Рідні 31-річного захисника з Корюківки Олександра Ананка 21 лютого відбули сороковини. Поховали його в Гуринівці біля мами, про що він завчасно просив дружину Яну. Про такі страшні речі говорять наперед. Тридцятидев’ятирічна Яна Ананко розповіла, яким був її чоловік.
Разом вони були дев’ять років, подружжям — шість. Коли зустрілися, Олександр саме повернувся з АТО, де проходив військову службу у лавах Національної гвардії України. Яна на той час розлучилася з першим чоловіком. Познайомилися завдяки знайомим і почали зустрічатися. Мали багато спільного, навіть дні народження поряд: у нього 20 лютого, у неї — 23-го. Олександр майже одразу запропонував жити разом. Винаймали житло в Корюківці, працювали, будували плани на майбутнє. За три роки побралися.
Подружжя АнанківФото: Надане Яною Ананко
— 23 лютого 2022 року у мене був день народження, — пригадує Яна Ананко. — Прийшли наші друзі. Раптом у двері постукали. Виявляється, брецька староста Ірина Гончаренко, принесла повістку Саші (бо він прописаний у Бречі). Наступного дня одразу ж пішов у «військкомат», звідки за годину, яку дали на збори, вирушив під Чернігів. Так для нас почалася велика війна.
Наш земляк мав позивний ТанкФото: Надане Яною Ананко
З того часу, за словами Яни Ананко, її чоловік захищав Україну на Чернігівщині, у піхоті на Сумщині і на Донеччині, головним сержантом-командиром танка одного з підрозділів військової частини А 4574. Позивний Танк, Танчик.
Поїздка на Донеччину
Олександр востаннє був удома у серпні 2023-го. Проводили час разом із друзями в Бречі. До цього, у березні, Яна їздила до нього на Донеччину й пробула там три дні. Таких, як вона, відчайдушних дружин, багато.
— Разом зі мною були ще дві дружини з Чернівців, познайомилися і цей короткий час спілкувалися й збиралися разом, — пригадує Яна. — У Костянтинівці ми винаймали житло у місцевих. Але вільно вулицями краще було пересуватися дуже швидко, особливо у темну пору, щоб ніхто не вистрелив. «Дивись, оцей — за рашистів, а ото — наш», — казав Саша. Наші хлопці вже з одного погляду вираховували й тих, і інших серед місцевих.
Яна відмічає, що чоловік мав знесилений вигляд, без снодійного не міг спати. Тоді Ананки бачилися востаннє.
Загинув біля Богданівки
Молодший сержант Олександр Ананко загинув 13 січня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу села Богданівка на Донеччині.
— Востаннє спілкувалися з ним 12 січня, — розповідає Яна. — Наступного дня вже був не на зв’язку. Виходить, 14 січня його вже не було серед живих, а я ще ставила в церкві свічку за здоров’я.
Шістнадцятого січня дружині вручили офіційне сповіщення представники Корюківського РТЦК та СП. Їй вдалося трохи побути біля нього в моргу, коли привезли додому, 20 січня. Кажуть, накрило вибуховою хвилею. Яна розповідала, що лівий бік був повністю посічений, особливо нога. А обличчя — як живе, губи рожеві. Здавалося, що спить. Хіба тільки тіло холодне-холодне…
Поховали Олександра 20 січня у Гуринівці, біля його матері. А наступного дня рідні зібралися на 9 днів із дня загибелі свого захисника.
Найменший
Матір Олександра була немісцевою. З цих країв родом його батько. Але, за словами Яни, її чоловік, найменший у своїй сім’ї, батька не знав. Може тому, одружившись, із легкістю змінив своє прізвище Псьоха на дружинине дівоче — Ананко.
Їхня мати сама ростила п’ятьох дітей. Нині брат і дві сестри Олександра живуть у Гуринівці, одна — в Корюківці, мають сім’ї.
— Саша після школи ніде не вчився, — розповідає дружина. — Рідні казали: не схотів. Працював на різних роботах. Любив техніку. Міг легко розібрати-зібрати мотоцикл, відремонтувати мопед. За характером був дуже запальним, любив, щоб його слово було останнім, і міг легко піти на конфлікт, якщо вважав, що правда на його боці. Проте, й відходив легко. У сім’ї ми рідко сварилися, бо я старалася згладжувати гострі кути. Хоча, як і в кожній родині, бувало всяке. Однак Саша, де б не був, завжди рвався додому, до мене. Вважаю, ми були більше, ніж чоловік і дружина — розуміли одне одного. Я називала його Павловичем, а він мене — Ананчиха. Ні, мені було не образливо — смішно.
Яна каже, що її чоловік дуже хотів дитину, особливо останнім часом часто про це говорив. Усе відкладали, бо то житла свого не мали, то війна. Почали облаштовувати її батьківську квартиру, проте збирали гроші й на будинок. Олександр у міській квартирі почувався незручно, хотів мати свій дім. Не встиг — росіяни позбавили його не лише мрій, а й життя.
