були жінки, діти та немічні старі. Саме це і відбулося у Корюківці 1,2 та 9 березня 1943 року.
- Досліджуючи спогади очевидців Корюківської трагедії, впадає в око мала згадуваність вояків-угорців, яких зазвичай називали мадярами, - розповідає Катерина. - Це пояснюється тим, що населення не завжди могло відрізнити німців і угорців. До того ж колаборанти носили німецьку форму, а очевидці на той час були дітьми.
Таким чином, науковці черпають свої знання про участь угорських військ у Корюківській трагедії із матеріалів Чернігівського судового процесу, який відбувся над угорським генералом Золтаном Алдя-Пап та його спільниками. Саме Алдя-Пап командував 105-ю піхотною легкою дивізією, що входила до складу збірного карального загону, який знищив Корюківку.
- Тут варто говорити про складний ланцюг причин, - переконана Катерина Онищук. - По-перше: визначальну роль у цьому відіграв нацистський режим, адже саме німці були головними організаторами масових злодіянь, і вони наділяли своїх союзників моральним правом знищувати цивільне населення.
По-друге: угорські сили використовували на окупованих територіях, щоб звільнити від цієї служби німецькі війська та кинути їх у бій проти Радянської армії. Прагнучи довести свою дієздатність, угорські військовослужбовці знищували цілі населені пункти разом із їхніми беззбройними жителями та видавали це як боротьбу з партизанами.
Тобто, терор над мирним населенням видавався героїчним міфом, який допомагав обґрунтувати всі каральні операції. По-третє: бажання знищити свідків своїх злодіянь, до якого додавалася можливість грабунків і розуміння безкарності. По-четверте: почуття помсти. Відомо про те, що звірства особливо частішали після втрат у боротьбі з партизанами, а також після поразок у наступі Радянської армії на межі 1942-1943 років.
